Одного дня я отримала листа із запрошенням на весілля. Це було його весілля. Не розуміючи чому, але я довго плакала.
Все почалося, коли мені було 6 років. Граючись надворі на нашому подвір’ї на Полтавщині, я зустріла хлопчика. Він дражнився, а я за ним бігала, щоб дати здачі. Попри це, ми дружили.
Ми навчалися в одній школі, але у різних класах. Коли поверталися з навчання, часто обговорювали новини дня. У ніч випускного ми довго дивилися на зорі та ділилися планами на майбутнє.
Я ще тоді зрозуміла, що ми різні. Він хотів, щоб його майбутня дружина сиділа вдома, займалась хатніми справами та дітьми, а він повністю забезпечував сім’ю. Мені ж хотілось подорожувати. Я часто крутила глобус, вибираючи країну, до якої поїду першою, відкладала кишенькові гроші та вивчала культуру різних народів світу.
Я відчувала, що у нас нічого не вийде. Та й починати серйозні стосунки я не хотіла, не могла зрадити мрії. Довге навчання у вищі, нові друзі та переживання повністю захопили мене. Ми з ним рідко бачились, іноді зідзвонювались, а останні пів року й зовсім перестали спілкуватись. Кожен йшов своїм шляхом.
Одного дня я отримала листа із запрошенням на весілля. Це було його весілля. Не розуміючи чому, але я довго плакала. Мені так стало боляче, адже не хотіла втрачати друга. Тільки тоді я зрозуміла, що маю почуття до нього. Тільки було надто пізно.
Весілля пройшло добре. Мені було ще боляче його відпустити, але я мусила бути сильною, посміхатися та радіти за друга.
Минуло ще три роки, як моя мрія збулась. Я влаштувалась на роботу стюардесою у одну з авіакомпаній і могла подорожувати світом. Я була щаслива, але всередині відчувала порожнечу. Відчуваю її й досі.
У вихідні я часто згадую своє дитинство, переглядаю старі фотографії та ніяк не можу забути час, проведений разом із ним. Я й досі не знаю, чи правильно вчинила, коли слідувала своїй мрії, замість того, щоб будувати щасливу сім’ю з другом дитинства, якого я кохала. Як ви думаєте? Пишіть у коментарях.
