Галина Петрівна ніколи не вважала себе вимогливою людиною. Їй було шістдесят п’ять, вона й досі вставала о п’ятій ранку, щоб устигнути на пекарню, і до дорогих речей давно не звикла. Але те, що сталося восени, не давало їй спокою цілий місяць.
Невістку звали Марина. Вона працювала завідувачкою відділу в великому супермаркеті, жила у двоповерховому будинку на іншому кінці міста і виховувала двох дітей, десятирічного Тимура та семирічну Софійку.
Син Андрій уже кілька років їздив далекобійником по Польщі й Німеччині, а гроші переказував дружині на картку. Галина Петрівна знала, що за один рейс він отримує не менше тисячі євро, бо син сам колись похвалився.
Усе почалося з іменин. Марина прийшла з пакетиком, усміхнулася і простягнула його свекрусі.
— Це вам, мамо. З днем ангела.
У пакетику лежали крем для рук і маленький рушник у картатих квадратиках. Галина Петрівна подякувала, бо крем узимку справді був потрібний: руки в неї сохли й тріскалися від борошна та води. Рушник теж виявився м’яким і приємним.
Через тиждень вона зайшла до магазину біля дому за хлібом і зупинилася біля полиці з подарунковими наборами. Там стояв такий самий крем і такий самий рушник, один до одного. Цінник показував сто сімдесят п’ять гривень. Галина Петрівна довго стояла з кошиком у руках і відчувала, як у неї всередині щось стискається.
Потім був Жіночий день. Марина принесла набір пластикових дощечок для нарізання овочів, тонких, як картон.
— Гарні, правда? — сказала вона. — Я такі собі теж брала.
— Гарні, — відповіла Галина Петрівна. — Дякую, доню.
Вдома вона сховала їх у нижню шафу за каструлі. Вона знала, що вони покоробляться, і не хотіла навіть дивитися на них.
Найбільше її діймало те, що Марина жила зовсім не бідно. Влітку возила дітей на море, до Єгипту, щомісяця їздила в салон краси, а в передпокої її будинку стояла шафа, повна пальт і шуб, про які Галина Петрівна могла тільки мріяти.
Сама ж вона купувала одяг в секонд-хенді, а сивину їй за шоколадку підфарбовувала сусідка Зінаїда з третього поверху. Зарплата на пекарні йшла на комунальні послуги та продукти, а пенсію вона складала на картці про запас, нічого з неї не витрачаючи.
У серпні Галині Петрівні виповнилося шістдесят п’ять. Вона накрила стіл, спекла медовик і запросила сусідок Зінаїду, Ніну та Валентину, а ще Марину з дітьми. Подруги принесли гроші в конвертах, горщики з фіалками та коробки цукерок. Галина Петрівна розчулилася і навіть трохи розплакалася.
Марина підійшла останньою, коли всі вже сіли за стіл. Вона дістала з пакета три речі й розклала їх перед іменинницею.
— Ось, мамо. Лосьйон для тіла, спеціальний, проти віку. Щітка масажна, вона допомагає від варикозу. А це пов’язка для сну, шовкова.
— Дякую, Марино, — тихо сказала Галина Петрівна.
Сусідки перезирнулися. Ніна відвела очі в тарілку, а Зінаїда закашлялася в серветку.
Галина Петрівна взяла флакон і придивилася до етикетки. Дрібними літерами там було написано: «Антицелюлітний». Вона мовчки поставила його біля пакета, щоб не псувати свято при гостях. Пізніше, коли Марина пішла на кухню помити руки, вона зазирнула в пакет. На дні лежав чек. Усі три речі коштували триста сорок гривень.
Увечері, коли гості розійшлися, вона довго сиділа на кухні, дивилася на чек і не знала, плакати їй чи сердитися. Потім узяла телефон і набрала сина.
— Алло, мамо. Щось сталося?
— Сталося, Андрію. Скажи мені, будь ласка, скільки Марина витрачає на мене, коли купує подарунки?
— Ну як, скільки. Вона казала, що на день народження три тисячі витратила. Окремо розповідала, що довго вибирала, по магазинах бігала.
— Три тисячі, — повторила Галина Петрівна. — А я тримаю в руках чек на триста сорок гривень.
— Мамо, може, ти щось не так прочитала?
— Сину, я вже немолода, але очі в мене в порядку. Зараз сфотографую й надішлю тобі.
Вона відправила знімок і чекала. У слухавці кілька хвилин було чути тільки дихання, а потім Андрій сказав дивним, чужим голосом:
— Я зараз передзвоню.
Він передзвонив Марині тієї ж ночі. Галина Петрівна цього не бачила, але потім дізналася від сина з уривків розмови, що відбувалася на другому кінці Європи, на стоянці біля польської траси.
— Марино, поясни мені одну річ, — почав він без вітання. — Скільки коштували мамині подарунки?
— Які ще подарунки? Андрію, я зайнята, діти лягають спати.
— На ювілей. Лосьйон, щітка, пов’язка. Ти мені казала про три тисячі.
— Ну, приблизно стільки. Я вже не пам’ятаю точно.
— А на чеку триста сорок гривень. Мама мені його надіслала.
Марина помовчала, і її голос став різким.
— Отже, вона тобі вже надіслала. Чудово. Вона шпигувала за мною чи як?
— Вона не шпигувала. Вона просто знайшла чек у пакеті. Я питаю тебе: куди йде решта?
— Ніби я нічого з цього не витрачаю. На дітей, на їжу, на будинок, на комуналку. Ти хоч уявляєш, скільки це все коштує?
— Уявляю. Тому й працюю по шістнадцять годин на добу. Але чому мама ходить у секонд-хенді, поки ти їздиш у салон двічі на місяць?
— Бо я працюю й маю право виглядати належно. Це моя робота, Андрію, мене бачать люди.
— А мама, виходить, не має права на нормальний подарунок?
— Твоя мама хоче, щоб я їй віддавала все. Вона вже давно так на мене дивиться.
— Моя мама ні про що тебе ніколи не просила, — сказав Андрій тихо. — Вона дізналася сама.
— Тобто винна я, а не вона. Усе зрозуміло.
Марина кинула слухавку. Наступного дня вона зателефонувала Галині Петрівні, вже без усмішок і медових слів.
— Що ви наговорили Андрієві про мене?
— Я нічого не наговорила, Марино. Я лише показала чек.
— Ви навмисне це зробили. Ви давно чекали нагоди нас посварити.
— Мені не потрібна ваша сварка. Мені просто було прикро, і я сказала синові правду.
— Правду, — Марина хмикнула. — Ви хоч розумієте, що в нас діти? Що Андрій поїхав на заробітки заради них? Чи ви хочете забрати всі його гроші, а мої діти хай ходять голі й босі?
— Марино, нікому я нічого не хочу забирати. Але якщо в чеку триста сорок, а ти казала три тисячі, то де решта?
— Та яке ваше діло, куди я витрачаю гроші, якими розпоряджається моя сім’я.
— Мій син теж моя сім’я, — спокійно сказала Галина Петрівна. — І я маю право знати, чи його не обманюють.
— Ніхто його не обманює. Ви просто заздрите. Вам завжди було мало, ви нічим не задоволені.
— Я була задоволена кремом і рушником, доки не побачила їх на полиці за сто сімдесят п’ять гривень, — відповіла Галина Петрівна. — Тоді мені стало дуже прикро.
На тому кінці дроту запала мовчанка, а потім Марина сказала твердо:
— Гаразд. Якщо ви така гордовита, то не приймайте від мене нічого більше. І до дітей теж не приходьте, поки не вибачитеся.
— За що саме мені вибачатися?
— За те, що зіпсували мені стосунки з чоловіком.
— Їх зіпсувала не я, Марино.
Марина вимкнула телефон. Галина Петрівна ще кілька хвилин тримала слухавку біля вуха, а потім обережно поклала її на стіл.
Наступні дні минули в тиші. Андрій дзвонив матері щовечора, розповідав, що в нього з Мариною кілька разів були важкі розмови, і що вона то плаче, то кричить, то знову плаче.
— Мамо, вона каже, що ти все переінакшила, — сказав він під кінець тижня.
— Андрію, я нічого не переінакшувала. Я просто показала тобі чек.
— Я знаю. Просто мені дуже важко це все переварювати.
— Я розумію, синку. Але чесно скажи мені: ти справді нічого не помічав?
— Помічав, мамо, — тихо відповів він. — Ми з нею вже тричі сварилися через гроші. Вона завжди казала, що в нас великі витрати. Я вірив. Тепер не знаю, чи можу.
Галина Петрівна мовчала. Їй було шкода сина, який працював без вихідних і довіряв людині, що стояла за його спиною. Але вона також знала, що жодні слова тут не допоможуть.
— Я вирішив так, — сказав Андрій після паузи. — Щомісяця я переказуватиму тобі на картку двісті або триста євро. Окремо, щоб ти мала власні гроші й не залежала ні від кого. А Марині надсилатиму менше, але чесно рахуватиму, на що вона йде.
— Не треба мені стільки, Андрію.
— Мамо, будь ласка. Дозволь мені це зробити.
— Добре, — зітхнула вона. — Але я не витрачатиму все одразу. Зима близько, комунальні платежі зростуть, треба мати запас.
— Роби, як вважаєш за потрібне.
Марина дізналася про це майже одразу, бо Андрій сам їй повідомив. Вона приїхала до Галини Петрівни ввечері, без попередження, у світлому пальті й з дорогою сумкою на плечі.
— Отже, ви домоглися свого, — почала вона замість привітання.
— Заходь, Марино. Чаю будеш?
— Я не за чаєм. Андрій тепер надсилає вам гроші окремо. Ви цього хотіли?
— Я цього не просила. Він сам вирішив.
— Після того, як ви його настроїли проти мене.
— Я нікого не настроювала. Я лише показала чек, який ти сама поклала в пакет.
— Я забула його вийняти, — сказала Марина, і її щоки почервоніли. — Це випадковість.
— Може, й випадковість, — тихо відповіла Галина Петрівна. — Але від цього нічого не змінюється.
— Ви хоч знаєте, як мені було соромно перед людьми?
— Мені теж було соромно, Марино. При сусідках, на моєму святі.
— То я, виходить, винна, що на вас ніхто не витратив більше?
— Ні. Ти винна в тому, що казала чоловікові одне, а робила інше. Ти не мені брехала, а йому.
— Не вам вирішувати, як нам жити.
— Звісно, не мені. Але й не тобі вирішувати, що я заслуговую на дешеві подарунки, а ти на шуби.
Марина різко повернулася до дверей.
— Діти більше не прийдуть до вас, поки ви не перепросите. Я так сказала.
— Марино, діти тут ні до чого.
— Саме вони й ні до чого. Але якщо інакше ви не розумієте, то інакше й буде.
Двері грюкнули так, що в шафі задзвеніли чашки. Галина Петрівна лишилася сама посеред кухні. На столі стояв недопитий чай, який вона так і не встигла налити невістці.
Минуло два тижні. Тимур і Софійка не приходили. Галина Петрівна гляділа на телефон, чекаючи дзвінка від онуків, але він не лунав. Одного вечора вона зателефонувала сама.
— Бабусю? — почувся тихий голос Софійки.
— Так, сонечко. Як ти?
— Мама сказала, що до тебе не можна, бо ти образила тата.
— Я нікого не образила, моя хороша. Просто дорослі посварилися, але вони помиряться.
— А коли ми прийдемо?
— Скоро, сонечко. Я чекатиму.
У слухавці щось зашуміло, і знайомий голос різко сказав: «Софіє, віддай мені телефон». Зв’язок обірвався.
Галина Петрівна довго дивилася на темний екран. Вона не шкодувала, що показала синові чек. Але від тиші в домі, де раніше сміялися діти, їй ставало холодно, і ніякий крем чи рушник цього не міг виправити.
Вона вирішила, що не піде першою просити пробачення. Однак і сваритися далі не хотіла. Тому підійшла до вікна, подивилася на сірий двір і подумала про те, що коли Андрій повернеться додому, їм усім доведеться сісти за один стіл і розібратися. Інакше ця тиша не мине ніколи.
І вона продовжувала чекати.
Віра Лісова
