— Ну й що? У кого зараз грошей багато? Немає у мене таких грошей, — обурилася Зоя на сестру Оксану. — Потерпи трохи. Ми ж рідні, не в банку ж позичала.
— Мені треба вся сума зараз, — уперлася Оксана. — Ти ж брала не частинами. Якщо буде менше, мені не вистачить на ремонт.
— Та що ти причепилася, як реп’ях, чесне слово! — суворо сказала Зоя. — Немає у мене таких грошей — ні частинами, ні цілою сумою. Де я їх візьму?
— Продай дачу, — різко відрубала Оксана. — Ту саму, на яку брала гроші. Якраз вийде потрібна сума. Місяць у тебе є. Не принесеш — піду до суду.
Колись вони з сестрою були нерозлийвода. Зоя — старша на два роки, вічна авантюристка, яка не могла всидіти на місці, зате завжди всіх заводила. Оксана — спокійна, розсудлива, сім разів усе перевірить, перш ніж зробити крок.
Мати привела їх у світ від різних чоловіків. Та з жодним не зжилася. Коли Оксані було п’ятнадцять років, її батька не стало, залишивши доньці у спадок квартиру. Пізніше, вже повнолітньою, Оксана продала житло й поклала гроші на депозит. Про цю суму знали лише мама, вона сама і Зоя.
А Зоїн батько несерйозним. Ніде довго не працював, аліментів не платив, будь-якої відповідальності уникав. Зате міг розказувати казки кому завгодно — про багатих родичів, престижну роботу, блискучу кар’єру. Завжди мав «геніальні» ідеї, на які легко випрошував гроші, але жодну з них до пуття так і не довів.
Схожа на батька, Зоя постійно встрявала в історії: то недостача на роботі, то машину подряпала сусідові, то з кимось посварилася. А років п’ять тому запалилася ідеєю — купити дачу, щоб проводити там літо. Своїм ентузіазмом вона швидко завела і маму Ніну Олегівну. Та мріяла, як вони втрьох сидітимуть увечері на ґанку, дивитимуться на захід сонця, слухатимуть цвіркунів. Але грошей на мрію у Зої не було. Тож вона вирішила взяти у борг в Оксани — звісно, з її депозиту.
— Ксаню, ну це ж вигідне вкладення, — переконувала Зоя. — Нерухомість тільки дорожчає. І маму будемо туди на літо вивозити, і ти сама зможеш приїжджати. А потім — це ж у борг. Почну віддавати, скажімо, через рік. Потроху, але все віддам. Тобі ж ті гроші зараз не потрібні, просто лежать.
— Вони не просто лежать, — обережно відповіла Оксана. — Вони на депозиті, відсотки приносять. І взагалі, з чого ти збираєшся віддавати? Ти ж постійно міняєш роботу, ніде надовго не затримуєшся. Ні, Зоя, ненадійна ти.
— Я за неї поручусь, — втрутилася мати. — І Зоя тобі розписку напише. Якщо не зможе платити — я допоможу. Давай, доню, допоможи сестрі здійснити мрію.
— Ну, якщо з розпискою, — задумливо сказала Оксана, — тоді можна подумати. Але все одно мені ця ідея не до душі. Краще б Зоя сама назбирала, а не у мене випрошувала.
Та зрештою родинні вмовляння зробили своє. Оксана зняла з банківського рахунку п’ятсот тисяч гривень, передала сестрі, а та написала розписку про борг і строки його повернення. Минуло п’ять років, і за цей час Оксана отримала назад у кращому разі тридцять тисяч гривень. І ті — від мами, яка намагалася хоч трохи виправити доньчину безвідповідальність.
Дачу Зоя вибрала доглянуту — з невеликим городом і затишним будинком у гарному місці. Спершу все було чудово: перший рік вони з мамою постійно туди їздили, садили квіти, красувалися перед сусідами. А потім ентузіазм Зої швидко згас. Ділянка заросла бур’янами, траву давно ніхто не косив, а будинок без догляду перекосився й почав занепадати. Але Зою це, здавалось, не турбувало. У неї з’явилися нові «геніальні» ідеї та проєкти.
Мама тим часом жила з новим чоловіком. Добрий, спокійний, але для Оксани — чужа людина. Дівчина не дуже хотіла з ним перетинатися, тому все рідше бувала в мами. І саме тоді вперше підняла тему боргу:
— Зоя, коли ти повернеш гроші? Усі строки давно минули, а ти й не думаєш платити.
— А що, горить у тебе щось? — байдуже кинула сестра. — Ну віддам колись. Невеликі ж гроші.
— Для кого як, — сердито відповіла Оксана. — Мені їх якраз не вистачає, щоб купити квартиру без кредиту.
— Ой, ти ж у нас багата спадкоємиця, — засміялася Зоя. — Нічого, ти ж економна, наскладаєш і сама.
— Немає мені звідки взяти. І не проси? — сказала Оксана.
— Та звісно, — знизала плечима сестра. — Я ж бізнес відкрила з подругою — повітряні кульки продаємо. У борг є! А бізнес поки ледве дихає. Так що вибач, у мене свої кредитори, всім потрібно віддати гроші. Тільки й встигаю байки їм розповідати, аби чекали.
— Але навіщо ти кажеш, якщо не збираєшся віддавати? — майже крізь сльози спитала Оксана, розуміючи, що свої гроші навряд чи побачить.
— Так якщо дають, то чого не брати? — засміялася Зоя. — Поки є довірливі люди, готові фінансувати мої ідеї, я буду при ділі!
— Сказала б я, при якому ділі ти будеш, — прошипіла Оксана. — Більше ніколи не зв’яжусь з тобою. І не проси більше нічого!
— Та ну, ти що, образилася? — глянула на неї Зоя. — Серйозно, я віддам, от як тільки зможу. Але точно не зараз. Потерпи ще.
Оксана тільки зітхнула. Навіщо вона тоді взагалі повірила сестрі?
Мама ж, коли Оксана почала скаржитися на Зоїну поведінку, відреагувала байдуже. Здавалося, у цій сварці вона цілком на боці старшої доньки. Та, власне, що тут дивного — Зоя завжди була мамчиною улюбленицею. І в дитинстві, коли сестри сварилися, мати завжди ставала на бік старшої.
— Мамо, ну що мені робити? Я ж квартиру хочу купити, гроші вкласти, а Зойка не віддає борг! — скаржилася Оксана. — Мені що тепер, самій позичати? Адже сума була чимала.
— Ну так не давала б, — спокійно відповіла мати. — Ніхто ж тебе за руку не тягнув.
— Та, мамо, ти ж сама за неї поручалася! Казала, що якщо треба буде, сама заплатиш! — майже плакала Оксана. — А тепер мені потрібні гроші!
— А що я зроблю? — знизала плечима мати. — На Зою впливу не маю. А ти будь розумніша наступного разу, не ведись на її балачки. І взагалі, я втомилася від ваших сварок. Самі розбирайтеся.
— Але що мені тепер робити? — обурилася Оксана.
— Не знаю. Візьми кредит, як усі беруть. Ти ж знала, яка твоя сестра. То навіщо взагалі з нею зв’язувалася?
Після тієї розмови Оксана кілька місяців працювала майже без вихідних і шукала будь-яку можливість, яка дозволила б їй нарешті купити квартиру за власні заощадження. І врешті-решт — їй це вдалося. Щоправда, будинок ще будувався, чекати на здачу довелося два роки. Але головне — гроші були вкладені у своє житло.
І ось, нарешті, Оксана отримала ключі. Разом із радістю знову повернулися образи й пригадався той самий борг Зої. Адже тепер на неї чекав недешевий ремонт і купівля меблів. Звісно, частину коштів вона відклала, та скільки можна тягнути?
Оксана знову прийшла до сестри з розмовою. Та, хоч і не заперечувала сам факт боргу, повертати гроші не поспішала. Тоді Оксана вперше серйозно сказала, що подасть на суд. Минув місяць — і жодної звістки від Зої. Довелося починати ремонт власним коштом. Зібравши документи і розписку, Оксана подала позов до суду. Заяву прийняли, порадили стежити за датою слухання.
Вдома Оксана розповіла матері про свій намір:
— Досить, мамо. Не збираюся більше терпіти Зою. Нехай платить. Якщо не хоче по-людськи — розберуться суд і виконавці.
— Ой, та який же це сором! — схопилася за голову мати. — З рідною сестрою судитися! Якщо люди дізнаються — куди я очі подіну? Рідні дочки між собою судяться, як так можна?
— А до чого тут ти, мамо? — спокійно відповіла Оксана. — З якої радості я повинна подарувати Зої свої гроші? Просто з доброти душевної? Тим паче на ту дачу вже кілька років ніхто й не їздить. Продала б її — і повернула борг. Я ж не чужого вимагаю, а свого.
— Та немає давно тієї дачі! — вигукнула мати, хапаючись за серце. — Ми її продали ще пару років тому, коли до Зої кредитори прийшли. І частка у квартирі тепер у заставі. Кредит я за неї плачу. Якщо не припиниш, ти мені тільки гірше зробиш!
— Ні, мамо, цього разу я все доведу до кінця, — твердо сказала Оксана. — Бо скільки можна її покривати? Вона звикла, що все сходить їй з рук — борги за неї платиш ти, або чергові кавалери. А сама — ні в чому не винна. Мені байдуже, де вона візьме гроші. Я п’ять років чекала, що в неї совість прокинеться. Більше не хочу чекати.
— Доню, пробач їй, прошу тебе, не доводь до суду! — мати раптом опустилась на стілець. — Якщо любиш мене — відступись!
— Ні, мамо. Досить. Я багато разів ішла тобі назустріч, вірила, що Зоя виправиться. Але видно, це в неї від батька — звичка жити чужим коштом. Тому буде суд. І хай твоя улюблена донечка там пояснює, чому не хоче віддавати свої борги.
— Щоб ноги твоєї в моєму домі не було! — підвищила мати голос.
— Як знаєш, мамо, — тихо сказала Оксана. — Але це зайшло надто далеко. Твоя любов засліпила тебе.
Вона вийшла з кімнати, залишивши позаду схлипування матері. І цього разу була непохитна.
Невдовзі призначили дату судового засідання. До того часу Оксана встигла переїхати у свою нову квартиру в новобудові, хай і з недоробленим ремонтом, зате власну. І більше не мусила слухати мамині докори щодо суду.
На засіданні суд постановив: Зоя зобов’язана повернути борг у повному обсязі. Відтоді сестри спілкуються лише через судових виконавців. Оксана не збирається більше вірити Зої. У житті вона зрозуміла головне: навіть рідня має межі — і ніщо не повинно виправдовувати чужу безвідповідальність.
