Оксана сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з теплим чаєм, який вже давно охолов. За вікном львівська осінь фарбувала дерева в золоті тони, але в її серці панувала холодна тривога.
Весілля доньки Ніни мало відбутися за два тижні, а вона, мати нареченої, досі не отримала жодного запрошення. Навіть дзвінків не було.
Оксана перебирала в пам’яті останні розмови з Ніною: донька завжди була зайнята, говорила швидко, про роботу, про Олега, про плани на майбутнє.
Але про весілля – ані слова. “Мабуть, забула надіслати”, – подумала Оксана, намагаючись заспокоїти себе. Вона підвелася, наділа пальто і вирішила поїхати до доньки сама.
“Краще з’ясувати все віч-на-віч”, – міркувала вона, сідаючи в трамвай.
Дорога до квартири Ніни в центрі міста здалася вічністю. Оксана згадувала, як ростила доньку після того, як чоловіка не стало.
Ніна була її єдиною радістю: розумна, амбітна, завжди прагнула кращого. Закінчила університет з відзнакою, знайшла хорошу роботу в IT-компанії, зустріла Олега – успішного програміста.
“Вони така гарна пара”, – посміхалася Оксана подумки. Але чомусь останнім часом донька віддалялася. Дзвінки ставали рідшими, візити – коротшими. “Молодість, – виправдовувала Оксана. – У них своє життя”.
Коли Оксана постукала в двері, їй відчинила Ніна. Донька була в спортивному костюмі, волосся зібране в хвіст, на обличчі – здивування, змішане з роздратуванням.
– Мамо? Що ти тут робиш? – запитала Ніна, не запрошуючи всередину.
– Добрий день, доню. Я… просто вирішила провідати. Давно не бачилися, – відповіла Оксана, намагаючись посміхнутися. – А весілля наближається, а я нічого не чую. Запрошення не прийшло, може, пошта загубила?
Ніна зітхнула, відступила вбік і жестом запросила матір увійти. Квартира була сучасною: мінімалізм, білі стіни, дорогі меблі. На столі лежали весільні запрошення – пачка блискучих карток з золотим тисненням.
– Сідай, мамо. Чай будеш? – запитала Ніна, ставлячи чайник.
– Ні, дякую. Розкажи, як справи? Як Олег? Весільні приготування? – Оксана сіла на диван, оглядаючи кімнату. На стіні висіла фотографія Ніни з Олегом на морі – молоді, усміхнені, ідеальні.
Ніна сіла навпроти, склавши руки.
– Все добре, мамо. Весілля буде в ресторані “Еліт”, той, що на Ринку. Невелике, на 50 гостей. Олег хоче, щоб все було стильно, без зайвого.
– А я? – тихо запитала Оксана. – Чому я не отримала запрошення?
Ніна відвела погляд, граючись з каблучкою на пальці.
– Мамо… ми тебе не запрошували. Ну, ти розумієш, у нас усі будуть молодші 30 років. Ну, тобі як відомо, уже за 60. А нам з
Олегом важливо, щоб всі гості були в нас молоді та красиві. Ми хочемо, щоб фото виглядали круто, щоб атмосфера була динамічною. Ти ж не образишся? Це наше свято.
Слова вдарили Оксану, як ляпас. Вона відчула, як серце стискається. “Молоді та красиві? За 60 – це вже некрасиво?” – подумала вона, але вголос сказала:
– Доню, ти жартуєш? Я твоя мати! Як ти можеш не запросити мене на своє весілля? Я ж тебе ростила, все для тебе робила!
Ніна закотила очі.
– Мамо, не починай цю драму. Ти завжди так: “Я для тебе все робила”. Але це наше життя, наше рішення. Олег каже, що весілля – це про нас, про нашу молодість.
Його батьки теж не запрошені, вони старші за тебе. Ми хочемо тільки друзів, колег – людей нашого кола. Без бабусь і дідусів, які будуть скаржитися на музику чи їжу.
Оксана відчула сльози на очах, але стрималася.
– Його батьки теж не запрошені? То ви взагалі без родини?
– Так, мамо. Це тренд зараз – молодіжні весілля. Всі гості в стильному одязі, танцюють, фото з фільтрами. Ти ж не вписуєшся. Твоя сукня з 90-х, зачіска… Ну, ти розумієш.
– Розумію? Ні, не розумію! – вигукнула Оксана, підводячись. – Я тебе привела в цей світ, годувала, вчила. А ти мене виключаєш, бо я “стара”? Що за нісенітниця?
Ніна встала теж, її голос став твердішим.
– Мамо, не кричи. Це не про тебе особисто. Просто ми хочемо ідеальне свято. Ти можеш прийти на вінчання в церкву, якщо хочеш. Там будуть старші люди. Але на банкет – ні. Олег проти.
Оксана вийшла з квартири, не попрощавшись. Дорогою додому сльози котилися по щоках. “Як вона могла? – думала вона. – Невдячна”. Вдома вона лягла на ліжко і заплакала. Але наступного дня вирішила: не здаватися. “Я маю боротися за свою доньку”, – подумала Оксана.
Вона подзвонила подрузі Галині, з якою дружила з дитинства.
– Галю, уяви: Ніна мене не запрошує на весілля, бо я стара! – вигукнула Оксана в трубку.
Галя ахнула.
– Оксанко, це що! Що за сучасна молодь? Моя донька таке б не сказала. А що ти зробиш?
– Не знаю. Може, поговорю з Олегом? Він же розумний хлопець.
– Спробуй. Або влаштуй сюрприз – прийди непрохана!
Оксана засміялася крізь сльози.
– Ти що, хочеш скандалу? Ні, я знайду спосіб.
Наступного дня Оксана подзвонила Олегу. Він відповів після третього гудка.
– Добрий день, Олеже. Це Оксана, мама Ніни.
– О, привіт. Що сталося? – голос був стриманий.
– Я хочу поговорити про весілля. Ніна сказала, що ви мене не запрошували через вік. Це правда?
Олег зітхнув.
– Так, Оксана Петрівна. Ми вирішили зробити молодіжну тусовку. Без батьків. Мої теж не йдуть. Нічого особистого.
– Нічого особистого? Ти одружуєшся з моєю донькою, а мати виключаєш? Як ти можеш?
– Це наше рішення. Ніна згодна. Вибачте.
Він повісив трубку. Оксана відчула лють. “Вони обоє з глузду з’їхали”, – подумала вона. Вона вирішила написати Ніни повідомлення:
“Доню, подумай ще раз. Я люблю тебе. Хочу бути на твоєму святі”.
Відповідь прийшла швидко: “Мамо, не тисни. Це наше весілля. Якщо ти прийдеш, ми викличемо охорону”.
Оксана була вражена. “Охорону? На власну матір?”
Вона не спала всю ніч, згадуючи дитинство Ніни: як водила її в садок, як купувала першу сукню на випускний, як підтримувала під час вступу до університету. “Де я помилилася?” – запитувала себе.
Через день Оксана пішла до перукарні. “Якщо вони хочуть молодих і красивих, то я стану такою”, – вирішила вона. Вона пофарбувала волосся в модний блонд, зробила сучасну зачіску, купила нову сукню – стильну, молодіжну. Подруга Галя допомогла з макіяжем.
– Оксанко, ти виглядаєш на 40! – захоплено сказала Галя.
– Дякую. Може, тепер вони мене впустять.
Але коли Оксана показала фото Ніни, донька відповіла: “Мамо, це смішно. Не старайся. Ти все одно не в нашому стилі”.
Оксана заплакала знову. “Що робити?” Вона згадала про тітку Марію, сестру покійного чоловіка. Марія жила в селі, але була мудрою жінкою.
– Маріє, порадь, – сказала Оксана по телефону.
– Оксанко, не йди на конфлікт. Напиши листа. Розкажи про свої почуття.
Оксана сіла за стіл і написала довгого листа: “Доню, я розумію, що ти хочеш своє свято. Але без матері весілля – не повне. Я не стара, я досвідчена. Я хочу благословити тебе. Подумай”.
Вона надіслала листа поштою. Через три дні Ніна подзвонила.
– Мамо, я прочитала твій лист. Ти мене розчулила. Але Олег проти. Він каже, що якщо запросимо тебе, то й його батьків треба. А вони старомодні.
– То запросіть усіх! Весілля – це родина.
– Ні, мамо. Ми хочемо сучасне. Без драми.
– Драма? Це твоє життя, а не шоу!
Ніна кинула трубку. Оксана відчула відчай. Вона пішла до церкви, помолилася. “Господи, допоможи повернути доньку”.
Тим часом Ніна готувалася до весілля. З Олегом вони вибирали музику, декор. “Все буде ідеально”, – казав Олег.
– А мама? – запитала Ніна одного вечора.
– Ніно, ми домовилися. Без старих.
– Але вона моя мама…
– Якщо запросимо, то й моїх. А мій батько буде під оковитою, мати – скаржитися. Ні, тільки молодь.
Ніна кивнула, але в серці сумнівалася.
За тиждень до весілля Оксана вирішила останній крок: поговорити з батьками Олега. Вона знайшла їхній номер через спільних знайомих.
– Добрий день, я Оксана, мама Ніни.
– О, привіт. Я Василь, батько Олега, – відповів чоловік.
– Ви знаєте, що наші діти нас не запрошують на весілля?
Василь засміявся.
– Знаю. Олег сказав: “Ви старі, не вписуєтеся”. Ми образилися, але що поробиш? Молодь.
– А давайте підемо разом! Покажемо їм!
Василь задумався.
– А чому ні? Моя дружина Олена теж хоче. Давайте план.
Вони домовилися зустрітися біля ресторану в день весілля.
День весілля настав. Ніна в білій сукні виглядала чарівно. Гості – молоді, стильні – танцювали під сучасну музику. Олег посміхався, фотографуючи все.
Раптом у двері постукали. Охорона відкрила – і ввійшли Оксана, Василь і Олена. Оксана в новій сукні, з посмішкою.
– Мамо! Що ти робиш? – вигукнула Ніна.
– Прийшла привітати доньку! – відповіла Оксана.
Олег підбіг.
– Ви не запрошені! Йдіть геть!
– Сину, ми твої батьки! – сказав Василь. – Ми маємо право бути тут.
Гості замовкли, дивлячись на сцену.
Ніна заплакала.
– Мамо, чому ти так?
– Бо люблю тебе, доню. Весілля без родини – порожнє.
Олег розсердився.
– Це наше свято! Охорона, виведіть їх!
Але гості почали шепотіти: “Це ж мати нареченої! Як так?”
Один з друзів Олега сказав:
– Бро, це не правильно. Запроси їх.
Ніна подивилася на Олега.
– Дозволь їм залишитися. Будь ласка.
Олег зітхнув.
– Гаразд. Але без скандалів.
Оксана обійняла доньку.
– Вітаю, доню. Будь щаслива.
Весілля продовжилося. Батьки танцювали з молоддю, сміялися. Фото вийшли не ідеальними, але справжніми.
Після весілля Ніна сказала матері:
– Дякую, мамо. Ти мала рацію. Без тебе було б не те.
Оксана посміхнулася.
– Головне – родина, доню. Не вік, не краса. Любов.
Історія тривала далі. Ніна та Олег зрозуміли урок. Вони почали частіше відвідувати батьків, ділитися життям. Оксана відчула, що її зусилля не марні. Життя – не про молодість, а про зв’язки, які тривають вічно.
Галина Червона
