Оксана зупинилася біля входу в супермаркет, де вона бувала майже щодня вже одинадцять років. Магазин стояв у сусідньому будинку, вона знала там кожну касирку на ім’я й знала, на якій полиці лежить дитяче печиво, а на якій гречка.
Сьогодні полиці виглядали так, ніби хтось вимів із них усе чисте, залишивши тільки металеві рейки та пару забутих цінників.
Вона провела візком уздовж ряду з крупами. Там стояла одна пачка пшона з надірваним кутом і лежала загублена картонна коробка від чогось.
— Оксано Петрівно, ви теж сюди, — тихо сказала касирка Галина, яка стояла біля порожнього стелажа з хлібом . — Привезуть до вечора, так обіцяли. А може, й ні.
— Що сталося, Галю. Ще вчора тут було все.
— Вчора й було. А вночі дві фури не доїхали, на об’їзній щось із дорогою. Люди прийшли зранку, розібрали те, що лишилося. Я такого не пам’ятаю, щоб до обіду нічого.
Оксана кивнула, хоча нічого не зрозуміла. Вона взяла ту єдину пачку пшона, поклала її у візок і сама здивувалася, що взяла. Пшоно вона не любила, діти його не їли, але порожній візок видався їй образливим.
На виході вона зустріла пані Леся з третього поверху, яка тягла за собою візочок на коліщатах із двома літрами води.
— Ви чули, що в «Рукавичці» біля метро теж порожньо, — сказала пані Леся замість привітання. — Моя Ніна дзвонила, каже, там черга аж на вулицю, а нема чого купити.
— Тоді я не піду в чергу.
— Правильно, нема чого стояти. Йдіть додому, перебирайте, що є. У кожної хазяйки щось та знайдеться на дні шафи.
Оксана пішла додому крізь двір, де діти на гойдалках кричали так, ніби нічого не змінилося. Вона піднялася на п’ятий поверх пішки, бо ліфт ще зранку не працював, і відчинила двері своєї квартири.
У коридорі стояв Мирон. Йому було чотирнадцять, він виріс за літо на цілу голову і тепер дивився на матір майже зверху вниз, що її щоразу трохи дратувало, а трохи зворушувало.
— Ти нічого не купила, — сказав він, глянувши на її порожні руки.
— Купила пшоно.
— Мамо, ну що це за відповідь. Я сказав, що мені треба нормально поїсти, бо в мене тренування.
— Мироне, там нічого немає. Я не можу купити те, чого не продають.
— Могла піти в інший магазин.
— Я могла б, якби інші магазини не були такими самими.
— Ти навіть не спробувала, — він повернувся і пішов до своєї кімнати, а двері зачинив так, що в шафі задзвеніло скло.
Оксана постояла в коридорі, потім зняла куртку, повісила її на гачок і поправила шарф, бо руки хотіли чогось робити. З кімнати вибігла семирічна Софійка, босою, в піжамних штанях із зайцями, які вона носила вже другий день поспіль.
— Мамо, ти принесла сирок.
— Ні, сонечко. Сирків сьогодні не було.
— А чому.
— Бо їх не привезли.
— А чому не привезли.
— Тому що дорога зламалася.
— Яка дорога.
— Софійко, я не знаю, яка саме. Велика.
Софійка подумала, насупивши брови так серйозно, що в Оксани защеміло під грудьми.
— Тоді я можу поїсти пшоно, — сказала дівчинка. — Тільки з цукром.
— Цукру теж трохи лишилося, — Оксана присіла і обійняла її. — Ми щось придумаємо. Завжди ж придумуємо.
Вона пішла на кухню і відчинила всі шафки по черзі. Знайшлося півпачки макаронів, трохи гречки, дві банки квасолі в томаті, один пакет рису, пляшка олії, на дні якої ще плескалося, борошно та трохи цибулі. Ще лежали три картоплини, одна з яких уже пустила паростки. У холодильнику сиротіли чотири яйця, шматок сиру й півкаструлі борщу від позавчора.
Вона сіла за стіл і дістала телефон. Перше, що написала, було повідомлення сестрі Тетяні в Івано-Франківськ. Відповідь прийшла за хвилину, і майже одразу Тетяна подзвонила сама.
— Ти чого мовчала, — одразу почала сестра. — Я ж казала, що в нас тут усе є, приїжджай із дітьми.
— Таню, я не можу кинути роботу і квартиру.
— Яку роботу, ти ж зараз усе одно сидиш вдома.
— Я працюю з дому, і це теж робота. У мене клієнти, терміни, ти ж знаєш.
— Знаю, що ти впертюха, ось що я знаю. Мама була така сама, і ти така. Скільки можна терпіти.
— Я нічого не терплю, я живу, — Оксана стиснула телефон міцніше. — І не кажи мені, що мама була впертою. Мама просто не любила, коли її вмовляють.
— А ти любиш.
— Я не люблю, коли на мене тиснуть, а ти тиснеш уже втретє за тиждень.
— Бо я за вас переживаю, — голос Тетяни раптом здригнувся. — Ти розумієш, що я вночі не сплю, дивлюся новини, а потім дзвоню тобі, а ти не береш слухавку.
— Не брала, бо спала.
— Ось і чудово. А я не спала.
Вони помовчали, кожна у своїй квартирі, за сотні кілометрів одна від одної.
— Пробач, — нарешті сказала Оксана. — Я знаю, що ти хочеш добра.
— Я просто хочу, щоб ви були поруч. Хочу сісти з вами за один стіл і щоб на столі було що їсти.
— Колись так і буде.
— Колись, — повторила Тетяна й видихнула. — Гаразд. Але якщо стане зовсім скрутно, ти скажеш мені, домовилися.
— Домовилися.
Після розмови Оксана довго сиділа з телефоном у руках. Потім відклала його, закотила рукави й почала робити те, що вміла краще за все, тобто вигадувати вечерю з нічого.
Вона натерла три картоплини, додала цибулю, яйце, трохи борошна і посмажила деруни на останній олії. Макарони відварила окремо, поки варилися, розігріла борщ. Квасолю лишила на завтра. Софійка прийшла на запах, сіла на табурет і спостерігала за кожним рухом материних рук.
— Мамо, а можна я допоможу.
— Можна. Постав на стіл три тарілки.
— А чотири чому ні.
— Бо нас троє.
— А тато.
Оксана завмерла з лопаткою в руці. Чоловік Богдан уже пів року працював за кордоном на будівництві, надсилав гроші й телефонував по неділях. Софійка питала про нього щодня, і щоразу Оксана відповідала так, ніби це вперше.
— Тато в неділю подзвонить, і ми покажемо йому твої малюнки.
— Я йому намалюю порожній магазин.
— Не треба малювати порожній магазин. Намалюй краще нашу кухню.
— Ну добре. Тоді я намалюю деруни.
Мирон вийшов, коли всі вже сіли, і мовчки сів на своє місце, дивлячись у тарілку. Деруни йому подобалися, Оксана це знала, але гордість у чотирнадцять років дорожча за деруни.
— Їж, поки гаряче, — сказала вона.
— Я не голодний.
— Ти півгодини тому казав, що голодний.
— Передумав.
— Мироне.
— Що.
— Не говори зі мною так.
— А як мені з тобою говорити. Ти ж усе одно все знаєш краще.
— Я не знаю краще. Я знаю тільки те, що в холодильнику є борщ, у шафі є макарони, а в магазині нічого немає. І я роблю все, що можу.
— А хтось просив робити все, що можеш, — він відсунув тарілку, але вже не різко. — Ти ж постійно втомлена. Я бачу.
Оксана поклала виделку.
— Мироне, мені не легко, це правда. Але я не хочу, щоб ти це бачив і мав через це вину. Це моя справа.
— Це наша справа. Я не маленький.
— Ти не маленький, але ти ще не дорослий.
— То в який момент стають дорослими, мамо. Коли у холодильнику порожньо.
Софійка перестала жувати й переводила погляд із брата на матір, як на тенісному матчі.
— Не знаю, — тихо відповіла Оксана. — Я й сама не завжди знаю, у який момент.
Мирон мовчав довго, а потім повільно потягнув до себе тарілку.
— Просто не вигадуй, що я нічого не розумію, — сказав він і взяв деруна.
— Не буду.
Після вечері вона вмила посуд, а діти пішли в кімнату. Вечір повільно вкрався в квартиру, і за вікном засвітилися сусідні вікна, не всі, бо десь світла вже не було. Оксана вимкнула верхнє світло, засвітила лампу на кухні й відкрила ноутбук, бо вночі мала здати роботу.
О дев’ятій у двері подзвонили. На порозі стояла пані Леся з тарілкою, накритою рушником.
— Я напекла коржів, — сказала вона. — Борошно було, а пекти нікому. Беріть, не відмовляйтеся.
— Пані Лесю, ну що ви.
— Не кажіть «ну що ви». Діти ж у вас. Мої вже давно виросли, а печу все одно, як на цілий полк.
— Дякую вам, — Оксана взяла тарілку, і в неї защипало в очах. — Заходьте на чай.
— Чай так чай, — пані Леся ступила в коридор. — А чай у вас є.
— Є, листовий, трохи.
— Мені й трохи досить.
Вони сіли на кухні. Пані Леся розгладила скатертину долонею й довго мовчала, а потім раптом заговорила про чоловіка, який помер дев’ять років тому, і про те, як вони колись стояли в чергах по цукор і по взуття, а потім усе минулося, і здавалося, що ніколи вже не повернеться.
— Це було в дев’яності, — сказала вона. — Я тоді з двома дітьми теж. Донька менша, син старший. І я пам’ятаю, як хліб ділила на п’ять шматків, щоб вистачило на два дні.
— На п’ять.
— Бо ще свекруха жила з нами. Вона мала свій шматок, але завжди казала, що не голодна, і підсовувала його онукам. Тоді я з нею посварилася. Вона відмовлялася їсти, а я кричала, що так не можна, що вона ослабне.
— І що вона.
— А вона сказала мені дивну річ. Сказала, що доки діти їдять, у домі живе надія. Я тоді розсердилася ще більше, бо надією ситий не будеш. А тепер розумію, що вона мала рацію.
Оксана налила їй ще чаю.
— Але ж ви не дозволяли їй голодувати.
— Не дозволяла, але вона все одно примудрялася. Така вже була, — пані Леся посміхнулася однією половиною обличчя. — Ми тоді дуже багато сварилися. Через хліб, через дрова, через те, що хто забув закрити двері. Я потім довго думала, що ми сварилися не через це, а тому що нам усім було страшно, а сказати про це не вміли.
Вона допила чай, підвелася й підняла палець.
— Ви тільки не думайте, що я вас повчаю. Я просто так.
— Я не думаю.
— От і добре. Наступного разу принесу ще, коли борошно привезуть.
Коли вона пішла, Оксана довго сиділа в тиші. Потім взяла тарілку з коржами, вийшла з кухні й зазирнула в дитячу. Софійка спала, обійнявши зайця, а Мирон сидів на підвіконні й дивився у вікно.
— Не спиш, — сказала вона.
— Дивлюся.
— На що.
— На двір. Там майже ніхто не ходить.
— Вже пізно.
— Ні, взагалі. Раніше було більше людей.
Оксана підійшла й стала поруч. Внизу під ліхтарем стояла жінка з дитячим візком, і щось тихо говорила кудись у темряву.
— Мамо, — не обертаючись, сказав Мирон. — Пробач, що я так сьогодні.
— Я не ображаюся.
— А треба було б. Я говорив грубо.
— Говорив. Але ти втомився, і я теж втомилася. Нам обом було важко, от і вийшло.
— Я просто не знаю, як допомогти, — він нарешті обернувся. — Хочу щось робити, а нічого не можу.
— Ти вже допомагаєш.
— Чим.
— Тим, що вранці виводиш Софійку до школи, а ввечері дивишся, щоб вона вмила руки. Тим, що не скаржишся на воду, яку треба носити з першого поверху. Ти навіть не помічаєш, скільки робиш.
— Це ж дрібниці.
— Дрібниці й тримають дім, — вона торкнулася його плеча. — Мені про це сьогодні пані Леся нагадала, хоч і іншими словами.
Мирон усміхнувся трохи криво, і в цій усмішці вона на мить побачила його маленьким, п’ятирічним, коли він, захекавшись, прибіг сказати, що знайшов у парку їжака.
— Хочеш коржик, — спитала вона. — Пані Леся принесла.
— Хочу.
Вони сиділи на підвіконні вдвох, їли тепле тісто з кмином і мовчали. Внизу жінка з візком уже пішла, а двір поволі темнів, і де-не-де в багатоповерхівках з’являлося жовте світло свічок чи ліхтариків.
Вранці Оксана встала раніше за всіх. Вона вдягнулася, взяла сумку і пішла до магазину, не сподіваючись нічого, але не змогла просто сидіти вдома. Біля входу вже стояла невелика черга, а за скляними дверима хтось розвантажував піддони.
— Привезли, — сказала Галина, виглядаючи із-за каси. — Не все, але хліб є, молоко є, крупи трохи. На руки в одні руки.
— Скільки хліба.
— Дві хлібини.
— Мені вистачить.
Вона стала в чергу. Попереду стояв літній чоловік у береті, який тримав у руках порожню торбу, позаду молода дівчина з немовлям у слінгу. Усі мовчали, але це було не вороже мовчання, а таке, коли кожен по-своєму радіє й боїться вголос.
— Ви теж по хліб, — тихо сказала дівчина.
— По хліб, — відповіла Оксана. — І по молоко, якщо є.
— Є, я бачила. Для малого потрібно.
— Скільки йому.
— Чотири місяці. Я годую, але все одно потрібно мати щось про запас.
— Це правильно, — Оксана кивнула. — Нічого, ми впораємося.
Вона не знала, чому це сказала, але дівчина всміхнулася так вдячно, ніби отримала подарунок.
Вдома її зустріла Софійка, яка вибігла в коридор з аркушем у руках.
— Мамо, дивись, я намалювала.
На аркуші стояв кривуватий дім із трьома вікнами, а поруч на столі лежали круглі коричневі деруни, схожі на сонечка. Над усім цим висіло велике жовте сонце з посмішкою.
— Це наша кухня, — пояснила дівчинка. — А це тато, він теж біля стола.
— Бачу, — Оксана присіла й роздивилася малюнок уважніше. — А чому в тата така велика рука.
— Щоб він обіймав усіх разом.
Оксана притиснула малюнок до грудей і кілька секунд мовчала.
— Покажемо його татові в неділю, — нарешті сказала вона. — Він буде щасливий.
— А можна ще намалювати пані Лесю.
— Можна.
— І тітку Таню.
— Можна.
— І Галину з магазину.
— Софійко, — Оксана засміялася вперше за два дні. — Тоді тобі знадобиться дуже великий аркуш.
— Я знайду.
З кімнати вийшов Мирон із рюкзаком і зупинився на порозі кухні.
— Ти що, ходила по хліб.
— Ходила. Привезли.
— Шкода, що мене не розбудила. Я міг би піти.
— Я хотіла, щоб ти виспався.
— Знову ти вирішуєш за мене.
— Мироне, — вона підняла на нього погляд, але вже без тієї вчорашньої втоми. — Наступного разу розбуджу. Домовилися.
— Домовилися, — він кивнув і потягнувся по хліб. — Можна відрізати.
— Відрізай.
Вони сіли за стіл утрьох. Хліб пах так, що в кухні стало затишніше, ніж було вчора. Оксана налила молока в три чашки й поставила їх на скатертину.
— Мамо, — сказала Софійка, надкушуючи скибку. — А ми завтра теж будемо їсти хліб.
— Будемо.
— А післязавтра.
— І післязавтра, — Оксана помовчала. — Якщо не буде хліба, ми щось придумаємо.
— Як сьогодні.
— Як сьогодні, — повторила вона й подивилася на сина.
Той дивився у вікно, де над дахами будинків піднімалося бліде осіннє сонце, і мовчки жував. А потім раптом повернувся до матері й сказав:
— Мамо, давай у суботу поїдемо до тітки Тані. Просто в гості, не назовсім. Софійка побачить бабусину хату, а ти хоч трохи відпочинеш.
Оксана вже відкрила рота, щоб заперечити, але натомість сказала:
— Давай подумаємо.
— Це не відповідь.
— Це майже згода, — вона всміхнулася. — Я ж сказала, що подумаю.
— Дуже на тебе схоже, — буркнув Мирон, але очі в нього усміхалися.
Вони доїли сніданок. Софійка пішла збирати рюкзак, Мирон поніс чашки в раковину, а Оксана залишилася сидіти біля вікна. Вона думала про вчорашню порожню полицю, про пані Лесю з її коржами, про Галину, яка попри все вийшла на роботу, про дівчину з малюком у слінгу. Усі вони не були героями з розповідей, просто люди, які встали зранку й зробили те, що могли.
Телефон на столі коротко дзенькнув. Тетяна написала: «Приїжджайте в суботу, я нічого більше не кажу, тільки приїжджайте. Борщ уже планую».
Оксана подивилася на екран, потім на двері, за якими Мирон вигукував Софійці, що вона знову загубила шапку, і набрала відповідь: «Приїдемо».
Вона відклала телефон і піднялася, щоб допомогти дітям зібратися.
Олеся Срібна
