Шановна невісточко, ну що ти на себе наліпила… губи зачервоні, парфуми ніби на дискотеку зібралася. Нагадую тобі, ти заміжня і йдеш до церкви…
Олександра Семенівна, свекруха, кремезна, вольова жінка з поглядом, що міг пропекти до кісток, стояла біля дзеркала. Вона ретельно розгладжувала оксамитову хустку на голові.
Її невістка, молода та тендітна Катерина, сиділа на краєчку дивана, нервово перебираючи ґудзики на своєму пальті. Вони готувалися до традиційної ранкової Різдвяної Служби.
Зимовий вечір перед Різдвом огорнув місто м’якою, сріблястою тишею. У повітрі пахло морозом, ялинковою хвоєю та очікуванням дива. У будинку Ковалів, де тісно сплелися долі двох жінок — матері та дружини їхнього сина/чоловіка Олександра, — панувала… напружена тиша.
«Катю, ти що, знову одягла цю… цю блузку?» — голос Олександри Семенівни був схожий на дзвін, що закликав до порядку.
«Олександро Семенівно, це моя найкраща сорочка. Вона ж святкова,» — тихо відповіла Катерина, намагаючись не зустрічатися поглядом з наставницею.
«У церкву треба йти скромно, ти уже заміжня, а ще в церкві не показ мод! Люди ж дивляться!» — свекруха поправила комірець.
— «І не забудь, ми сідаємо на наше місце. Там, де завжди. Біля ікони Пантелеймона. Я вже стільки років туди ходжу, це вже моє місце сили».
«Звісно, ми знаємо. Я ніколи не сідаю на Ваше місце. Іду за Вами, як завжди,» — Катя зітхнула. З моменту їхнього спільного життя, Різдвяні походи до церкви завжди були невеликим випробуванням, бо свекруха ставилася до храму, як до особистої резиденції.
Церква сяяла теплим, золотавим світлом. Аромати ладану та воскових свічок наповнювали простір, створюючи атмосферу урочистості та спокою. Натовп людей, притиснутих плече до плеча, повільно просувався до центрального Престолу…
Олександра Семенівна, прорізаючи натовп рішучим ліктем, вела Катерину за собою. Нарешті вони дісталися місця, яке свекруха вважала своїм.
«Ось воно! Наше крісло!» — переможним шепотом проголосила Олександра Семенівна, вказуючи на єдине, старе, дерев’яне крісло в першому ряду, трохи осторонь від лав. Це було особливе, трохи більш зручне місце, яким зазвичай користувалися старші парафіяни або ті, кому важко стояти.
Але цього року крісло було зайняте. На ньому сиділа літня, миловида пані у світлій хустці, що, здавалося, була повністю занурена у молитву.
Олександра Семенівна сповільнила крок, а її обличчя почало набувати кольору перестиглого буряка. Вона зупинилася прямо навпроти жінки.
«Шановна!» — різко прошепотіла Олександра Семенівна, нахиляючись.
Жінка підняла голову, здивовано кліпаючи.
«Вибачте, але ви сидите на моєму місці,» — офіційним, але тихим тоном заявила свекруха.
«Вашому? Але ж тут немає таблички, і це не підписано,» — тихо відповіла літня жінка, злегка розгубившись.
«Воно моє! Я сиджу тут кожне Різдво ось уже двадцять років! Я тут прихожанка! Будьте ласкаві, підведіться!» — голос
Олександри Семенівни почав посилюватися, привертаючи увагу сусідів.
Катерина, відчуваючи, як її щоки палають від сорому, спробувала втрутитися.
«Олександро Семенівно, будь ласка, там далі є місце на лавці… Це ж Різдво, не треба…»
Свекруха різко обернулася до невістки.
«Мовчи, Катерино! Ти ще мені тут будеш вказувати, де мені сидіти! Я що, стара, щоб на жорсткій лавці кості ломити?! Я тут господарка, а ти — гостя!»
«Я не гостя, я ваша…» — Катя замовкла, зібравши всю свою гордість.
«Ти — жінка мого сина. І поки він мій син, ти слухаєш, що тобі кажуть. А зараз ти мовчки стаєш перед лавкою і не соромиш мене перед людьми, яких я знаю пів життя!» — Олександра Семенівна знову повернулася до літньої пані.
«Ви не чули? Встаньте, прошу! Або мені покликати Отця Андрія?» — вона вхопилася за спинку крісла.
Літня жінка повільно, з гідністю підвелася.
«Якщо це настільки Ваше місце… хай буде так. Господь бачить, хто з яким серцем сюди прийшов сьогодні,» — її голос звучав тихо і сумно. Вона відійшла, ставши у натовпі десь на периферії.
Олександра Семенівна переможно сіла у крісло, урочисто розправивши складки на спідниці, і подивилася на невістку поглядом, що говорив:
«Ось так треба вирішувати справи».
Катерина стояла поряд, стиснувши губи. Вона відчула, як її побожний, різдвяний настрій розбився на друзки. Вона не могла тут стояти. Вона відчувала себе співучасницею ганьби.
Не чекаючи закінчення навіть першої частини служби, Катерина, стиснувши кулаки в кишенях пальта, обережно, просунулася назад до виходу.
«Ти куди?!» — прошипіла їй навздогін свекруха.
«Я піду додому. Мені тут душно», — лише ці два слова, і Катя вийшла, залишивши свекруху на її завойованому кріслі, перед іконою, де мало панувати смирення, а панувала гординя.
На вулиці Катерина вдихнула морозне, чисте повітря і відчула полегшення. Вона йшла засніженою вулицею, думаючи не про крісло, а про те, що не можна прийти до храму, щоб виграти битву, і що справжнє Різдво — це не про місця, а про серце.
Коли за годину Олександра Семенівна повернулася додому, вона побачила Катерину, яка тихенько поралася на кухні. Світилася ялинка, а по хаті розходився тонкий аромат випічки.
«Ну, і як ти могла мене так кинути?! Сама! У церкві!» — свіжим тоном почала свекруха.
«Ви ж сиділи на своєму місці сили, Олександро Семенівно. А моє місце сили сьогодні виявилося тут. З тихою працею, поки всі сплять, і без образ,» — Катерина поставила на стіл тарілку з гарячими пампушками.
Свекруха замовкла. Вона на мить згадала, як самотньо їй було у своєму кріслі, оточеній осудливими поглядами.
«Ти… ти щось спекла?» — нарешті, трохи тихіше спитала вона.
«Так. Різдвяні пампушки,» — відповіла Катя. — «Сідайте, Олександро Семенівно. Тільки ось тут. На дивані. Крісло я залишила в церкві».
Як ви вважаєте, чи усвідомила Олександра Семенівна справжню ціну свого «переможного» крісла у церкві?
Валентина Тодоренко
