Олена лежала в лікарні після операції, а чоловік вивозив з дому речі. Не меблі, не техніку. Три предмети, кожен з яких означав більше, ніж здавалося.

Олена лежала в лікарні після операції, а чоловік вивозив з дому речі. Не меблі, не техніку. Три предмети, кожен з яких означав більше, ніж здавалося.

Олена дізналася про все від сусідки. Не від чоловіка, не від матері, не від подруги, яка присягалася, що завжди скаже правду. Від Тамари Павлівни з третього поверху, яка зателефонувала в палату й запитала, чи не переїжджають вони.

Операція була планова. Олена лежала в хірургії міської лікарні четвертий день, лічила тріщини на стелі й чекала, коли дозволять вставати без запаморочення. Ігор приїжджав двічі: першого дня привіз апельсини й зарядку для телефона, другого сказав, що на роботі завал і приїде через пару днів. Вона не образилася. Звикла.

Тринадцять років шлюбу привчають не ображатися на дрібниці. Ігор не з тих, хто сидить біля ліжка й тримає за руку. Він з тих, хто мовчки кладе апельсини на тумбочку, киває лікареві і йде, засунувши руки в кишені куртки. Олена навчилася читати це як турботу. Або переконала себе, що навчилася.

Дзвінок Тамари Павлівни пролунав у середу, близько одинадцятої ранку. Олена якраз намагалася дотягнутися до склянки, не повертаючись усім корпусом, бо шов тягнув.

– Оленочко, здравствуй, мила. Ти як себе почуваєш?

– Дякую, Тамаро Павлівно. Потроху.

– Ну й добре. Я ось чого телефоную. Ви переїжджаєте, чи що? Ігор учора коробки виносив, я у вікно бачила. А потім сьогодні знову приїхав, зранку. Думаю, може, допомога потрібна, підлоги там помити після ремонту.

Олена поставила склянку назад. Вода плеснула на тумбочку, але вона не помітила.

– Які коробки?

– Ну, такі. Не дуже великі. Він у машину завантажував. Я думала, ви знаєте.

Пальці на телефоні стали вологими. Олена витерла їх об край простирадла, повільно, по одному, ніби це мало значення.

– Знаю, звичайно. Дякую, Тамаро Павлівно.

– Ну й добре. Одужуй, Оленочко.

Вона поклала трубку й хвилину дивилася на стіну навпроти. Стіна була блідо-зелена, з плямою біля плінтуса, схожою на контур собаки. Олена дивилася на цю пляму й намагалася згадати, що в них удома можна вкласти в коробки. Не дуже великі коробки.

Ігорю вона зателефонувала не одразу. Спочатку набрала матір.

– Мамо, ти давно вдома в нас була?

– Позавчора заходила, квіти полила. А що?

– Усе на місці?

– Олено, що сталося? Ти бліда, я по голосу чую.

– Я в лікарні лежу, мамо. Я за визначенням бліда. Усе на місці чи ні?

Мати помовчала. Олена чула, як вона переставляє щось на кухні, судячи з брязкоту, банки з крупою.

– Я особливо не дивилася. Наче все як завжди. Хоча знаєш, мені здалося, що в спальні чогось бракує. Але я не зрозуміла чого. Подумала, може, ти перед лікарнею переставила.

Олена заплющила очі. Шов сіпнувся, вона перехопила подих і почекала, поки відпустить.

– Мамо, можеш зараз туди з’їздити? Подивитися уважно?

– Олено, що сталося?

– Просто подивися. І передзвони.

Мати передзвонила через сорок хвилин.

– Олено, я не розумію. У вас пропало крісло зі спальні. Те саме, зелене. І ще картина зі стіни, ну, та, яку ви в Одесі купували. А в передпокої немає дзеркала. Великого, у дерев’яній рамі.

Три речі. Крісло, картина, дзеркало. Олена сіла на край ліжка. Просто сиділа так, бо інакше не виходило. Тіло не хотіло триматися вертикально. Три речі. Не телевізор, не ноутбук, не набір каструль. Крісло, картина, дзеркало.

Зелене крісло вони купили на п’яту річницю весілля. Олена тоді ходила Поліною, на восьмому місяці, і ноги надвечір набрякали так, що вона не влізала в жодне взуття, крім гумових шльопанців Ігоря. Вони поїхали в меблевий центр за дитячим ліжечком, а поїхали з кріслом.

Воно стояло в кутку магазину, безглузде, обтягнуте темно-зеленим оксамитом, з високою спинкою й дерев’яними підлокітниками, трохи потертими на згинах. Олена сіла в нього, щоб передихнути, і не змогла встати. Не тому що важко. Тому що вперше за кілька тижнів їй стало зручно.

– Ігорю, подивися.

– Це що?

– Крісло.

– Я бачу, що крісло. Ми за ліжечком приїхали.

– Сядь.

Він сів. Посидів. Подивився на неї. І вони купили крісло.

Потім у ньому годували Поліну. Олена сиділа ночами, притискаючи доньку, а за вікном ішов сніг, або дощ, або нічого не йшло, темрява стояла. Крісло було тепле. Підлокітник правий вона протерла до світлого дерева, бо завжди опиралася на нього, встаючи з дитиною на руках.

Коли Поліна підросла, крісло перенесли в спальню. Олена читала в ньому вечорами, підібгавши ноги. Ігор іноді сідав на підлокітник, поки вона читала, і вони так сиділи мовчки, і це було добре. Потім він перестав сідати. Потім вона перестала помічати, що він не сідає.

І ось крісло поїхало. У коробці чи так, на задньому сидінні, загорнуте в плед. Вона не знала. Вона знала тільки, що вдома його більше немає.

Картину вони привезли з Одеси. Поїздка була спонтанна, Поліні тоді виповнилося чотири, і її залишили з бабусею. Вони гуляли вулицями міста, заходили в подвір’я, пили каву з картонних стаканчиків і були щасливими.

В одному з подвір’їв-колодязів був маленький магазин. Не магазин навіть, а майстерня, з запахом олійної фарби й скипидару. На стіні висіли пейзажі, портрети, абстракції. Олена зупинилася перед однією картиною й не могла піти.

Це було щось просте: кухонний стіл, на ньому біла чашка, поруч з чашкою лежить ложка. І все. Жодного сюжету, жодного сенсу, якщо дивитися швидко. Але якщо затриматися, то видно, що на столі два кола від чашок. А чашка одна.

– Подобається? – спитав Ігор.

– Дуже.

– Беремо.

Він не торгувався. Заплатив, і художниця загорнула картину в крафтовий папір, перев’язала шпагатом, і вони несли її, як хліб із булочної. Олена притискала картину до себе, щоб не зачепити перехожих, і почувалася щасливою тим простим, фізичним щастям, яке не треба пояснювати.

Удома картину повісили в спальні, навпроти вікна. Уранці на неї падало світло, і біла чашка здавалася справжньою. Олена іноді ловила себе на тому, що розмовляє з цією чашкою. Не вголос. Просто дивиться на неї й думає про те, що на столі було місце для двох, а залишився один.

Коли вони сварилися, Олена йшла в спальню й сідала навпроти картини. Не щоб заспокоїтися. Щоб згадати, що було добре. Чашка на столі, ложка поруч, світло з вікна. І Ігор, який не торгувався.

А тепер картина висить у чужій квартирі. На чиїйсь стіні, навпроти чийогось вікна. Одна чашка, два сліди. І жінка, яка не знає цієї історії.

Дзеркало було старшим за їхній шлюб. Олена знайшла його на блошиному ринку за рік до весілля, коли вони з Ігорем тільки зняли першу квартиру й обставляли її тим, що могли собі дозволити. Квартира була маленька, на першому поверсі, з вікнами в кущі бузку. З меблів: матрац на підлозі, стіл й два табурети.

Дзеркало коштувало не надто дорого. Рама була дерев’яна, темна, з різьбленням по кутах, місцями облуплена. Скло трохи криве: якщо стати під певним кутом, обличчя витягувалося, як у кімнаті сміху. Ігор сказав, що воно страшне. Олена сказала, що воно чесне.

Вони повісили його в передпокої. Відтоді воно переїжджало з ними чотири рази: з першої знімної в іншу знімну, потім у квартиру Ігоревої матері, потім у ту, яку купили в іпотеку. У ньому Олена бачила себе щоранку: заспану, з пом’ятою щокою, з червоним слідом від подушки на лобі. Вона знала кожну подряпину на рамі, кожен завиток різьблення. Знало, що в правому верхньому кутку скло трохи темніше, ніби за ним стоїть хтось.

Саме це дзеркало Ігор перевіз до коханки. Не нове, не дороге, не красиве. Їхнє дзеркало, з кривим склом і облупленою рамою. Ніби йому було мало забрати. Потрібно було забрати саме це.

Ігорю Олена зателефонувала ввечері. Довго набирала номер, стирала, набирала знову. Тому що не знала, з якого слова почати. Усі слова, які приходили в голову, були або надто тихі, або надто гучні.

– Привіт, – сказав він. Голос звичайний. Ані провини, ані напруги.

– Привіт. Як справи?

– Нормально. На роботі багато всього. Ти як?

– Шов загоюється. Завтра, може, випишуть.

– Добре. Я заїду.

– Ігорю.

– Що?

Вона чула, як він перемикає канали. Телевізор гудів на тлі. Або не телевізор. Може, це було в неї в голові.

– Тамара Павлівна телефонувала. Сказала, ти коробки виносив.

Тиша. Не пауза, а саме тиша: коли людина на тому кінці перестає дихати на секунду, і ти це чуєш через трубку, через відстань, через тринадцять років спільного життя.

– Олено…

– Я не питаю навіщо. Я знаю навіщо. Мама з’їздила додому.

Він знову замовк. Потім видихнув, довго, як перед стрибком.

– Я хотів поговорити, коли ти вийдеш. Про крісло? Про картину? Про дзеркало?

Знову тиша. Олена притисла телефон до вуха так сильно, що стало неприємно. Послабила хватку. Переклала телефон в іншу руку.

– Ти могла б почекати. Не телефоном.

– А ти міг би почекати, поки я в лікарні. Але не почекав.

Він не відповів. Вона чула його дихання, і це було дивно: стільки разів чула його дихання поряд, у темряві, після сварки, після близькості, після довгого дня. А зараз через телефон, і звучало воно чужим.

– Хто вона?

– Олено, давай не зараз.

– Хто вона, Ігорю?

Пауза.

– Її звати Настя. Ми працюємо разом.

Настя. Олена промовила про себе це ім’я й нічого не відчула. Порожнє слово. Чотири літери. М’який знак на кінці, якого немає. Вона чекала удару, а отримала бланк.

– Давно?

– Пів року.

Пів року. Отже, з літа. З того літа, коли вони їздили до його батьків на дачу, смажили шашлики, і Поліна вперше стрибнула з моста у річку, а Олена стояла по коліна у воді й кричала, що холодно. Ігор сміявся. Або не сміявся. Вона не була впевнена.

– Ти перевіз до неї наше крісло. Зелене крісло, у якому я годувала Поліну.

– Олено…

– І картину з Одеси. Ту, з чашкою.

– Я знаю, яку.

– І дзеркало. Криве дзеркало з передпокою. Навіщо?

Він не відповів одразу. Олена чекала. У коридорі за дверима палати прокотилося каталко, загриміло, стихло. Хтось з медсестер засміявся.

– Не знаю. Чесно, Олено, я не знаю навіщо саме ці речі. Я… Мені хотілося, щоб там було щось справжнє.

Вона відняла телефон від вуха. Подивилася на екран. Подивилася на стелю.

– Щось справжнє, – повторила вона. – Ти забрав справжнє з нашого дому й перевіз у чужий. Щоб там стало справжнім.

– Ти спрощуєш.

– Ні. Я кажу як є.

Вона натисла відбій. 

Вночі жінка не спала. Лежала на спині, дивилася в темряву й думала про крісло. Не про чоловіка. Не про Настю, яка працює з ним, і яка тепер сидить у їхньому кріслі, підібгавши ноги, і читає чи не читає, п’є чай чи не п’є, і не знає, що правий підлокітник протертий до дерева, бо Олена опиралася на нього, встаючи з донькою на руках о третій ночі.

Вона думала про те, яково це: бути предметом, який перевезли. Не спитавши. Не попередивши. Ти стояв на своєму місці, біля стіни, навпроти вікна, поряд з торшером. А потім тебе підняли, обгорнули в плед, винесли сходами й поставили в багажник. І ти їдеш через місто в чужу квартиру, де пахне інакше, де світло падає не так, де стіни не твої. І ніхто не пояснює навіщо.

Може, це погана думка. Але Олена чіплялася за неї, бо інші думки були гірші. Про те, що пів року він приходив додому від неї. Сідав за стіл. Їв суп. Дивився телевізор. Лягав поряд. І нічого. Жодного зайвого слова, жодного нервового жесту, жодної помилки. Або вона не помічала помилок, бо давно перестала дивитися.

Про те, що мати позавчора заходила додому й не побачила, що пропали три речі. Тому що дім і так давно виглядав наполовину порожнім. Не фізично. Емоційно. Як квартира, з якої хтось поїхав, але забув вимкнути світло.

Уранці прийшов лікар. Подивився шов, сказав, що загоюється добре, можна виписувати післязавтра. Запитав, чи є кому зустріти. Олена сказала, що є. Лікар пішов. Вона набрала матір.

– Мамо, забереш мене в п’ятницю?

– Звичайно. А Ігор?

– Ігор не приїде.

Мати хотіла запитати щось іще, Олена чула по вдиху, але не спитала. Поклала трубку. Так вони з матір’ю спілкувалися завжди: короткими фразами, без зайвого, ніби слова коштували грошей.

Поліні Олена телефонувати не стала. Доньці було одинадцять, вона жила з ними, ходила в п’ятий клас і все ще вірила, що світ влаштований певним чином: мама і тато разом, квартира одна, на вихідні млинці. Хай поки вірить.

Хоча, може, й не вірила. Діти помічають більше, ніж показують. Поліна останні місяці стала тихою. Раніше прибігала зі школи, кидала рюкзак у передпокій і говорила без зупинки: хто що сказав, хто що написав, яка вчителька несправедлива. А потім перестала. Приходила, мовчки ставила рюкзак, мовчки йшла в кімнату. Олена списувала на вік. Підліткове. Усі через це проходять.

А може, Поліна бачила те, чого не бачила Олена. Чужі духи, затримки після роботи, телефон екраном униз. Маленькі зрушення, які дитина відчуває раніше, ніж дорослий, бо їй нема куди діти цю тривогу, вона не розсмоктується у втомі й звичці.

У четвер приїхала подруга. Світлана. Вони дружили з інституту, двадцять років. Світлана принесла виноград, журнал і шоколад.

– Виглядаєш нормально, – сказала Світлана, оглядаючи палату. – Я думала, буде гірше.

– Це лікарня, а не в’язниця.

– Різниця невелика.

Світлана сіла на стілець біля ліжка, розклала виноград на тумбочці й подивилася на Олену тим поглядом, яким дивляться люди, які знають, що щось не так, але чекають, поки ти скажеш перша.

– Ігор перевіз речі до іншої жінки, – сказала Олена.

Світлана не здригнулася. Не ахнула. Відірвала виноградинку від грона й поклала в рот.

– Які речі?

– Крісло зелене. Картину з Одеси. І дзеркало з передпокою.

Світлана жувала виноградинку повільно. Олена знала цю її звичку: коли Світлана думає, вона їсть повільніше.

– Не телевізор, отже.

– Ні.

– Не валізу з одягом.

– Ні.

– Крісло, картину й дзеркало. Речі з історією.

Олена кивнула. Світлана відкинулася на спинку стільця й подивилася у вікно. За вікном гойдалася береза, гола, зимова, з чорними гілками, на яких сиділи три ворони.

– Знаєш, що мене бентежить? – сказала Олена. – Не те, що в нього є хтось. Це… Я могла б пережити, певно. Не одразу, але могла б. Бентежить те, що він обрав саме ці речі.

– Тому що вони ваші.

– Тому що вони мої. Крісло, в якому я ночами сиділа з Поліною. Картина, яку я обрала. Дзеркало, яке я знайшла. Він не забрав свої речі. Він забрав мої. І перевіз їх у чуже місце, щоб там було тепло.

Світлана нічого не сказала. Простягнула руку й поклала долоню на Оленине зап’ястя. Долоня була холодна й волога від винограду. Олена не прибрала руку.

– Що робитимеш? – спитала Світлана.

– Не знаю.

– Можеш поїхати до мене.

– Ні. Мені треба додому. Мені треба побачити, як це виглядає. Без цих речей.

Світлана кивнула. Прибрала руку. Дістала з сумки термос.

– Чай будеш? Я з м’ятою заварила.

– Буду.

Світлана налила чай у кришку термоса. Олена взяла двома руками й пила маленькими ковтками. Чай був гарячий, м’ятний, трохи гіркуватий. Вона тримала кришку й думала, що ось це: гарячий чай у лікарняній палаті, рука подруги на зап’ястку, виноград на тумбочці. Ось це справжнє. А не крісло в чужій квартирі.

У п’ятницю приїхала мати. Олена вдягнулася, зібрала пакет з речами. Лікарняну сорочку поклала на ліжко, розправила. Навіщо розправила, не знала. Звичка.

Мати чекала на парковці, у старій темно-синій «Тойоті», яку водила з такою обережністю, ніби везла кришталеву вазу.

Вони поїхали. Мати не питала про Ігоря. Олена мовчала.

– Ігор пів року живе з іншою жінкою. Її звати Настя. Він перевіз до неї наші речі, поки я лежала в лікарні.

– Дзеркала шкода, – сказала мати. – Хороше дзеркало було.

Олена подивилася на неї. Мати дивилася на дорогу. Профіль прямий, підборіддя трохи підняте, як у людини, яка прийняла рішення не розвалюватися.

– Мамо, я тобі кажу, що чоловік мені зраджує. А ти про дзеркало.

– Я чую, Олено. Я все чую. Але дзеркала мені справді шкода.

– Хочеш, я підіймуся з тобою? – спитала мати.

– Ні. Мені треба самій.

– Я почекаю в машині. Скільки треба.

– Добре.

Олена вийшла.

Передпокій. Порожня стіна, де висіло дзеркало. Світлий прямокутник на шпалерах, як слід від опіку. Цвях стирчить. Пил по контуру.

Олена стояла й дивилася на цей прямокутник. Щоранку вона підходила до цього місця, поправляла волосся, перевіряла, чи немає чого на зубах, дивилася собі в очі. Щоранку тринадцять років. І ось стіна. Стіна.

Вона роззулася, пройшла в спальню. Кут, де стояло крісло: вм’ятини на килимі від ніжок. Чотири круглі сліди, як від лап великої тварини. Над ліжком, де висіла картина, ще один прямокутник. Цей менший.

Квартира була колишньою. Усе на місці: кухня, диван, полиці з книжками, Полінині малюнки на холодильнику, магніти з Туреччини, календар з котами, який Олена купила в листопаді й забула перевісити. Усе на місці. І три діри.

Не діри навіть. Пустоти. Місця, де щось було, а тепер немає. Як зуб, який вирвали: язиком відчуваєш пустоту, і не можеш перестати чіпати.

Поліна повернулася зі школи о пів на третю. Кинула рюкзак. Побачила матір на кухні.

– Мамо! Тебе виписали?

Вона підбігла, обняла обережно, як маленьке крихке створіння.

– Обережніше, шов.

– Вибач. Ти як?

– Нормально. Ти голодна?

– Ні. Ну, трохи.

Олена дістала з холодильника те, що мати привезла напередодні: контейнер з котлетами, салат, хліб. Поставила на стіл. Поліна їла, бовтаючи ногами під стільцем, і розповідала щось про математику, про контрольну, про хлопчика, який приніс до школи хом’яка.

Олена слухала й дивилася на доньку. Темне волосся батька, але підборіддя кругле, мамин. Маленька родимка під правим вухом. Руки довгі, не за віком, як у всіх дітей, які скоро витягнуться.

– Мамо, а чому дзеркала немає в передпокої?

Олена відвернулася до вікна. За вікном двір, гойдалка, лавочка. На лавочці сиділа Тамара Павлівна в пуховику й розмовляла по телефону.

– Тато забрав на ремонт.

– А крісло?

– Теж.

– І картину?

– Так.

Поліна перестала жувати. Подивилася на матір тим поглядом, який Олена бачила в дзеркалі щоранку. Прямим, уважним, без ілюзій.

– Мамо, крісло не ремонтують.

Олена заплющила очі. Відкрила. Подивилася на доньку.

– Ні. Не ремонтують.

– Тато йде?

Слово «йде» прозвучало так тихо, що Олена майже не почула. Але почула. І зрозуміла, що Поліна знає. Не подробиці, не імена. Знає відчуття. Той зсув, який Олена теж відчувала місяцями й не могла назвати.

– Ми поговоримо, коли я буду готова. Добре?

– Добре.

Поліна доїла котлету. Зібрала тарілку. Помыла. Поставила в сушарку. І пішла в кімнату, зачинивши двері тихо, без грюку. Олена залишилася на кухні.

Ігор приїхав у суботу. Не зателефонував, не попередив. Відчинив двері своїм ключем і ввійшов. Олена стояла в передпокої, ніби чекала. Вона не чекала. Несла сміття й зупинилася біля дверей.

– Привіт, – сказав він.

– Привіт.

Він був у тій самій куртці, коричневій, з витертими манжетами. Черевики не зняв. Стояв на порозі й дивився на стіну, де висіло дзеркало.

– Олено, нам треба поговорити.

– Говори.

– Не в передпокої.

– Чому ні. Тут тепер просторо. Ти ж звільнив місце.

Він поморщився. Зняв черевики. Пройшов на кухню. Сів за стіл. Руки поклав на стільницю долонями вниз, як перед співбесідою.

– Я винен. Я знаю. Я не планував. Так вийшло.

– Так вийшло, що ти пів року брехав, а потім, поки я лежала після операції, перевіз мої речі до іншої жінки.

– Це не зовсім так.

– А як?

– Я не думав про них як про твої речі. Це були наші речі.

– Наші, – повторила Олена. – І ти вирішив, що одна половина «наших» може поїхати без другої половини.

Він потер лоба. Жест, який вона знала: він робив так, коли не міг дібрати слів. Або коли знав, що будь-які слова будуть неправильними.

– Олено, я не хочу руйнувати родину.

– Запізно.

– Це не запізно. Поліна…

– Не чіпай Поліну.

Вона сказала це тихо, але щось у голосі змінилося, і Ігор прибрав руки зі столу. Поклав на коліна.

– Чого ти хочеш? – спитав він.

– Я хочу, щоб ти повернув дзеркало.

– Дзеркало?

– Так. Крісло й картину можеш залишити. Дзеркало поверни.

Він дивився на неї, намагаючись зрозуміти. Олена бачила, як він перебирає варіанти: це перевірка? умова? торг?

– Чому дзеркало?

– Тому що мені потрібно щось, у чому я бачитиму себе щоранку.

Він не зрозумів. Вона це бачила. Він кивнув, як кивають, коли не розуміють, але хочуть закінчити розмову.

– Добре. Я привезу.

Він устав. Надяг черевики. Пішов. Двері зачинилися. Олена стояла в передпокої й дивилася на світлий прямокутник на стіні. Цвях стирчав. Чекав.

Він привіз дзеркало через дві години. Заніс мовчки, притулив до стіни. Постояв.

– Повісити?

– Я сама.

Він кивнув. Подивився на дзеркало. Потім на Олену. Потім знову на дзеркало.

– Я не знаю, що робити, – сказав він. Уперше за всю розмову його голос здригнувся.

– Я теж.

Він пішов. Олена залишилася з дзеркалом. Підняла його, притулила до стіни, посунула. Рама була важка, шов тягнув, і їй довелося сісти на підлогу, щоб перевести подих.

Вона сиділа на підлозі в передпокої, поряд з дзеркалом, яке стояло, притулене до стіни, і відбивало її: жінку в домашніх штанях і старій футболці, з блідим обличчям і темними колами під очима, з хвостом, з якого вибилися пасма. Маленьку, на підлозі, у порожньому передпокої.

Дзеркало пахло чужими парфумами. Ледь вловимо, але пахло. Щось квіткове, солодкувате. Не її.

Олена взяла ганчірку з відра, намочила під краном. Повернулася в передпокій. Протерла раму, сантиметр за сантиметром, кожен завиток різьблення, кожну подряпину. Потім протерла скло. Потім ще раз. Запах пішов. Або вона перестала його відчувати.

Вона повісила дзеркало на цвях. Стала перед ним. Поправила хвоста. Перевірила, чи немає чого на зубах. Подивилася собі в очі. Скло трохи криве. Якщо стати під певним кутом, обличчя витягується. Вона стояла прямо. З кімнати вийшла Поліна. Стала поряд. Подивилася в дзеркало. Їхні відбитки поряд: мати й донька, одна зростом до плеча іншій.

– Дзеркало повернулося, – сказала Поліна.

– Так.

– А крісло?

– Ні.

Поліна помовчала. Потім узяла Олену за руку. Рука була маленька, тепла, трохи волога після миття.

– Купимо нове?

Олена подивилася на доньку. На її відбиток у кривому дзеркалі: трохи витягнуте, трохи чуже. І трохи своє.

– Купимо.