У будинку на околиці, готувалася святкова вечеря. Це був особливий вечір — перше Різдво після весілля Олега та його нової дружини Софії.
Стіл був накритий вишукано: запечена індичка, картопля з розмарином, салати і, звісно, кутя, бо яке ж Різдво без традицій? Але атмосфера в будинку була далеко не такою теплою, як хотілося б.
Олег стояв біля вікна, спостерігаючи за снігом, коли двері відчинилися, і до будинку увірвався холодний вітер разом із Лізою, його колишньою дружиною.
За нею, тримаючись за руки, зайшли їхні троє дітей: десятирічна Аня, восьмирічний Матвій і п’ятирічна Соломія. Ліза скинула пальто, кинувши його на вішак, і з посмішкою, яка більше скидалася на єхидну гримасу, сказала:
— Ой, вибач, у тебе тут святкова вечеря з новою дружиною, але Матвію ти дещо забув. Піти подивися у коридор.
Олег здивовано підняв брову. Він уже звик до Лізиного сарказму, але цього вечора її тон здавався особливо гострим.
Софія, яка щойно вийшла з кухні з тарілкою свіжоспечених пампушок, зупинилася, почувши ці слова. Вона була в елегантній зеленій сукні, її русяве волосся спадало м’якими хвилями, і вона намагалася виглядати привітною, хоча напруга в повітрі була відчутною.
— Ліза, привіт, — сказала Софія, стараючись звучати дружелюбно. — Діти, заходьте, сідайте! Я так рада вас бачити. У нас стільки смаколиків!
Аня, найстарша, сором’язливо посміхнулася і потягнула Соломію за руку до столу. Матвій, однак, залишився стояти біля матері, міцно тримаючи в руках маленький рюкзак. Його очі, такі схожі на Олегові, блищали від цікавості, але й від легкої образи.
— Що там у коридорі? — запитав Олег, повертаючись до Лізи. Він намагався зберігати спокій, але в голосі відчувалася настороженість.
Ліза знизала плечима, її губи скривилися в ледь помітній усмішці.
— Подивися сам. Матвій так чекав, а ти, здається, забув.
Олег кинув погляд на Софію, яка непомітно кивнула, ніби кажучи:
«Іди, розберися».
Він вийшов у коридор і побачив там невелику картонну коробку, перев’язану червоною стрічкою. На ній було написано:
«Матвію від тата». Олег нахмурився. Він точно не залишав ніяких коробок. Звідки це взялося?
Він повернувся до вітальні, тримаючи коробку в руках. Матвій одразу ж пожвавився, його очі загорілися.
— Це мені? — вигукнув він, підбігаючи до батька.
— Е-е… мабуть, — невпевнено відповів Олег, поглядаючи на Ліза. — Але я не…
— Відкрий, Матвію! — перебила Ліза, сідаючи за стіл і. — Твій тато, мабуть, старався.
Олег відчув, як у нього всередині все стиснулося. Він не любив, коли Ліза грала в такі ігри, але заради дітей вирішив не загострювати ситуацію.
Матвій тим часом розірвав стрічку і відкрив коробку. Усередині лежала маленька модель літака — точна копія того, про який Матвій мріяв уже кілька місяців. Хлопчик радісно заверещав.
— Тату, це ж! Ти пам’ятав! — Він кинувся обіймати Олега, а той стояв, не знаючи, як реагувати. Він точно не купував цей літак.
Софія, помітивши його розгубленість, підійшла ближче.
— Олеже, це ти замовив? — тихо запитала вона, щоб діти не почули.
— Ні, — так само тихо відповів він. — Поняття не маю, звідки це.
Ліза, яка явно чула їхню розмову, театрально зітхнула.
— Ну, знаєш, Олеже, якби ти частіше спілкувався з дітьми, то, може, й пам’ятав би, що Матвій мріє про цей літак уже пів року. Але нічого, я допомогла тобі виглядати героєм.
Олег відчув, як у нього зростає обурення. Ліза завжди знала, як зачепити його за живе. Але він стримався, бо не хотів псувати свято дітям. Софія, відчувши напругу, вирішила розрядити атмосферу.
— Діти, а хто хоче спробувати мої пампушки? — весело сказала вона, ставлячи тарілку на стіл. — Аня, Соломіє, я зробила їх із маком, як ви любите!
Соломія, яка до цього мовчки розглядала ялинку, радісно підбігла до столу. Аня ж була більш стриманою. Вона завжди була ближчою до матері й досі не зовсім звикла до Софії.
— Дякую, — тихо сказала Аня, беручи пампушку.
Вечеря почалася, але напруга нікуди не зникла. Ліза постійно кидала шпильки в бік Олега, натякаючи на його «забудькуватість» чи «нове життя».
Софія намагалася підтримувати легку розмову, розпитуючи дітей про школу, їхні хобі та плани на зимові канікули. Але навіть її зусилля не могли повністю розрядити атмосферу.
— То, Софія, — раптом сказала Ліза, — як воно, бути новою мамою? Не надто важко справлятися з трьома дітьми, які, до речі, не твої?
Софія застигла з виделкою в руці. Олег стиснув кулаки під столом. Але Софія швидко опанувала себе і посміхнулася.
— Я не намагаюся бути їхньою мамою, Ліза. Ти їхня мама, і це ніхто не змінить. Я просто хочу, щоб вони почувалися комфортно в нашому домі.
Ліза підняла брову, явно не очікуючи такої відповіді.
— Хм, гарно сказано, — відповіла вона, але в її голосі все ще відчувалася іронія.
Матвій, який досі розглядав свій літак, раптом підняв голову.
— Мамо, а чому ти не залишишся на вечерю? — невинно запитав він.
Ліза розсміялася, але в її сміху було щось нервове.
— Ой, Матвію, я б із радістю, але в мене свої плани. До того ж, я не хочу заважати вашій… новій сімейній ідилії.
Олег не витримав.
— Ліза, досить, — сказав він тихо, але твердо. — Ти привела дітей, і я вдячний. Але якщо ти хочеш псувати свято, то, може, краще підеш?
Усі замовкли. Навіть Соломія, яка жувала пампушку, зупинилася і злякано подивилася на батьків. Ліза повільно встала, її обличчя спалахнуло.
— О, так, Олеже, ти завжди був майстром виганяти людей. Але знаєш що? Я піду. Діти, я заберу вас завтра. Веселого вам Різдва.
Вона різко розвернулася і пішла до коридору. Двері грюкнули, і в будинку запанувала тиша. Софія поклала руку на плече Олега, ніби намагаючись його заспокоїти.
— Тату, чому мама так злиться? — тихо запитала Аня.
Олег зітхнув, відчуваючи, як важко знайти правильні слова.
— Вона не злиться, Аню. Просто… іноді дорослим важко порозумітися. Але ми всі вас дуже любимо, і це найголовніше.
Матвій, який досі тримав літак, раптом сказав:
— А я знаю, чому мама так сказала про коробку. Вона сама купила літак. Я чув, як вона говорила з тіткою Оксаною по телефону, що хоче, щоб ти подумав, ніби це від тебе.
Олег і Софія переглянулися. Софія ледь стримала посмішку, але в її очах було співчуття. Олег же відчув змішані почуття: з одного боку, він був злий на Лізу за її маніпуляції, з іншого — вдячний, що вона подбала про радість Матвія.
— Ну, — сказав Олег, намагаючись повернути святковий настрій, — давайте не будемо про це думати. У нас є індичка, пампушки, і… — він зробив паузу, — подарунки під ялинкою!
Діти радісно загомоніли, і вечеря нарешті пішла своїм ходом. Софія розповідала кумедні історії про своє дитинство, Олег згадував, як колись будував снігову фортецю з Анею, а Соломія весь час просила ще одну пампушку.
Матвій же не відпускав свій літак, періодично видаючи звуки, ніби той злітає.
Коли вечеря закінчилася, діти побігли розпаковувати подарунки під ялинкою. Софія і Олег залишилися вдвох на кухні, прибираючи посуд.
— Вибач за цей цирк, — сказав Олег, миючи тарілки. — Я знав, що Ліза може влаштувати щось подібне, але не думав, що вона зайде так далеко.
Софія посміхнулася і обійняла його ззаду.
— Нічого, Олеже. Це ж сім’я. Бувають і такі вечори. Головне, що діти щасливі, а ми разом.
Він повернувся до неї, вдячно поцілував у чоло і сказав:
— Ти неймовірна. Знаєш, я боявся, що ти не витримаєш усього цього.
— Я витримаю, — відповіла вона, хитро посміхаючись.
Вони розсміялися, і в ту мить сніг за вікном здавався ще красивішим, а тепло в будинку — ще затишнішим. Різдво, попри всі складнощі, таки стало святом.
Галина Червона
