Оксана сиділа на краю старого дерев’яного ліжка, дивлячись у тьмяне вікно, за яким ледь виднілися силуети сільських хат.
Вітер шелестів листям яблуні в саду, а в голові дівчини раз у раз лунали слова матері:
“Оксано, ти туди не в гості прийшла, то терпи тепер мовчки”.
Мати сказала їх місяць тому, коли Оксана, вся в сльозах, прибігла додому поскаржитися на своє нове життя. Але Оксана не збиралася терпіти. Вона вирішила діяти по-своєму. Це була її історія, і вона мала намір змінити її кінець.
Оксана жила в маленькому селі на Полтавщині, де життя текло повільно, як ріка влітку. Батько працював на фермі, мати – вчителькою в місцевій школі.
Оксана була єдиною дитиною, і батьки завжди мріяли, щоб вона вирвалася з цього кола бідності.
“Ти мусиш вчитися, доню, – казала мати. – Тільки освіта дасть тобі крила”.
Оксана слухалася: закінчила школу з золотою медаллю, вступила до університету в Києві на філологічний факультет. Там вона зустріла Андрія – високого, харизматичного хлопця з багатої родини. Він вивчав економіку, їздив на дорогій машині і завжди говорив про великі плани.
“Оксано, ти – моя муза, – шепотів він їй на вухо під час їхніх перших побачень. – З тобою я почуваюся королем світу”.
Вона закохалася по вуха. Андрій обіцяв золоті гори: весілля, дім у столиці, подорожі. Але реальність виявилася іншою. Після весілля вони переїхали до його батьків у велике село неподалік від Києва.
“Це тимчасово, кохана, – запевняв Андрій. – Поки я не влаштуюся на роботу”. Та “тимчасово” розтягнулося на місяці.
Свекруха, пані Марія, була жінкою з характером.
“Ти тут не панянка, Оксано, – сказала вона в перший же день. – У нашій родині всі працюють. Вставай о п’ятій, годуй курей, дої корів. А ввечері – вечерю на стіл”.
Оксана, звикла до міського життя, була вражена. Андрій тільки знизав плечима: “Мама права, звикай. Це наше життя”.
Але Оксана не звикала. Вона терпіла перші тижні: вставала рано, мила підлогу, готувала їжу. Та кожного вечора, лягаючи спати, відчувала, як щось всередині ламається.
“Чому я маю терпіти? – думала вона. – Я ж не для цього вчилася”.
Мати, коли Оксана подзвонила їй, тільки зітхнула: “Доню, ти вийшла заміж не в гості. Терпи мовчки, як усі жінки в нашому селі. Чоловік – голова, а ти – шия”.
Та Оксана вирішила інакше. Одного ранку, коли свекруха пішла на ринок, а Андрій ще спав, вона сіла за стіл і написала план.
“Я знайду роботу, – подумала вона. – Зароблю гроші і вирвуся звідси”.
Вона згадала свою подругу Наталю, яка працювала в Києві редакторкою в журналі.
“Наталю, привіт! – написала Оксана в повідомленні. – Чи є в тебе вакансії? Я готова на все”.
Відповідь прийшла швидко: “Оксано, рада тебе чути! Так, нам потрібен коректор. Але ти мусиш приїхати на співбесіду. Завтра о 10-й в офісі”.
Оксани серце калатало. “Як я поїду? – подумала вона. – Андрій не пустить”.
Та вона не збиралася питати дозволу. Встала, зібрала речі в маленьку сумку і тихенько вийшла з дому. Автобус до Києва відправлявся о шостій ранку. Сідаючи в нього, вона почувалася вільною.
У Києві Наталя зустріла її на вокзалі. “Оксано, ти виглядаєш втомленою, – сказала подруга, обіймаючи її. – Що сталося? Розкажи все”.
Оксана вилила душу: про свекруху, про Андрія, про мамині слова. “Я не можу так жити, Наталю. Я хочу щось змінити”.
“Ти права, – кивнула Наталя. – Життя надто коротке, щоб терпіти. Ходімо на співбесіду. Головний редактор – мій друг, я тебе порекомендую”.
В офісі журналу “Сучасна жінка” Оксана нервувала. Редактор, пан Сергій, був чоловіком середніх років з розумними очима.
“Розкажіть про себе, Оксано, – сказав він, дивлячись на її резюме. – Чому ви хочете працювати саме в нас?”
“Я люблю мову, пане Сергію, – відповіла Оксана, намагаючись не тремтіти голосом. – Університет навчив мене редагувати тексти, знаходити помилки. Але більше за все я хочу писати про жінок, які змінюють своє життя. Бо я сама така”.
Пан Сергій усміхнувся: “Цікаво. У нас якраз є стаття. Спробуйте її відредагувати прямо зараз”.
Оксана взяла текст і за годину повернула з правками.
“Ви талановита, – сказав редактор. – Ви прийняті. Починайте з понеділка. Зарплата – 15 тисяч гривень на місяць”.
Оксана не вірила своїм вухам. “Дякую! – вигукнула вона. – Я не підведу!”
Але радість тривала недовго. Коли вона повернулася додому ввечері, свекруха зустріла її на порозі.
“Де ти була цілий день? – гаркнула вона. – Кури не годовані, вечеря не готова! Ти що, думаєш, ти тут принцеса?”
“Я була в Києві, – спокійно відповіла Оксана. – Знайшла роботу”.
Свекруха розсміялася: “Роботу? А хто тобі дозволив? Андрію, ходи сюди! Твоя дружина збожеволіла!”
Андрій вийшов з кімнати, сонний і злий.
“Оксано, що це за нісенітниця? – запитав він. – Ти мусиш бути вдома, допомагати мамі. Ми ж родина”.
“Родина? – повторила Оксана, відчуваючи, як гнів наростає. – А де твоя допомога? Ти цілими днями сидиш без роботи, а я маю терпіти? Ні, Андрію. Я їду до Києва. Працюватиму там”.
“Ти не поїдеш! – крикнув він. – Я твій чоловік!”
“А я твоя дружина, а не рабиня, – відрізала Оксана. – Якщо ти мене любиш, підтримай. Якщо ні – розлучення”.
Свекруха втрутилася: “Ти, нахабна дівко! Ми тебе з вулиці взяли, а ти так віддячуєш? Терпи, як усі!”
Ці слова були як ляпас. Оксана згадала матір. “Ні, – подумала вона. – Я не терпітиму”.
Вона зібрала речі і пішла до батьків. Мати відкрила двері, здивована. “Оксано, що сталося? – запитала вона. – Чому ти плачеш?”
“Мамо, я не можу терпіти, – сказала Оксана, обіймаючи її. – Я знайшла роботу в Києві. Хочу жити по-своєму”.
Мати зітхнула: “Доню, життя – не казка. Чоловік – це доля. Терпи мовчки, як я терпіла з твоїм батьком”.
“Але чому, мамо? – заплакала Оксана. – Чому жінки мусять терпіти? Я хочу бути щасливою!”
Батько, почувши розмову, вийшов з кімнати. “Маріє, дай дівчині шанс, – сказав він матері. – Вона молода, нехай пробує. Якщо не вийде – повернеться”.
Мати неохоче погодилася: “Гаразд, Оксано. Але пам’ятай мої слова”.
Наступного дня Оксана переїхала до Києва. Наталя надала їй кімнату в своїй квартирі.
“Ласкаво просимо до нового життя! – сказала подруга. – Тут ти будеш вільною”.
В журналі Оксана швидко влилася в колектив. Вона редагувала статті, а згодом почала писати свої. Перша стаття була про жінок, які покидають токсичні шлюби. “Чому ми терпимо? – писала вона. – Бо нас так навчили. Але час змінюватися”.
Пан Сергій похвалив: “Оксано, це геніально. Ти маєш талант. Хочеш вести колонку ‘Голос жінки’?”
“Звісно! – раділа Оксана. – Дякую!”
Але Андрій не здавався. Він дзвонив щодня. “Оксано, повертайся, – благав він. – Мама шкодує. Я знайду роботу, обіцяю”.
“Андрію, ти обіцяв раніше, – відповідала вона. – Я не повернуся, поки ти не змінишся”.
Одного разу він приїхав до Києва. “Давай поговоримо, – сказав він, стоячи під дверима. – Я люблю тебе”.
Вони сіли в кафе. “Я теж любила тебе, – зізналася Оксана. – Але любов – це не терпіння. Це партнерство. Якщо ти готовий їхати зі мною, жити в місті, працювати разом – тоді так”.
Андрій задумався: “Я спробую. Дай мені час”.
Та час показав інше. Андрій повернувся додому, і дзвінки припинилися. Оксана зрозуміла: це кінець.
Минув рік. Оксана стала відомою журналісткою. Її колонка набрала популярності.
Оксана написала книгу “Терпіти чи діяти?” – так вона назвала її. Книга стала бестселером. На презентації мати приїхала з села. “Доню, я пишаюся тобою, – сказала вона зі сльозами. – Я помилялася. Ти права: не треба терпіти”.
Оксана обійняла її: “Мамо, дякую. Це твої слова змусили мене діяти”.
Андрій теж з’явився на презентації. “Вітаю, – сказав він. – Ти досягла всього. Я розлучився з мамою… ні, з нашими стереотипами. Хочу почати заново”.
Оксана усміхнулася: “Може, колись. Але зараз я щаслива сама”.
Історія Оксани стала прикладом для багатьох. Вона не терпіла мовчки – вона діяла. І це змінило не тільки її життя, а й життя тих, хто читав її слова.
Галина Червона
