— Усе самі? Натякаєш, що я не допомагала? А я ж пропонувала! І гроші пропонувала. І пропонувала спочатку квартиру дядька Бориса продати, щоб вам вистачило грошей на квартиру побільшу, а не на цю комірчину. Ой, чи як ти її назвала? Гніздечко, точно!
У спальному районі вже розливався теплий травневий вечір. Я вже не вперше поправила скатертину, яка і так ідеально лежала на столі. Взяла рушник, втретє почала витирати святкові тарілки, які діставалися для особливої нагоди.
Поглянувши на годинник, я мимоволі зітхнула – залишалася рівно година до приїзду Андрія з його мамою.
З Андрієм ми були одружені вже кілька років. Але з його матір’ю я не була знайома. Спочатку він нічого взагалі про неї не розповідав, і в мене навіть склалося враження, що він її не має. Потім, коли справа пішла до весілля, я почала розпитувати його про родичів.
— З татом я не спілкуюся взагалі. Батьки розлучилися, коли мені було п’ять… З тих пір я батька не бачив і не чув. Та й бажання особливо немає з ним спілкуватися. Ми багато пережили через нього.
— А мама? — з цікавістю запитала я.
— А мама… Мама є. Давай пізніше поговоримо на цю тему.
І так відбувалося кілька разів. Коли ми починали розмову про маму, він тут же її закінчував.
Коли на носі було весілля, я подумала, що нарешті побачу його маму хоч на весіллі. Але цього не сталося. Весілля ми грали скромне. Тому з боку Андрія було лише кілька його найкращих друзів.
Потім все-таки мені вдалося розговорити Андрія. Він зізнався, що з мамою вони спілкуються дуже рідко. Сваряться. Довго не спілкуються. І так по колу.
Мати в нього має великий бізнес. Вона його відкрила, коли Андрієві було років 9. З того часу вона стала схиблена на грошах і розкоші. Одяг – тільки з бутиків. Телефон – тільки найдорожчий.
А Андрій… Андрієві спочатку подобались дорогі іграшки у великій кількості. А потім, коли став старшим, він захотів жити як звичайна людина. Як усі живуть. Ходити в звичайному одязі, який не страшно було порвати випадково або забруднити, ганяючи на велосипедах з друзями в лісі.
Коли Андрій увійшов у доросле життя, мама подарувала йому машину. І пропонувала купити велику квартиру. Але Андрій від усього відмовлявся, сказав, що хоче всього досягти сам. Іти слідами матері й керувати бізнесом він також не захотів. Йому до душі звичайна робота з 8 до 17 з двома вихідними. Хтось скаже, що це дурно. Але він так захотів.
Через ситуацію, що склалася, і почалися конфлікти з мамою. Мати категорично не хотіла, щоб її єдиний син жив, як живуть звичайні люди. А він хотів бути звичайним.
Обійшовши в сотий раз квартиру, я оглядала кожен сантиметр прискіпливим поглядом – усе має бути ідеально. У коридорі ще ледь пахло свіжою фарбою, а у ванній дзеркало стояло запакованим – не встигли повісити.
Задзвенів телефон – прийшло смс від Андрія: «Виїжджаємо! Скоро будемо!»
Ноги ледь підкосились, і я сіла на стілець на кухні. Серце зрадницьки калатало. Оглянувши нашу кухню, я подумала, що свекруха все одно назве її «курником» через її малі розміри. Навряд чи їй взагалі сподобається наша двокімнатна квартирка, на яку ми разом з Андрієм збирали ці роки. Та й район вона вважатиме невідповідним. Звичайно, легко осудити зусилля людей, коли сама живеш у власному будинку за містом.
Так, чого ж я розхвилювалася? Потрібно трохи заспокоїтися. Та й чого я хвилююся через знайомство з мамою чоловіка? Дівчина я пристойна, не на вулиці він мене знайшов. І інститут закінчила, і робота є.
Ланцюжок моїх думок перервав дзвінок у двері, я здригнулася:
— Що? Вже? Так швидко?
Я відчинила двері. Катерина Сергіївна, цокаючи підборами по новому ламінату, увійшла в коридор. На ній був фірмовий брючний костюм і зачіска від персонального стиліста. Окинувши швидким поглядом, її губи розтягнулися в ниточку.
— Вітаю, Катерино Сергіївно! Ми вас чекали! Заходьте!
— Вітаю, Машко! — холодно відповіла мені свекруха й пішла оглядати квартиру далі.
Пройшовши на кухню, вона оглянула там усе. На крихітній кухні у нас поміщався столик і два стільці, невеликий холодильник і маленький кухонний гарнітур.
— Та щож… Не густо… — пробурчала свекруха.
Далі вона заглянула в іншу кімнату, де ми ще не встигли поклеїти шпалери.
— М-так… Ще краще… — продовжувала Катерина Сергіївна.
Потім вона пройшла в нашу спальню.
— Андрію, як ви тут живете?
— Та звичайно живемо. Ліжко є. Телевізор є. Що ще треба? – відповів мій чоловік.
— Тут навіть шафи нема!
— Зате є велика шафа-купе! Нам цього цілком вистачає! І ще балкон! – вирішила я втрутитися.
— Балкон? Дитинко, ти це називаєш балконом? Два квадратні метри для сушіння білизни. Решта туди не поміститься чисто фізично!
— А нам туди більше нічого й не потрібно поміщати! – знову видавила я з себе тремтячим голосом.
— Значить, так тепер живе мій єдиний син… — підвела підсумок Катерина Сергіївна.
— Нормально ми живемо. Ремонт робимо своїми силами. Дуже затишне гніздечко виходить! – відповіла я.
— Так, ось саме, що «гніздечко», а треба хоч якусь квартиру! Андрію, ну я що хочу сказати – я дуже засмучена. У твоєму віці твій батько вже мав велику трикімнатну квартиру!
— Ну у нас попереду все. Це перша квартира. Так, вона невелика, і шпалери тут найдешевші. Зате все самі! – розходилася я.
— Усе самі? Натякаєш, що я не допомагала? А я ж пропонувала! І гроші пропонувала. І пропонувала спочатку квартиру дядька Бориса продати, щоб вам вистачило грошей на квартиру побільшу, а не на цю комірчину. Ой, чи як ти її назвала? Гніздечко, точно!
— Мам, та нормальна квартира в нас! Район хороший, п’ять хвилин до метро. – Втрутився Андрій.
— Район хороший? А ви знаєте, що у сусідньому будинку тут живуть одні гастарбайтери? І тут немає ні дитячого садка, ні пристойної школи! Ви куди хочете віддавати моїх онуків, коли вони з’являться?
— Мам, до речі про онуків… — Андрій ніжно обійняв мене за плечі.
— Ні-ні-ні! Тільки не кажіть, що збираєтеся народжувати дітей у цій комірчині! Ви тут самі ледь поміщаєтеся. Зачекайте поки що з дітьми!
— Мам, ми вже не дочекалися. Через сім місяців ти станеш бабусею! – Андрій ніжно погладив по моєму животу.
— Що? – Катерина Сергіївна плюхнулася на ліжко й подивилася на нас округленими очима. – Ви тут народжувати зібралися? Так, збирайте речі, будинок у мене великий. Місця для всіх вистачить. Завтра наймемо рієлторів, вони продадуть квартиру дядька Бориса. Там зладимо вам щось побільше.
— Може, мене хтось запитає – чого хочу я? – процідила я від страху.
— Машко, а що тут питати? Ти ще молода, у деяких моментах дурненька. Невже ти сама хочеш ростити своїх дітей у цій квартирі, де вам удвох з Андрієм тісно!
— Мені подобається ця квартира! І Андрієві теж подобається! І так, ми будемо ростити наших дітей тут! І не потрібно втручатися в наше життя. Ми самі впораємося! – випалила я.
— Значить так, Андрію. Я не хочу, щоб мій єдиний син жив тут. Збирай дружину й поїдемо!
— Мам, Маша ж сказала тобі – ми будемо жити тут!
— Маша, значить, сказала… А що мати тобі каже – для тебе порожній звук? Мати тепер на останньому місці? Вибирай, або я, або «це»! – прикрикнула свекруха й указала пальцем на мене.
— Мам, вона не «це», вона моя дружина, і мати моїх майбутніх дітей. Даремно я почав з тобою спілкування знову. Ти анітрохи не змінилася.
Свекруха, швидко цокаючи підборами, вийшла з квартири, грюкнувши дверима так, що зі стелі трохи обсипалося побілка.
— Не засмучуйся, чуєш? Впораємося ми з тобою, з усім впораємося! – погладивши мене по плечах, сказав Андрій.
Наступні кілька днів телефон Андрія розривався від дзвінків його мами. Він уперто не брав слухавку, хоча по ньому було видно, як це йому дається нелегко.
Я розплющила очі, ніжно потягнувшись у ліжку. Накинувши халат, я пішла на кухню й закип’ятила чайник. Наливши чашечку кави, я відсунула фіранку й глянула у вікно.
— Так, чудовий у нас район все-таки. Нехай поки що тут нічого толком нема – ні садка, ні школи. Але начебто планують усе це будувати. І коли ти підростеш, — погладила я себе по животу, звертаючись до своєї малечі, — обов’язково все це буде.
Раптом роздався дзвінок у двері. У коридор увійшла Катерина Сергіївна. З нею поруч була дівчина років 30 і молодий хлопець.
— Машко, ми ненадовго. Ти йди, займайся своїми справами, ми тобі не завадимо.
Я стояла, наче вкопана, взагалі не розуміючи, навіщо свекруха прийшла в гості, і хто ці люди з нею.
Уся ця делегація на чолі з Катериною Сергіївною пройшла в дитячу, в якій ще не були поклеєні шпалери.
— Так ну тут ми швидко шпалери наклеїмо. Найпростіші. На підлогу що краще – лінолеум чи ламінат кинути?
— Ви шпалери вибирайте краще середньої цінової категорії. А на підлогу можна просто якісний лінолеум. І шторки повісити б – там у кутку пряма труба від стелі до підлоги. Дуже вигляд псує. – сказав молодий хлопець.
Потім вони пройшли у спальню.
— Так, ну тут нормально все. Але освітлення, звичайно, залишає бажати кращого. Ви як усе зробите, нас покличте. Ми будемо фотографувати квартиру для оголошень і лампи додаткові принесемо. А то тут дуже тьмяно все. Або самі парочку підлогових світильників купіть. – сказала незнайома дівчина.
— Та вже. Куди їх тут ставити. Вони он і так тут один одному по головах ходять.
Далі вони пішли на кухню.
— Ну кухонька тут, звичайно – без сліз не глянеш! – промовила Катерина Сергіївна, глибоко зітхнувши.
— Ні-ні, що ви! Звичайно, столик би сюди круглий краще купити треба було. Він би розширив простір візуально. Але, боюся, він сюди не поміститься. Та й гарнітур дешевенький, колір недорого виглядає. Але це гаразд. Та ви не хвилюйтеся, Катерино Сергіївно, і не таке ми продавали.
Я весь цей час ходила за ними по п’ятах. Взагалі не розуміючи, що відбувається, і хто ці люди.
З їхньої розмови я все-таки зрозуміла, що вони – рієлтори. Але щоб підтвердити мої побоювання, вирішила все-таки втрутитися:
— Катерино Сергіївно, я, звичайно, вибачаюся, але що тут відбувається?
— Маш, ти йди, йди, справами займайся. Ми вже закінчили, зараз йдемо.
— Катерино Сергіївно, поясніть, будь ласка.
— Маш, я тут подумала. Ну ти як жінка краще зрозумієш. Ну квартира, м’яко кажучи… Емм… Ну халупа, загалом це, а не квартира. Вам тут і так удвох тісно з Андрійком. Ви ще дитину завели. Я все сама зроблю, ти не хвилюйся. Ти, головне, Андрія умов, щоб не відштовхував мою допомогу. Я – мати. Я як краще хочу.
— Катерино Сергіївно, ви найняли рієлторів, щоб продати нашу квартиру? Я так розумію.
— Ну а куди її? Район поки новий, її швидко куплять. Потім уже не так охоче тут будуть купувати. Квартирки маленькі тут, сусіди так собі. Ні школи, ні садка… Загалом, одне розчарування.
— Я зрозуміла вас. Залиште, будь ласка, нашу квартиру.
— Дитинко, не протився, прошу! Не роби помилок. Потім все життя шкодуватимеш!
— Катерино Сергіївно, я востаннє вас прошу – вийдіть негайно з квартири, інакше я зараз викличу поліцію.
— Ну знаєш що, дитинко. Знай – ти сама зіпсувала собі щасливе майбутнє!
За півтора місяця після цього випадку, коли Андрій був на роботі, роздався дзвінок у двері. На порозі стояла Катерина Сергіївна.
— Пустиш? – потихеньку запитала вона.
— Заходьте, сподіваюся, ви одна. Без рієлторів? Чай буде?
— Так, давай!
Я розлила чай по чашечках і дістала тарілку з печивом.
Катерина Сергіївна дістала щось із своєї сумки.
— Ось, дивись, старі фотографії наші знайшла.
Ми почали їх дивитися. На них був маленький Андрійко на руках у своєї мами. Вони стояли у крихітній кімнатці зі старими, обшарпаними шпалерами.
Я підняла погляд і пронизливо подивилася на свою свекруху.
— Так, ми так жили. Я розлучилася з батьком Андрія. Залишилася одна, з п’ятирічною дитиною на руках і з купою боргів від чоловіка. Довелося продавати нашу квартиру, щоб розплатитися з боргами. Жили в крихітній кімнатці в комуналці. Я працювала на трьох роботах – мила підлоги, щоб якось звести кінці з кінцями й віддати остаток по боргах. А потім дядько Борис – брат моєї матері – пустив нас пожити до себе. У нього дітей не було. А так хоч, щоб йому не нудно. І ми в нормальних умовах пожили. Ось завдяки дядькові Борису я закрила всі борги. І він допоміг відкрити бізнес. А там уже пішло-поїхало. Великі гроші, квартири, машини. Звикаєш до цього швидко. Але найголовніший мій страх – це повернутися в ту злидні. З якої я уперто й довго вибиралася. Тому й реакція була така, коли побачила вашу маленьку квартирку. Ти мене вибач за це, Машко. Але я зрозуміла, що всі з чогось починали…
— Я на вас не ображаюся, Катерино Сергіївно. Знаєте, а по вас не скажеш, що ви колись взагалі могли жити в крихітній кімнатці в комунальній квартирі й прати пелюшки руками. Ви здаєтеся дуже далекою від цього.
У цей час Андрій прийшов додому. Зайшовши на кухню, він дуже здивувався:
— Мамо?
— А ми тут з мамою чай п’ємо! Приєднуйся!
Андрій сів за стіл, узяв фотографії й став із цікавістю їх розглядати.
— Мам, а я пам’ятаю цю кімнатку, в якій ми жили! Там так було здорово! У мене було щасливе дитинство, завдяки тобі.
— Я до вас взагалі з пропозицією. У вас недалеко приміщення продають. А я подивилася, у вашому районі взагалі немає магазинчиків з дитячим одягом. Давайте викупимо приміщення й відкриємо там магазинчик утрьох?
— Учетверо, взагалі-то! – засміялася я, показавши на живіт.
— Машко, я там німецькі шпалери купила для дитячої. Приходь завтра до мене в гості, поки Андрій на роботі. А я майстрів найняла. Вони за кілька годин всю кімнату обклеять. Чи можна так?
— Добре, нехай клеять. А я до вас прийду!
Ми просиділи так до пізньої ночі, передивляючись вже не знаний раз фотографії. Катерина Сергіївна розповідала веселі історії з дитинства Андрія, яке минуло у нього в тій маленькій кімнатці в комунальній квартирі, де було так добре й радісно.
Катерина Сергіївна стояла біля дитячого ліжечка:
— У кого такі щічки рожеві? У кого такі пальчики солодкі? Богатирчик ти наш!
— Мамо, ви його зіпсуєте! – заглянула я в дитячу.
— Я? Зіпсую? Ні! Прям бізнесмен росте – дивись яка хапка! – радісно посміхнулася свекруха. – Машко, ви з другим не тягніть дитиною. Важкувато буде, але я допоможу, чим зможу.
— Як же ми ще й другу дитину будемо народжувати в цій конурі? – піджартувала я над свекрухою.
— Із цим ми розберемося! – твердо й рішуче сказала свекруха.
— МАМО! – разом із Андрієм вигукнули ми.
З того часу минуло п’ять років. Ми купили з Андрієм велику чотирикімнатну квартиру. Самі. Наш маленький магазинчик з дитячим одягом перетворився на цілу мережу. Квартиру дядька Бориса Катерина Сергіївна переписала на своїх онуків.
Із другою дитиною ми вирішили тоді не тягнути. Через два роки у нас з’явився другий син.
Я поправила дорогі штори у спальні. І сіла на дизайнерський диван. Відкривши альбом із фотографіями, я стала розглядати їх з посмішкою на обличчі. Ось я з першим синочком у маленькій дитячій кімнаті, але з німецькими шпалерами. А ось я йому вперше даю яблучне пюре на крихітній кухонці, в якій тільки поміщалися столик, стільці, невеликий холодильник і маленький кухонний гарнітур…
