Віталіна сиділа в нотаріальній конторі, тримаючи в руках товстий конверт із печатками. За вікном дощ барабанив по бруківці, а в кімнаті пахло кавою й старим папером. Нотаріус, поважний чоловік у окулярах, саме закінчував читати заповіт.
— Отже, пані Віталіно, — сказав він, знімаючи окуляри, — ваша тітка, пані Олена Василівна Ковальчук, заповідає вам усе своє майно: будинок на вулиці Зелений Кут, 12, земельну ділянку, заощадження на рахунку в сумі сто двадцять тисяч гривень і всі особисті речі. Оскільки пані Олена не мала ні чоловіка, ні дітей, ви — єдина спадкоємиця.
Віталіна кивнула, але слова нотаріуса доходили до неї ніби крізь вату. Тітка Олена. Її улюблена тітка, яка завжди пахла свіжим хлібом і лавандою. Та, що пекла пироги з вишнями й казала:
— Віталінко, ти — моя донечка. Бог не дав мені своїх, то дав тебе.
Її не стало два тижні тому. Раптово. Серце. Віталіна не встигла навіть попрощатися. Остання їхня розмова була по телефону:
— Тітонько, я приїду в неділю, привезу ті шоколадки, що ви любите.
— Приїжджай, доню, — голос тітки був слабкий, але теплий. — Я тебе чекаю.
Але в неділю Віталіна не приїхала. Робота. Звіт. Начальник. І ось тепер — цей конверт. Цей будинок. Ці гроші.
— Дякую, — прошепотіла вона, витираючи сльозу. — А що мені робити далі?
— Оформити документи. Будинок у хорошому стані, але потребує дрібного ремонту. Можете продати, здати в оренду чи жити.
Ваш вибір.
Віталіна вийшла на вулицю. Дощ посилився. Вона сіла в маршрутку до центру, де жила в орендованій квартирі. Телефон завібрував. Ліза.
— Вітка! Ти де? Я в кав’ярні. Давай, біжи, розкажеш усе!
Ліза була її подругою з університету. Весела, гучна, завжди з планами. Вони разом мріяли про подорожі, про море, про життя без буденності.
Віталіна зайшла в кав’ярню. Ліза сиділа за столиком біля вікна, з лате й тірамісу.
— Ну?! — Ліза підскочила. — Що там? Скільки? Будинок? Квартира? Машина?
— Будинок, — Віталіна сіла, поклала конверт на стіл. — Тітчин. На Зеленому Куті. І трохи грошей.
— Ого! — очі Лізи загорілися. — Скільки коштує? Я бачила оголошення — там будинки по п’ять-сім тисяч доларів за сотку! А в неї скільки землі?
— Не знаю, — Віталіна знизала плечима. — Я не думала про продаж.
— Ти що, здуріла? — Ліза відклала ложку. — Вітка, це ж джекпот! Продаси — і ми з тобою щоліта на море! Два рази на рік! Мальдіви, Балі, Кіпр! Я вже бачу: ми на пляжі, ти з новим капелюшком, я в сонцезахисних окулярах за триста євро!
— Лізо, — Віталіна всміхнулася, але сумно, — це тітчин дім. Там усе… її. Фото на стінах. Її горщики з квітами. Її піаніно. Я там виросла. Вона мене як доньку…
— Ну й що? — Ліза махнула рукою. — Її вже немає. Тобі що, жити в тому будинку? Ти ж у Львові, з Русланом, весілля плануєте! Продай, купіть квартиру побільше, а на решту — гуляй!
— Я не продам, — Віталіна сказала твердо. — Це не просто будинок. Це… пам’ять.
Ліза завмерла. Ложка з тірамісу зависла в повітрі.
— Ти серйозно? — її голос став холодним. — Тобто ти відмовляєшся від мільйонів заради старого будинку?
— Не мільйонів. І не старого. Це мій дім.
— Твій дім — це там, де Руслан, — Ліза відклала ложку. — Ти що, будеш їздити туди щовихідних прибирати пил? Чи здаси бабкам за три копійки?
— Не знаю. Але продавати не буду.
Ліза встала. Схопила сумку.
— Ну й гаразд. Живи зі своїми спогадами. А я думала, ми подруги. Думала, ми мріємо разом. Виявляється, ти мрієш про минуле.
— Лізо, зачекай…
— Ні. Я поїхала. Дзвони, коли передумаєш. Якщо передумаєш.
Вона вийшла. Двері кав’ярні грюкнули. Віталіна залишилася сама. З конвертом. З дощем за вікном. І з відчуттям, що щойно втратила подругу.
Увечері Віталіна повернулася додому. Руслан був на кухні — готував пасту. Їхня квартира була маленькою, але затишною.
Двоє кімнат, балкон, вид на парк.
— Привіт, кохана! — він обійняв її. — Як справи? Ліза дзвонила, казала, ви бачилися.
— Бачилися, — Віталіна сіла за стіл. — Руслане… тітка заповіла мені будинок.
— Справді? — він повернувся, усміхаючись. — Класно! Скільки можна взяти?
— Не знаю. Але я не продаватиму.
Руслан завмер. Ложка в руці зупинилася.
— Тобто? — він сів навпроти. — Віто, це ж гроші. Багато грошей. Ми ж мріяли про весілля. Про медовий місяць. Про квартиру побільше. Ти ж казала, що ця тісна.
— Казала. Але це не просто будинок. Це тітчин. Вона мене виростила. Казала: «Віталінко, це твій дім. Завжди».
— Її вже немає, — Руслан сказав м’яко, але твердо. — Тобі що, жити там? Ти ж у Львові. Робота. Я. Ми.
— Я не знаю, — Віталіна зітхнула. — Може, здамо. Або приїжджатиму. Там сад. Там її квіти. Я не можу продати.
Руслан мовчав. Потім встав, підійшов до вікна.
— Вітка, — сказав він тихо, — ти ж розумна. Це не сентименти. Це майбутнє. Наше.
— А якщо я не хочу продавати майбутнє за минуле?
Він повернувся. Очі блищали.
— Ти що, серйозно? Ти відмовляєшся від грошей заради старого будинку?
— Так.
Він сів. Взяв її руку.
— Добре. Подумай. Не поспішай. Але… Ліза казала, що це мільйони.
— Ліза образилася. Пішла.
— Вона передума. Друзі миряться.
Віталіна кивнула. Але вночі не спала. Думала. Про тітку. Про Лізу. Про Руслана. Про те, що буде далі.
Наступного дня Віталіна поїхала до будинку. Сама. Маршрутка до Зеленого Кута. Вулиця тиха, мальовнича. Будинок — двоповерховий, з червоним дахом, з садом. На дверях — вінок. Сусідка, пані Марія, вийшла назустріч.
— Віталінко, доню, — обійняла її. — Олена вас чекала. Казала: «Моя Віта приїде. Вона все збереже».
— Я збережу, — Віталіна всміхнулася крізь сльози.
Вона відчинила двері. Пахло лавандою. На столі — записка. Тітчин почерк.
«Віталінко, якщо ти це читаєш, значить, мене вже немає. Але я тут. У стінах. У квітах. У піаніно. Живи. Люби. Будь щасливою. Твоя тітка Олена».
Віталіна сіла за піаніно. Зіграла «Місяць над річкою». Ту саму, що тітка вчила її в дитинстві.
— Я не продам, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
Тиждень потому Ліза написала:
«Вітка, пробач. Я погарячкувала. Але подумай. Це ж гроші».
Віталіна відповіла:
«Я подумала. Не продам».
Ліза більше не писала.
Руслан же став дивним. Часто дзвонив. Запитував. Переконував.
— Вітка, давай хоча б оцінимо. Скільки коштує?
— Не треба.
— Але ж весілля…
— Зробимо скромне.
— Ти що, серйозно?
— Так.
Одного вечора він прийшов пізно. Зустріч, казав. Але пахло парфумами. Не його одеколон.
— Руслане, — запитала вона, — ти з Лізою бачився?
Він зблід.
— Звідки…
— Вона тобі дзвонила. Я бачила. Ви говорили про будинок.
— Вітка, це не те, що ти думаєш…
— А що я думаю?
Він сів. Опустів голову.
— Добре. Я скажу. Ліза подзвонила. Сказала про спадок. Я подумав… це шанс. Для нас. Для майбутнього. Я попросив її переконати тебе продати. Думав, ти послухаєш подругу.
— Тобто ти змовився з моєю подругою за моєю спиною?
— Я хотів добра!
— Добра? — Віталіна встала. — Ти не питав мене. Не слухав. Ти вирішив за мене. Як за дитину.
— Вітка, пробач…
— Ні. Це не пробачення. Це зрада. Довіри.
Вона пішла до кімнати. Зібрала його речі. Поклала в валізу.
— Йди.
— Вітка…
— Йди. До Лізи. До моря. До ваших мрій. А я залишуся з тіткою.
Він пішов. Тихо. Без криків.
Минуло три місяці.
Віталіна переїхала до будинку. Залишила роботу в офісі. Відкрила маленьку кав’ярню в саду. «Лаванда». З пирогами за тітчиним рецептом. З піаніно у кутку.
Ліза прийшла одного дня. З квітами.
— Вітка, — сказала тихо, — пробач. Я була дурною. Думала про гроші. А не про тебе.
— Я пробачила. Але подругами ми вже не будемо.
Ліза кивнула. Пішла.
Руслан дзвонив. Просив повернутися. Вона не брала слухавку.
А одного вечора прийшла пані Марія. З пирогом.
— Віталінко, — сказала, — Олена пишалася б тобою. Ти зберегла дім. Зберегла любов.
Віталіна всміхнулася.
— Я не самотня, — сказала. — У мене є тітка. У стінах. У квітах. У піаніно.
Вона сіла за стіл. Налила чаю. Дві чашки. Одна — її. Друга — для тітки.
— За вас, тітонько, — прошепотіла. — І за мене. За наш дім.
За вікном цвіла лаванда. Сонце сідало. А Віталіна знала: спадок — це не гроші. Це любов. Яка залишається. Навіть коли людей уже немає.
Віра Лісова
