Оксана вибігла з квартири о 18:17, хоча обіцяла Андрію, що буде біля «Леопольда» рівно о 19:00. У неї ще було сорок три хвилини, але в голові крутилася одна думка:
«Тільки б не спізнитися вперше, тільки б не зіпсувати враження».
Андрій писав смс з такою стриманістю й тонким гумором, що вона вже три дні ходила, наче на підборах по хмарах. Сьогодні вони нарешті зустрінуться не через екран.
«Мамо, я готовий!» — гукнув із коридору Артемко, семирічний син, тримаючи в руках планшет, на якому щойно догравав рівень у грі
Оксана одним оком глянула на нього, другим — у дзеркало: чи не розмазалася стрілка, чи не зачепилася сережка за волосся.
«Швидко, синку, взувайся, бабуся чекає! Я вже запізнююся!»
Артемко кинувся до полиці з взуттям, але там чомусь не було його улюблених синіх сандалів із динозаврами. Він покрутився, пошукав під шафою, потім згадав, що вчора зняв їх у вітальні й забув перенести.
«Мамо, сандалі пропали…»
«Та бери будь-які! Хоч крокси, хоч тапочки, тільки швидше!» — Оксана вже стояла в дверях із ключами від машини в зубах і сумочкою на плечі.
Артемко зітхнув, подивився на свої босі ноги й подумав: «Та ладно, до бабусі ж недалеко, а там знайду щось». Він схопив пакет із піжамою й вибіг за мамою.
Оксана зачинила двері, натиснула кнопку ліфта, потім ще раз, бо той, як завжди, застряг між поверхами.
«Ну чому саме сьогодні?!» — простогнала вона.
Нарешті ліфт приїхав. Вони вскочили, спустилися, вибігли на двір. Сонце ще висіло над дахами, але вже відчувалося вечірнє тепло червня.
Оксана відчинила задні двері свого старенького «Рено»:
«Залазь, зайчику!»
Артемко стрибнув на сидіння й раптом відчув, як гарячий асфальт через підошву… ні, стоп, підошви не було. Він глянув униз — ноги голі, пальці весело ворушаться.
«Мамо… я ж босий…»
«Що?» — Оксана вже вмостилася за кермо й заводила машину.
«Я без взуття…»
«Та ти що? Артеме, ти серйозно? Ми ж уже виїхали!» — вона виїжджала з двору, нервово поглядаючи на годинник. 18:24.
«Але ж боляче буде…»
«Та ні, ти ж у машині! До бабусі п’ять хвилин, там у неї купа твого взуття лежить, ще з минулого літа. Не вигадуй, сідай нормально, пристебнись!»
Артемко зітхнув і пристебнувся. Він любив маму, коли вона така — трохи шалена, із запахом нових духів і блискучими очима.
Значить, цей Андрій точно крутий дядько.
Оксана ввімкнула радіо. Грала «Океан Ельзи» — «Без тебе мені ніяк». Вона підспівувала, тримаючи кермо однією рукою, а другою поправляла волосся.
«Мам, а він тобі дуже подобається?» — раптом спитав Артемко.
«Хто?» — Оксана зробила вигляд, що не зрозуміла.
«Ну той… дядя Андрій…»
«Та нормально подобається», — вона всміхнулася в дзеркало заднього виду. «А тобі що, ревнуєш?»
«Та ні… просто цікаво. Він дасть мені пограти на приставці?»
«Ти спочатку з ним познайомся, а потім уже приставку проси», — засміялася Оксана.
Вони під’їхали до будинку бабусі. Оксана загальмувала так різко, що Артемка трохи хитнуло вперед.
«Все, вискакуй! Біжи до бабусі, я вже запізнююся страшенно!»
Артемко відстебнувся, відчинив двері й… завмер. Перед ним був асфальт, ще гарячий від денного сонця.
«Мам… а як я піду? Пальці обпечу…»
Оксана глянула на його ноги й вперше за весь вечір справді їх побачила. Босий. Цілком. П’яти рожеві, пальці трохи в пилюці від підлоги в машині.
«Ой, мамо рідна… Артемчику, пробач, я зовсім закрутилася!» — вона закрила обличчя долонею. «Зараз повернемося, поїдемо по сандалі…»
«Ні-ні-ні!» — заволав Артемко. «Ти ж спізнюєшся! Я сам дійду! Тут же недалеко, я по траві піду!»
«По траві? Там скільки сміття, цвяхи, пляшки… Ти що, з глузду з’їхав?»
У цей момент відчинилися двері під’їзду, і на ґанок вийшла баба Люба — мама Оксани, у квітчастому халаті й із бігуді в волоссі.
«Що ви там кричите? Оксанко, ти куди так поспішаєш, наче на пожежу?»
Оксана вискочила з машини.
«Мамо, візьми Артема, він… він босий! Я забула, що він без взуття, ми поспішили, я на побачення…»
Баба Люба глянула на онука, потім на доньку, потім знову на онука — і раптом зареготала так, що мало не впустила пакет із сміттям.
«Босий?! Оксанко, ти серйозно? Ти ж мати, а не курка на гнізді!»
«Мамо, не смійся, мені й так соромно! Я зараз повернуся додому, привезу сандалі…»
Та які сандалі! У мене тут його кросівки старі є, ще торік забув. Артеме, ходи сюди, дідусь тобі тапки дасть великі, будеш як клоун!»
Артемко, трохи ніяковіючи, але й сміючись, побіг до бабусі по траві. Асфальт справді пік, але він стрибав, як зайчик.
«Бачиш, мамо, я герой! Я босоніж до бабусі дійшов!» — гукав він на ходу.
Оксана стояла біля машини й відчувала, як щоки горять. 18:36. Ще є час, але вже не так багато.
«Мамо, я поїхала, добре? Я йому потім усе поясню…»
«Їдь-їдь, Ромео свій чекає», — підморгнула баба Люба. «Тільки не цілуйся одразу, бо ще не вечеряли!»
«Мaaaм!» — простогнала Оксана й сіла назад у машину.
Вона вже від’їжджала, коли почула, як Артемко кричить їй услід:
«Мамо! Передай дяді Андрію, що я можу босоніж по битому склу ходити! Я крутий!»
Оксана розсміялася й помахала рукою у вікно.
Дорога до центру займала двадцять п’ять хвилин, якщо без заторів. Звісно ж, сьогодні були затори. На Повітрофлотському стояв суцільний корок. Оксана нервово била пальцями по керму.
«Ну чому саме сьогодні?!»
Вона написала Андрію:
«Вибач, трохи спізнююсь, затор страшний. Буду за 15–20 хв»
Він відповів миттєво:
«Не поспішай. Я вже тут, замовив нам столик на терасі. Чекаю спокійно :)»
Вона всміхнулася. Який же він… нормальний. Не істерить, не пише «де ти там?». Просто чекає.
О 19:11 вона нарешті припаркувалася біля «Леопольда». Вибігла з машини, мало не забувши вимкнути сигналізацію. Пробігла через дорогу, поправляючи сукню. Серце калатало так, ніби вона бігла марафон.
Андрій сидів за столиком біля самого краю тераси, у легкій блакитній сорочці, з келихом білого вина в руці. Коли побачив її, встав і всміхнувся — так щиро, що в Оксани всередині все розтануло.
«Привіт, винуватице моїх безсонних ночей», — сказав він і легенько обійняв її.
«Привіт… Вибач, що спізнилася. Це був… епічний вечір», — видихнула вона.
Вони сіли. Офіціант приніс меню. Андрій дивився на неї й не відводив очей.
«Розкажи, що сталося? Ти виглядаєш так, наче щойно втекла з місця злочину».
Оксана засміялася й махнула рукою.
«Краще не питай. Я… я сина до мами відвезла. І так поспішала, що навіть не помітила, що він босий вийшов із дому. Зовсім босий. Сандалі вдома залишилися».
Андрій спочатку мовчав секунду, а потім вибухнув сміхом. Смівся так щиро й заразливо, що Оксана теж не втрималася.
«Ти серйозно? Ти відвезла дитину до бабусі босоніж?»
«Так! Він вискочив із машини й побіг по траві, як індіанець! А я тільки там зрозуміла… Я найгірша мати року, правда?»
«Ні», — Андрій узяв її за руку. «Ти просто жінка, яка дуже хотіла встигнути на побачення. І це, до речі, дуже приємно».
Вони замовили салат із телятиною, різото з морепродуктами й ще пляшку вина. Говорили про все й одразу: про роботу, про те, як він ненавидить корпоративи, про те, як вона колись у студентстві підробляла Дідом Морозом, бо Снігуронькою не взяли — «занадто висока».
Андрій розповів, що в нього є племінник такого ж віку, як Артем, і що він уже купив йому футболку з Людиною-Павуком, бо «всі нормальні хлопці люблять Людину-Павука».
«А ти вже думав, як з моїм сином знайомитися будеш?» — спитала Оксана, трохи кокетливо.
«Думав. Спочатку куплю йому найкрутіші сандалі, щоб більше ніколи босим не ходив. А потім запропоную пограти в футбол Я завжди програватиму, щоб він мене поважав».
Оксана сміялася до сліз.
Тим часом у бабусі Люби.
Артемко сидів на дивані в дідусевих тапках сорок третього розміру й розповідав бабусі й дідусеві всю історію, додаючи деталей.
«…і я стрибав, як ніндзя! По гарячому асфальту! А мама така: „Ой, я забула!“ А я кажу: „Нічого, я герой!“»
Дідусь Степан налив йому компоту.
«Молодець, козаче. А мама твоя закохалася, бачиш? Очі горять, як у вісімнадцять років».
«Ага», — кивнув Артемко. «Тільки я дяді Андрію ще не казав, що я можу босоніж по вогню ходити. Нехай спочатку пограємо ».
Баба Люба подивилася на годинник.
«О дев’ятій подзвони мамі, скажи, що все добре, щоб не хвилювалася».
О 21:14 Оксані прийшло смс від сина:
«Мамо, я герой дня! Вдягнув дідові тапки, вони мені до колін! Цілую, не цілуйся там забагато»
Вона показала повідомлення Андрію. Той прочитав і всміхнувся.
«Крутий пацан у тебе. І з почуттям гумору все гаразд».
«Як і в тебе», — відповіла вона.
Вони просиділи до півночі. Коли «Леопольд» почав зачинятися, Андрій запропонував провести її до машини.
«Знаєш, — сказав він, коли вони стояли біля її «Рено», — я давно не чекав ні на кого з таким задоволенням. Навіть коли ти спізнилася на сорок хвилин і привезла босу дитину до бабусі».
«Я обіцяю, наступного разу я буду ідеальна», — засміялася Оксана.
«Не треба ідеальна. Треба така, як сьогодні. Трохи шалена, трохи винна, дуже красива й смішна».
Він нахилився й легенько поцілував її. Не довго, але так, що в Оксани закрутилася голова.
«Додому їдь обережно», — прошепотів він.
«Їду за сином, потім додому».
«Передавай герою-босоногу привіт. І скажи, що я вже купив йому сандалі. З динозаврами. Світяться в темряві».
Оксана сіла в машину, завела мотор і ще довго сиділа, тримаючись за кермо й усміхаючись.
Додому вона їхала вже без поспіху. Бо знала: головне вона вже не спізнилася.
А вдома, на полиці в коридорі, мирно стояли маленькі сині сандалики з динозаврами. Чекали наступного ранку. І наступних пригод.
Наталія Веселка
