В Лєнки вже давно усі подруги заміж повиходити, дето вже навіть встиг розлучитись і вискочити вдруге, одна вона в дівках засиділась. Але не переставала мріяти про весільну сукню і велике кохання. Уже й до сороківки не далеко, а кавалера достойного усе не трапляється.
Лєну призначили керівником одного з відділень в досить солідній фірмі, її кар’єра стрімко йшла вгору. На цьому фоні і вимальовувались час від часу різні чоловіки, але серйозними намірами там і не пахло навіть.
Дівчину все частіше охоплював розпач: і не дурна, і не страшна ж ніби, і житло власне є, а от життя особисте ніяк не клеїться. Ще й мама своїми порадами оливи у вогонь підливала
– Не беруть заміж, то дитинку хоча б народи, для себе. Бо старість не спитає, як ти дівувала.
– І від кого? – сердилася Олена. – Від першого стрічного-пересічного?
Якось дівчина затрималась на роботі, потім до подруги зайшла, додому. в пусту квартиру геть не хотілось повертатись.
У Тамари, подруги її, сім’я, син-випускник уже, донечка-школярка, успішна гімнастка, котра їздить на змагання по світу. А в Олени? Крім успіхів у банківській справі, й похвалитися нічим. А вони ж з Тамарою то ровесниці, і така різна доля у них.
– Невдаха я, Томко, – розплакалася прямо на кухні.
– Ти що!Та ми всі радіємо за тебе і по-доброму заздримо.
– Невдаха…
Тамара дістала із серванта пляшку і налила Олені грамів п’ятдесят. Й собі за компанію.
– Думаєш, в мене рай? Он мій місяцями за кордоном пропадає: і дім, і діти на мені. Батьки хворіють, на роботі не завжди клеїться. У кожного своє. А щастя – воно таке: не знаєш, коли і звідки його чекати.
Було вже геть темно. Тамара викликала подрузі таксі і, проводжаючи, обняла її зі словами:
– Ще все у тебе буде – і сім’я, і діти, і чоловік хороший. От побачиш.
Олена виходила з ліфту геть зарюмсана, від гарного макіяжу давно і сліду немає, тільки чорні кола під очима. Вона довго шукала в сумочці ключі від квартири. Та тільки торкнулася до дверей – вони самі відчинилися. Від неприємного сюрпризу вона аж здригнулася.
«Обчистили, зарази», – тільки й встигла подумати, переступаючи поріг. Увімкнула світло і здригнулась від ще однієї несподіванки. У її спальні на ліжку під ковдрою солодко спав незнайомець!
– Мамо, – шепотіла Олена в телефон. – Тут у мене якийсь мужик в ліжку спить.
– Хто? Який? – не могла зрозуміти мати.
– Та не знаю. Що робити? Поліцію викликати?
– Зачекай, – мама на хвильку задумалася. – Закрий його в кімнаті, а я зараз приїду.
За п’ятнадцять хвилин мама була тут як тут. Зайшла у доньчину квартиру, оглянула – нічого не зникло. Чоловічі туфлі, начищені до блиску, стояли при вході, одяг був акуратно розвішений на кріслі. Нічого не перевернуто, не розкидано.
– Не схожий на грабіжника, – зауважила. – Може, таки знайомий твій, і ти забула, коли ключі йому дала?
– Ма! – спересердя вигукнула Олена.
І тут незнайомець прокинувся. Він перелякано дивився на жінок. А ті, озброївшись пательнею та металевою лопаткою для взуття, наступали. Бідолаха пробував опиратися. Та, почувши, що викликають поліцію, став проситися:
– Не треба поліцію, я зараз усе розкажу.
Олена стояла у дверях на випадок форс-мажору, а номер 102 вже був у неї набраний на екрані, залишилося лише натиснути кнопку виклику. Знала, що без далеко не втече. Тож насторожено слухала його байку.
Назвався він Федором. Оленина мама знайшла у кишені його штанів портмоне з водійськими правами. І там справді було написано ім’я Федір. «Ет, не збрехав», – подумала вона.
– А до дочки чого припхався? – рішуче на підвищених тонах запитала. – Обікрасти хотів?
– Та ні. Розумієте, я випив зайвого. Дівчина, з якою я планував одружитися, сказала, що чекає дитину від іншого. От мене і понесло. А дублікат ключів у мене був від квартири колишнього хазяїна, бо я тут житло винаймав. А ви замки не поміняли…
Олена вірила й не вірила словам гостя. Точно вирішила: зранку ж викличе майстра і змінить замки! Але гадки не мала, що робити з «отим»?!
Вона пильно глянула на Федора. «Гарненький», – подумала.
– Десь працюєш? – запитала її мама.
– Маю свою невеличку фірму з виготовлення меблів, – відповів.
– А житло своє? – продовжувала допит.
– Думав уже з дружиною купувати, щоб вона вибрала район міста, розташування кімнат. Бо гроші є. Але… Бачу, нема з ким мені одружуватисяна кому мені женитися.
– Чого це? На Олені женись, – і кивнула в бік дочки.
Федір округлив очі.
– То це сватання? – усміхнувся. – Я заручений?
І простягнув дві руки, наче на поліцейські кайданки. Бо вже не знав, що краще: тюрма за те, що вдерся в чужу хату, чи жінка-незнайомка, яка, хоч і красуня, зате геть йому чужа.
Звісно, ніхто б Олену насильно заміж не видав. Та вона вже й не проти була материної затії, бо чоловік припав їй до душі. Прогулялися увечері раз, вдруге, обійшли всі модні кафе та кінотеатри. І за кілька місяців Федір вже знову спав в її ліжку. Цього разу не як випадковий гість, а як коханий законний чоловік!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Якщо хочете читати більше цікавих матеріалів та життєвих історій від osoblyva – підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбук за посиланням
