Якось так склалось, що майже всі свята ми святкували у Марини. По-перше, у неї завжди вільна квартира, адже її мама помepла, а тато десь зник. По-друге, тому що у нас ніхто так не вмів смачно готувати, як вона!
Здається, продуктів взагалі нема, а вона з якихось залишків приготує таку смачну вечерю, що хоч пальці облизуй! З найзвичайніших продуктів вона готувала не тільки смачні, але й складні страви! По правді сказати, то ми тоді давали тільки про вино, а вона тим часом витрачала всі свої карточки на нас. Джерело
Йшли роки, а звичка ходити до неї у гості, так і не пропала. Згодом, дівчата почали приходити зі своїми чоловіками, а потім і дітьми. І попри все, вона завжди радо їх приймала та пригощала, як на королівському бенкеті. Часто, на її столі масло було (це тоді було рідкістю, тому всі його берегли, а вона його гостям давала).
Насправді, Марині це давалось важко. Мало хто помічав, але я помітила – її надзвичайну худобу, дрижачі час від часу руки та коліна, обличчя її завжди худе та змарніле. Та мало, хто її шкодував. Всі сприймали це, як щось прийнятне, тому у її вітальні не соромилися скаржитися на складне сімейне життя, сваритися, чи «виховувати дітей».
Одного разу, я допомогла її на кухні викласти на таріль кекси. Неочікувано для мене з її голови впала перука. І тут все стало зрозуміло. З її щоки потекла сльоза та вона розповіла, що це триває майже зі школи, тому вона й не хотіла мати сім’ю, вирішила всю себе присвятити іншим й з дітьми чужими бавитися, щоб не засмучуватися через відсутність власних. Ми ще поговорили, поплакали, обійнялися та повернулися у зал.
Згодом, вона потрапила у лікapню. Я єдина з друзів, хто її відвідував та приносив гостинці. Але ось, що було дивним до неї почав ходити чоловік. Звали його Антон. Він був непоганим, намагався догодити та допомогти Марині вилiкyватися, що й сталось.
Коли Марина повернулася з лікapні здорова, то почала жити з Антоном. Коли до них прийшли гості, то Антон м’яко кажучи усіх їх вигнав, адже з його слів: нема чого приходити з пустими руками, кyрити в чужій квартирі (що робили чоловіки жінок) та псувати меблі (їхні діти). Згодом, до Марини почали ходити тільки на свята і з подарунками.
І знаєте, ці зміни пішли на краще. Нарешті вона почала мати здоровий вигляд. А через декілька років вони взяли дітей з притулку та жили щасливо. От я і думала, може головна хвopоба Марини – це ті невдячні гості? Можливо й так, і я щиро рада, що Антон виправив ситуацію, хоча у нашій компанії після цього його почали недолюблювати.
