Юлія сиділа на старому дерев’яному стільці в маленькій кухні бабусиної квартири, дивлячись на чашку з чаєм, який вже охолов.
За вікном лив дощ, і краплі стукали по шибці, ніби намагаючись прорватися всередину. Їй було двадцять два роки, і світ здавався їй сірим і порожнім після того як батьків не стало. Автомобільна аварія забрала їх обох миттєво, залишивши її саму з бабусею Зіною.
Бабуся Зіна, жінка з сивими волоссям, зібраним у тугий пучок, і очима, повними болю та таємниць, сиділа навпроти. Вона довго мовчала, перебираючи пальцями край скатертини, а потім зітхнула глибоко.
“Юлечко, моя рідна,” – почала вона тихим голосом, – “я мусила розповісти тобі це раніше, але твоя мама… вона так просила мене мовчати.
Тепер, коли їх немає, я не можу більше тримати це в собі. Твій батько… той, кого ти знала як батька, він не був твоїм справжнім татом.”
Юлія підняла голову, її очі розширилися від здивування. “Що? Бабусю, про що ти говориш? Тато був моїм татом! Він мене виростив, любив…”
“Так, він любив тебе, як рідну,” – перебила Зіна, – “але біологічно… твоя мама, моя дочка Оксана, мала перше кохання. Його звали Андрій.
Вони були молоді, закохані по вуха. Це було влітку 2000 року, в нашому селі біля Києва. Андрій був художником, мріяв про велике місто, про виставки.
Оксана була вчителем початкових класів, така ніжна, як квітка. Вони планували одружитися, але життя… воно втрутилося.”
Юлія нахилилася вперед, серце калатало. “Що сталося? Чому вони розійшлися?”
Зіна сумно посміхнулася. “Андрій поїхав до Києва шукати роботу, обіцяв повернутися. Але пройшов місяць, другий – і нічого.
Листи не приходили, дзвінків не було. Оксана дізналася, що при надії тобою. Вона чекала, але він зник. Потім з’явився твій вітчим, Петро.
Він був добрим чоловіком, одружився з Оксаною, усиновив тебе. Вони ніколи не говорили про Андрія.
Я теж мовчала, бо Оксана благала: “Мама, нехай Юля думає, що Петро – її батько. Не хочу, щоб вона страждала.”
“Але чому ти розповідаєш це тепер?” – запитала Юлія, голос тремтів.
“Бо ти одна, дитино. Я стара, не вічно буду з тобою. Знайди Андрія. Він може стати твоєю опорою. Я маю його останню адресу – з тих часів.
Він переїхав до Львова, став відомим художником. Ось, візьми.” Зіна простягнула пожовклий листок паперу з адресою.
Юлія взяла папірець, її пальці тремтіли. “Бабусю, а якщо він не захоче мене знати? Якщо він забув?”
“Життя непередбачуване, Юлечко,” – відповіла Зіна, – “але спробуй. Для себе, для мами.”
Тієї ночі Юлія не спала. Думки кружляли в голові, як вихор. Наступного дня вона зібрала валізу, поцілувала бабусю і сіла на потяг до Львова.
Подорож тривала шість годин, і весь час вона дивилася у вікно, уявляючи зустріч. “Що я скажу? ‘Привіт, я твоя дочка’?” – шепотіла вона собі.
У Львові дощ теж лив, але місто сяяло – старовинні будинки, бруківка, запах кави. Юлія знайшла вулицю та будинок.
Це була стара кам’яниця з галереєю на першому поверсі. Над дверима вивіска: “Галерея Андрія Коваленка”.
Серце стукало, як барабан. Вона увійшла. Всередині – картини: яскраві пейзажі, портрети, абстракції. За стійкою стояв чоловік років п’ятдесяти, з сивою бородою, в окулярах. Він малював щось на полотні.
“Добрий день,” – сказала Юлія, голос ледь чутний. “Ви… Андрій Коваленко?”
Чоловік підняв голову, посміхнувся. “Так, це я. Чим можу допомогти? Шукаєте картину?”
“Ні… тобто… я шукаю вас. Мене звати Юлія. Я… дочка Оксани. З села біля Києва.”
Андрій завмер, пензель випав з рук. “Оксана? Боже мій… Юлія? Ти… ти її дочка?”
Вона кивнула, сльози навернулися на очі. “Мами не стало недавно. І тато… вітчим. Бабуся розповіла правду.”
Андрій підійшов ближче, його очі блищали. “Я не знав… Оксана, вона… я поїхав до Києва, але потрапив в аварію. Лежав у лікарні місяці, без свідомості.
Коли отямився, все змінилося. Я намагався знайти її, але вона вже вийшла заміж. Подумав, що краще не руйнувати її життя.”
Вони сіли за стіл у задній кімнаті галереї. Андрій налив чай. “Розкажи про себе, Юліє. Який ти маєш вигляд? Ти схожа на Оксану – ті самі очі, зелений колір.”
Юлія посміхнулася крізь сльози. “Я вчуся на дизайнера, люблю малювати, як ви. Мама завжди казала, що в мене талант від Бога.”
“Від Бога? Ні, від мене,” – засміявся Андрій. “Ходи, покажу тобі мою студію. Можливо, ти залишишся на кілька днів? Ми маємо стільки надолужити.”
Так почався новий розділ у житті Юлії. Вона залишилася у Львові на тиждень, який перетворився на місяць.
Андрій показував їй місто: Ринкову площу, Оперний театр, кав’ярні. Вони малювали разом, говорили годинами.
“Тато,” – сказала вона одного вечора, – “чому ти не одружився? Не мав сім’ї?”
Андрій зітхнув. “Було кілька жінок, але ніхто не замінив Оксану. Я присвятив себе мистецтву. А тепер… маю тебе.”
Але життя непередбачуване. Одного дня, коли вони гуляли парком, Андрій отримав дзвінок. “Що? Серйозно? Я їду негайно!” – вигукнув він.
“Що сталося?” – запитала Юлія.
“Мій старий друг, Віктор, з Києва. Він у лікарні. Просить приїхати. Я мушу поїхати.”
“Я з тобою,” – сказала Юлія. “Ти не один.”
Вони сіли на потяг до Києва. У лікарні Віктор лежав блідий, але посміхався. “Андрію, старий друже! А це хто? Твоя дочка? Ти ж казав, що самотній.”
Андрій представив Юлію. “Так, це моя Юлія. Знайшла мене нещодавно.”
Віктор кивнув. “Слухай, Андрію, я маю таємницю. Пам’ятаєш, після твоєї аварії? Я… я отримав листа від Оксани. Вона шукала тебе. Але я… я не передав.”
Андрій зблід. “Що? Ти… чому?”
“Я кохав Оксану теж. Хотів, щоб вона забула тебе. Пробач, друже.”
Юлія стояла остовпіла. “Дядько Вікторе, як ви могли?”
Віктор заплакав. “Я шкодую. Ось, візьміть. Це її листи, які я ховав.” Він простягнув пачку листів.
Андрій узяв їх тремтячими руками. “Ти зруйнував наше життя…”
Але Віктор помер тієї ночі. Юлія і Андрій повернулися до бабусі Зіни з листами. Зіна прочитала їх і заплакала. “Оксана писала, шукала тебе. Вона чекала дитину…”
“Я міг бути з нею,” – сказав Андрій. “Але тепер… ми маємо жити далі.”
Юлія вирішила залишитися в Києві, допомагати бабусі. Андрій переїхав ближче, відкрив філію галереї. Вони стали сім’єю. Але доля мала інші плани.
Одного дня Юлія зустріла хлопця на ім’я Максим у кав’ярні. Він був журналістом, писав про мистецтво. “Привіт, ти Юлія Коваленко? Донька Андрія? Я пишу статтю про нього.”
“Так,” – посміхнулася вона. “А ти хто?”
“Максим Левицький. Можна інтерв’ю?”
Вони говорили довго. Максим був чарівним, з блакитними очима і посмішкою, що освітлювала кімнату. “Твій батько – геній. А ти? Малюєш?”
“Так, трохи. Ходи, покажу.”
Вони почали зустрічатися. Максим водив її на концерти, до музеїв.
“Юліє, ти особлива. Я закохався з першого погляду,” – зізнався він одного вечора під зорями.
“Я теж,” – шепнула вона.
Але життя непередбачуване. Виявилося, що Максим – син Віктора, того самого друга Андрія. Коли Андрій дізнався, він розлютився. “Ні! Син того, хто зруйнував моє життя? Юліє, не можна!”
“Тато, але Максим не винен! Він добрий, любить мене,” – благала Юлія.
Зіна втрутилася: “Андрію, не повторюй помилок. Дай їм шанс.”
Максим прийшов до Андрія. “Пане Андрію, я знаю про батька. Він помилився, але я не він. Я люблю Юлію. Дозвольте мені довести.”
Андрій довго мовчав, потім кивнув. “Гаразд. Але бережи.”
Вони одружилися через рік. Весілля було в селі, де все почалося. Бабуся Зіна плакала від щастя. “Оксана б пишалася,” – сказала вона.
Юлія невдовзі чекала первістка.
“Я з тобою,” – шепотів Максим.
Дитину, хлопчика, назвали Олексієм, на честь дідуся, якого Юлія любила як батька.
Роки минали. Юлія стала відомою дизайнеркою, Андрій – дідом, що малював з онуком. Максим писав книги про сімейні таємниці.
Одного вечора, сидячи на веранді, Юлія сказала: “Бабусю, тато, Максиме – дякую. Життя непередбачуване, але воно подарувало нам щастя.”
Зіна посміхнулася: “Так, дитино. Головне – не здаватися.”
Історія тривала, повна радості та випробувань, але сім’я трималася разом.
Олеся Срібна
