Оксана планувала це весілля дев’ять місяців, три тижні та чотири дні. Для неї це був не просто день реєстрації шлюбу — це був її «проєкт життя», її Magnum Opus.
У неї було три окремі папки в телефоні, таблиця в Excel, де кожна хвилина була розписана з точністю до секунди, і окремий чек-лист для перевірки настрою дружок.
Вона знала, скільки рівно пелюсток білих троянд має впасти на доріжку, щоб не створювати відчуття «захаращеності», якого саме відтінку має бути серветка — це був «припилений шавлієвий», колір, який, на її думку, символізував зрілість і глибину їхніх стосунків, — і о котрій годині офіціант має винести шампанське, щоб бульбашки досягли свого піку і не встигли вивітритися в атмосфері очікування.
Її план весілля нагадував секретну операцію спецслужб: чітко, структуровано, без шансу на помилку, без жодної імпровізації. Андрій, наречений, був просто щасливий, що на весіллі буде м’ясо, і намагався не задавати питань, коли Оксана вночі підскакувала в ліжку, вигукуючи: «А хто перевірить колір стрічок на стільцях?!».
Але в оргкомітет весілля, на жаль (або на щастя), не входив Фараон.
Фараон — це був сірий, пошарпаний, із надірваним вухом котяра, який жив у кущах ботанічного саду, де проходила церемонія. Він був не просто котом. Він був королем цього парку. Він знав кожен куток, кожен затишний промінь сонця і, головне, — він знав, що таке територіальні права. Він не був запрошений на свято, але в нього були власні плани на цей «шавлієвий» день. Він вимагав спокою, а не людей у смокінгах
Церемонія мала розпочатися рівно о п’ятій вечора. Сонце м’яко освітлювало арку, Оксана бігала між гостями, як диригент перед великою прем’єрою. Вона перевіряла стільці, чи стоять вони строго паралельно один одному, коли раптом зупинилася.
На одному зі стільців — тому самому, де мала сидіти її строга тітка Зіна, жінка, яка здатна вбити поглядом за нерівно розрізаний пиріг, — спить щось сіре і дуже об’ємне. Це був Фараон. Він лежав, розкинувши лапи, як імператор на відпочинку, з виразом такої абсолютної, глибокої байдужості до «припиленого шавлію» та всієї весільної індустрії, що Оксана ледь не втратила свідомість від шоку.
— Киш! — шикнула вона, намагаючись зберегти аристократичну витримку.
Фараон повільно відкрив одне око, подивився на неї, як на настирливу прибиральницю, що перешкоджає його важливому сну, і ліниво перевернувся на інший бік, демонструючи пухке, вкрите шрамами черево.
Коли Оксана, забувши про все, спробувала підняти його (у білій сукні за три зарплати, яка була настільки дорогою, що в ній не можна було навіть дихати), Фараон зробив те, що роблять усі коти світу, коли їм щось не подобається: він миттєво перетворився на рідину, вислизнув, а заодно — зачепив кігтем край фати.
І тут почалося. Фараон не просто втік. Він вирішив, що довгий шлейф білого тюлю, який тягнеться за жінкою, що намагається його вхопити, — це найкраща іграшка, яку він бачив за всі свої дев’ять життів.
Що б ви зробили, якби ваш кіт вкрав вашу фату за десять хвилин до весілля? Оксана, чий мозок був запрограмований лише на таймінги, зробила те, чого не очікувала ні від себе, ні від свого «весільного плану»: вона побігла за ним на підборах-шпильках, проклинаючи все на світі, просто в кущі колючих гортензій.
Фараон біг граціозно, по-королівськи, фата тягнулася за ним, як хвіст комети, що летить у прірву. Він перестрибнув через стіл із кенді-баром, змахнувши при цьому вежу з шоколадних макарунів (які Оксана замовляла з Франції, бо так було «елегантніше»), і зник у затишній альтанці.
— Андрію! — кричала Оксана, в якої з ідеальної зачіски стирчали гілочки, а в очах горів вогонь, що спалив би будь-яку весільну агенцію, якби вона могла до них дотягнутися. — Злови цього демона!
Андрій, наречений, який до цього моменту був упевнений, що весілля — це просто «формальність» і спосіб легалізувати спільне життя, побачив свою наречену, яка повзає по багнюці за котом у сукні від відомого дизайнера, що тепер нагадувала карту бойових дій. І він зробив єдино правильну річ: він почав сміятися. Він сміявся так голосно, що гості почали виходити з авто, щоб дізнатися, чи не комедійне шоу вони відвідали. Сміх став заразним. Спочатку усміхнулася тітка Зіна, потім батько, а за хвилину вже сміявся весь сад.
Церемонія, звісно, була відкладена на невизначений термін. Коли вони нарешті виловили Фараона (він сидів на гілці дерева, обмотаний фатою, як середньовічний лицар у плащі, і дивився на них з презирством), вони виглядали так, ніби щойно пережили не весілля, а третю світову війну в умовах ботанічного саду.
Оксана була в болоті. Андрій — без краватки,. Їхні гості не мали тих ідеальних фотографій з кенді-баром, про які мріяла Оксана, бо шоколадні макаруни були частково розтоптані.
Але щось сталося.
Оксана подивилася на Андрія — він був весь у плямах від шоколаду, розпатланий, з розірваною сорочкою, але він дивився на неї з такою ніжністю, якої не було на жодній репетиції, жодній фотосесії. Вона подивилася на гостей — вони не перешіптувалися про «недоліки організації», вони реготали, обговорюючи, як кіт майстерно обіграв наречену.
— Знаєш, — сказав Андрій, витираючи обличчя від бруду і цілуючи її в носа, не зважаючи на те, що вона пахла болотом і розчаруванням. — Це найкраще весілля в моєму житті. Бо я зрозумів: ти готова бігати по гортензіях, щоб врятувати свою фату, а я готовий ловити кота в костюмі за тисячу доларів. Ми — команда. Ми можемо вижити в будь-якому хаосі.
Фараон став негласним талісманом весілля. Його не вигнали. Навпаки, хтось із гостей виніс йому шматочок лосося з банкетного меню, який він прийняв як належну данину. Він сидів на почесному місці біля колонки і спостерігав за танцями, час від часу дозволяючи комусь себе почухати за вушком, ніби він був справжнім розпорядником свята.
В той вечір Оксана не перевіряла, чи вчасно подали торт. Вона танцювала босоніж на траві, бо підбори здалися їй найгіршим винаходом людства. Вона зрозуміла: весілля — це не про «шавлієві серветки». Це про те, що коли все валиться, ти не плачеш, а береш кота за хвіст (метафорично, звісно) і йдеш далі разом. Це про людей, а не про декор.
— Ти знаєш, що ми зробимо завтра? — спитав Андрій, коли музика стихла, а гості розійшлися, обговорюючи «найкраще весілля в історії».
— Що? — Повернемося сюди і купимо цьому коту пачку найдорожчого корму, який знайдемо. Він нас одружив краще, ніж будь-який пастор, бо зняв з нас маски ідеальності.
Фараон, почувши це, лише мружився на зірки, лежачи на порожньому стільці тітки Зіни. Він знав свою ціну. Він був не просто вуличним котом, який любив поспати. Він був головним режисером весілля, яке ніхто ніколи не забуде. І, чесно кажучи, він вже почав планувати, як завтра вкрасти торт.
