Оксана стояла, не в змозі вимовити ні слова. Її світ розвалювався на очах. Але раптом вона почула плач новонародженої дівчинки й щось клацнуло в її душі. Вона повернулася до палати, взяла дитину на руки й міцно притиснула до себе.
У мальовничому селі на Полтавщині жила молода сім’я, Оксана та Василь. Вони одружилися одразу після школи і здавалися ідеальною парою. Проте, за п’ять років шлюбу їхнє щастя затьмарила одна обставина, Оксані так і не вдалося стати мамою.
Вона дуже переживала через це. Оксана обожнювала дітей і мріяла про дитячий сміх в їхньому домі. Василь також хотів мати спадкоємця, але намагався не показувати свого розчарування, підтримуючи дружину.
— Не переймайся, кохана. Все буде добре, – часто повторював він, обіймаючи дружину.
З кожним роком надія згасала. Подружжя пройшло безліч обстежень, але лікарі тільки розводили руками. Жодних медичних причин відсутності дітей вони не знаходили.
Одного дня Оксана не витримала й зважилася на відчайдушний крок. Вона вирішила знайти жінку, яка б виносила їх дитину.
— Василю, я знаю, це божевільна ідея, але спробуймо, – запропонувала вона чоловіку.
Василь спочатку був проти, але бачивши, як страждає кохана, погодився. Через знайомих вони знайшли жінку, на ім’я Ліда, яка погодилася виносити їх дитину. Вона була молодою вдовою з сусіднього села й потребувала грошей, щоб поставити на ноги свого маленького сина.
Процедура пройшла успішно, і подружжя очікувало моменту, коли стануть батьками. Оксана була на сьомому небі від щастя. Вона возила Ліду на обстеження, купувала все необхідне для майбутньої дитини та не раз заносила продукти для її сина.
Василь, навпаки, став замкнутим і похмурим. Він майже не спілкувався з Лідою й уникав розмов про майбутню дитину.
— Що з тобою, любий? – запитувала Оксана.
— Все гаразд, просто втомився на роботі, – відмахувався він.
Наступив день, ікс, коли подружжя разом з Лідою поїхали до пологового будинку. Оксана була поруч з Лідою, а Василь чекав у коридорі. Коли з’явилась здорова дівчинка, Оксана розплакалася від щастя.
— Дякую тобі, Лідо! Ти подарувала нам диво! – вигукнула Оксана.
Але раптом сталося неочікуване. Коли Василь увійшов до палати й побачив немовля, він зблід та вибіг у коридор. Оксана, здивована його реакцією, вибігла слідом.
— Василю, що сталося? – запитала вона, наздогнавши чоловіка.
Той повернувся до неї з виправданнями.
— Пробач мені, Оксано. Я… я зрадив тебе з Лідою.
Оксана відчула, як земля йде з-під ніг. Вона не могла повірити в те, що почула.
— Це моя дитина! Як ти міг? Чому? – тільки й змогла вимовити вона.
Василь впав на коліна.
— Це сталося випадково, коли ти їздила до батьків. Мені так соромно… – тихо прошепотів чоловік.
Оксана стояла, не в змозі вимовити ні слова. Її світ розвалювався на очах. Але раптом вона почула плач новонародженої дівчинки й щось клацнуло в її душі. Вона повернулася до палати, взяла дитину на руки й міцно притиснула до себе.
— Ти моя донечка і я ніколи тебе не покину, – прошепотіла Оксана.
Повернувшись до приголомшеного Василя, вона твердо сказала:
— Я не пробачу тобі зраду. Але ця дитина ні в чому не винна. Я виховаю її, як свою власну.
Ліда, яка чула всю розмову, зі сльозами попросила вибачення в Оксани. Та, тільки похитала головою і відповіла:
— Ти подарувала мені дитину. Цього достатньо.
Минули роки. Оксана розлучилася з Василем, але дозволила йому бачитися з донькою.
Вона виховувала дівчинку сама, вкладаючи у неї всю свою любов. Ліда продала хату й переїхала з сином в інше село. Вона хотіла забути як страшний сон про те, що з нею сталося та не бачити власну дитину, яку вона так просто віддала чужій жінці.
