— Дідусю, дивись! — Ліля ледь не притиснула носа до шибки. — Собачка!
За хвірткою метушиdся дворовий собака. Чорний, брудний, з ребрами, що стирчали крізь шерсть.
— Знову ця шавка, — буркнув Павло Іванович, натягуючи валянки. — Третій день крутиться. А ну, геть звідси!
Він замахнувся палицею. Собака відскочила, але не втекла. Сіла за кілька метрів і просто дивилася. Прямо, уважно, насторожено.
— Дідусю, не проганяй її! — Ліля схопила його за рукав. — Вона ж, мабуть, голодна й замерзла!
— У мене й своїх турбот вистачає! — відмахнувся дід. — Ще бліх принесе, якусь заразу. Марш звідси!
Собака підібгала хвіст і відійшла. Але щойно Павло Іванович зачинив двері, знову повернулася.
Ліля жила з дідусем пів року — відтоді, як її батьки не повернулися з гір. Павло Іванович забрав онуку до себе, хоч ніколи й не умів ладнати з дітьми. Звик до тиші, до свого усталеного порядку. А тут — дівчинка, яка плаче ночами і постійно питає: «Дідусю, а коли мама з татом повернуться?» Як пояснити, що ніколи? Дід лише важко сопів і відвертався. Тяжко було обом — і йому, і їй. Але діватися було нікуди.
Після обіду, поки дід дрімав біля телевізора, Ліля тихенько вислизнула у двір. У руках — миска з рештками супу.
— Іди сюди, Шарко, — тихо кликала вона. — Я так тебе назвала. Гарне ім’я, правда?
Собака обережно підповз. Вилизав миску до блиску, а тоді ліг й поклав мордочку на лапи. І дивився — тепло, вдячно, по-собачому вірно.
— Ти хороша, — гладила її дівчинка. — Дуже хороша.
Від того дня Шарка вже не відходила від хати. Чергувала біля хвіртки, проводжала Лілю до школи й зустрічала після уроків. А коли Павло Іванович виходив на вулицю, одразу лунало на всю округу:
— Знов ти! Та скільки можна?!
Але Шарка вже знала: цей чоловік тільки гарчить, а не кусає.
Сусід Семен Миколайович, покурюючи біля паркана, спостерігав за цим цирком. І якось сказав:
— Ти, Пашо, дарма її гоніш.
— Ще чого! Мені собака потрібна, як зубний біль!
— А може, — затягнувся Семен, — Бог її тобі не просто так прислав?
Павло Іванович лише пирхнув.
Минув тиждень. Собака так і жив біля хвіртки — у будь-яку погоду, в будь-який мороз. Ліля, як і раніше, нишком виносила їй їжу, а Павло Іванович удавав, що нічого не помічає.
— Дідусю, можна пустити Шарку в сіни? — канючила дівчинка за вечерею. — Там тепліше буде.
— Ні, і ще раз ні! — стукнув кулаком по столу старий. — У хаті тваринам не місце!
— Але ж вона…
— Ніяких «але»! Досить мені твоїх забаганок!
Ліля надула губи й замовкла. А вночі Павло Іванович довго не міг заснути. Вранці виглянув у вікно: Шарка лежала, згорнувшись клубочком просто на снігу. «Загнеться скоро», — подумав він. І чомусь стало важко на душі.
У суботу Ліля пішла на ставок — покататися на ковзанах. Шарка, як завжди, побігла за нею. Дівчинка сміялася, кружляла на льоду, а собака сидів на березі й пильно стежив.
— Дивись, як я вмію! — крикнула Ліля й помчала до середини ставка.
Лід тонко дзенькнув. А потім — різкий тріск. І Ліля провалилася. Вода була холодна. Дівчинку потягло під лід. Вона борсалася, кричала, але її голос тонув у шумах води та зламаних крижин. Шарка завмерла на мить. А тоді рвонула до дому.
Павло Іванович колов дрова. Чує — гавкіт. Дикий, надривний. Озирається — собака носиться подвір’ям, скавулить, підбігає до нього, хапає зубами за чобіт, тягне до хвіртки.
— Ти що, зовсім здуріла? — не розумів дід.
Та Шарка не зупинялась. Вила, металась, знову тягла його за одяг. В очах — така тривога…
І тут Павло Іванович усе збагнув.
— Лілька! — крикнув він і побіг за собакою.
Шарка мчала попереду, озиралася: чи встигає людина? І знову вперед — до ставка.
Павло Іванович побачив ополонку. Почув слабкі сплески.
— Тримайся! — закричав він, хапаючи довгу жердину. — Тримайся, внученько!
Він поліз по льоду, той хрустів, вигинався, але тримав. Ухопив Лілю за куртку, потяг до берега. А собака все крутився поруч — гавкав, ніби підганяв, підбадьорював. Коли дівчинку витягли, вона була синя. Павло Іванович розтирав її снігом, дихав їй у обличчя, шепотів молитви.
— Дідусю, — прошепотіла нарешті Ліля. — А де Шарка?
Собака сиділа поруч. Теж тремтіла — чи то від холоду, чи від пережитого страху.
— Тут вона, — хрипко сказав Павло Іванович. — Тут.
Після цього випадку щось змінилося. Павло Іванович більше не кричав на собаку. Але й у дім не пускав.
— Дідусю, ну чому? — не вгамовувалася Ліля. — Вона ж мене врятувала!
— Врятувала, врятувала. А місця для неї в нас усе одно нема.
— Але чому?
— Бо так у мене заведено! — гаркнув дід.
Він сердився на себе. За що — й сам не міг пояснити. Ніби все правильно каже, порядок є порядок. А на душі… ніби коти деруть. Семен Миколайович зайшов на чай. Сиділи на кухні, курили.
— Чув, що сталося? — обережно почав сусід.
— Чув, — буркнув Павло Іванович.
— Хороший собака. Розумний.
— Буває.
— Таку б берегти треба.
Павло Іванович сіпнув плечем.
— Бережемо. Не женемо ж.
— Та вже не женеш… А в мороз де ночує?
— Надворі й ночує. Собака вона чи не собака?
Семен похитав головою:
— Дивний ти, Пашо. Життя онучці врятувала, а ти… Невдячність це називається.
— Нічого я тій псині не винен! — спалахнув Павло Іванович. — Годуємо, не б’ємо — і досить!
— Винен не винен… А по-людськи як?
— По-людськи — це людей любити, а не всяких шавок!
Семен замовк. Розумів — сперечатися марно. Але дивився з докором. Лютий видався лютим — завірюха за завірюхою, ніби зима вирішила показати, хто тут головний. Павло Іванович тільки й устигав стежки чистити — а зранку знову кучугури по коліна. А Шарка все там же, біля хвіртки. Худюща стала, аж кістки стирчать. Шерсть звалялась, очі потьмяніли. Але не йшла. Чекала.
— Дідусю, — Ліля смикала його за рукав, — подивися на неї. Вона ж ледь жива.
— Сама обрала тут сидіти, — відмахувався Павло Іванович. — Ніхто не змушував.
— Але вона ж…
— Досить! — гримнув дід. — Скільки можна про одне й те саме? Набридла вже зі своєю собакою!
Ліля образилась і замовкла. А ввечері, коли дід читав газету, тихо сказала:
— А сьогодні Шарки не було видно.
— Ну й що? — не підіймаючи очей, буркнув дід.
— Цілий день не видно. Може, захворіла?
— Може, пішла нарешті. Туди їй і дорога.
— Дідусю! Як ти можеш таке казати?
— А як треба? — він відклав газету, глянув на онучку. — Вона не наша! Чужа! Ми їй нічого не винні!
— Винні, — тихо мовила Ліля. — Вона мене врятувала. А ми їй навіть теплого місця не дали.
— Місця нема! — стукнув кулаком Павло Іванович. — Хата не зоопарк!
Ліля схлипнула й утекла у свою кімнату. А старий лишився сидіти за столом. І чомусь газета більше не читалась.
Вночі розігралася така завірюха, що дім ходив ходором. Вітер вив у димарі, шибки дзвеніли, сніг лупцював по вікнах. Павло Іванович крутився на ліжку, не міг заснути.
«Собача погода», — думав він. І одразу лаяв себе: «Яка мені різниця? Не моя справа!»
Але різниця була. І він це знав.
До ранку вітер стих. Павло Іванович підвівся, заварив чай, виглянув у вікно. Двір замело майже до самих вікон. Доріжки зникли, лавка стирчала однією спинкою. А біля хвіртки… Біля хвіртки щось чорніло в заметі. «Напевно, якийсь непотріб занесло», — подумав дід. Але серце провалилося вниз.
Він накинув куртку, сунув ноги у чоботи, вийшов у двір. Сніг був пухкий, глибокий — провалювався по коліно. Добрався до хвіртки й завмер. У заметі лежала Шарка. Нерухома. Сніг притрусив її майже з головою — стирчали тільки вуха та кінчик хвоста.
«Здохла», — подумав Павло Іванович. І раптом відчув, як щось обломилося всередині.
Він нахилився, змахнув сніг. Собака був ледве живий — дихав слабко, з хрипом. Очей не відкривав.
— Ех ти, — прошепотів старий. — Дурний. Чого не пішов?
Шарка здригнулася, почувши голос. Спробувала підняти голову, але сил не вистачило.
Павло Іванович стояв і дивився.
«А чорт з ним», — подумав він і обережно підняв Шарку на руки. Собака була легка — самі кістки та шерсть. Але ще тепла. Жива.
— Тримайся, — бурмотів Павло Іванович, пробираючись до хати. — Тримайся, дурна.
Він заніс Шарку в сіни, потім у кухню. Поклав на стару ковдру біля печі.
— Дідусю? — у дверях з’явилася Ліля в піжамі. — Що трапилося?
— А, це… — знітився Павло Іванович. — Замерзала вона там. Думаю, хай відігріється.
Ліля кинулася до Шарки:
— Вона жива? Дідусю, вона жива?
— Жива, жива. Налий молока в миску. Теплого.
— Зараз! — дівчинка кинулася до плити.
А Павло Іванович сидів навпочіпки біля собаки й гладив її по голові. І думав: «Що ж я за людина така? Довів до півсмерті. А вона все одно не пішла. Вірила, зараза».
Собака привідкрив очі. Подивився на нього — вдячно. І Павло Іванович відчув, як стискає горло.
— Молоко готове! — Ліля поставила миску біля собаки.
Собака з труднощами підняв голову, лизнув. Потім ще. І ще. Дід із онукою сиділи поруч і дивилися, як він п’є. І раділи, ніби відбувалося якесь диво.
