Сонце ще тільки починало підніматися над полем, коли Олеся востаннє оглянула рідне подвір’я. Чемодан стояв коло ніг, а чоловік, Іван, мовчки курив, спершись на стару грушу.
Їй було важко – не від того, що покидала село, а від того, що залишала серце тут, серед цегли, глини і тихих вечорів.
— Іване, я ж надовго… — сказала вона тихо, майже як до себе.
— Знаю, — буркнув він, не глянувши їй в очі. — Пиши, коли приїдеш.
— Я тобі гроші надсилатиму. Ти тільки хату добудуй, як обіцяли. Щоб уже було куди вертатись…
— Я ж сказав, зроблю все, — Іван врешті глянув на неї, — ти мені довіряй, Олесю.
Олеся кивнула. Вона й довіряла. Надто довго вже були разом, щоб сумніватись. Обійняла його міцно і рушила до автобуса, що вже чекав на розі вулиці.
У маленькому італійському містечку, серед вузьких вуличок і запаху лаванди, Олеся працювала доглядальницею в старенької синьйори Карли. Її дні були заповнені турботами, але вечорами, коли все затихало, вона писала листи Івану:
“Іване, сьогодні знову вислала 800 євро. Надіюсь, за ті гроші вже дах перекрили? Ти ж мені фото обіцяв. Дуже скучаю. Цієї ночі снилось наше весілля…”
Та у відповідь усе частіше приходили короткі смс:
“Гроші прийшли. Дякую. Роботи багато. Все добре.”
Одного разу вона не витримала і зателефонувала:
— Іване, чому ти не береш слухавку кілька днів?
— Та я ж зайнятий, Олесю. Бригаді допомагаю, вікна вставляли.
— То покажи, як воно там. Я ж хату хочу побачити.
— Покажу, покажу… Пізніше. Ти краще за себе дбай. Не хвилюйся.
Будинок стояв новенький, оштукатурений, дах з червоної черепиці блищав на сонці. Люди в селі говорили:
— От Іван — молодець! Яку хату вибудував! І все сам!
— Та де сам? Це ж Олеся гроші шле з Італії. А він лише майстрів наймав.
— А хто з ним тепер живе? Та ніби Ліля, сестра Олесі?
— Ото дивина… Хіба вона не в місті працювала?
Коли Олеся нарешті отримала тижневу відпустку й приїхала додому, усе всередині неї переверталось від хвилювання. Вона стояла перед новим домом, її валіза стояла поруч, а на порозі… стояла її рідна сестра — Ліля.
— Лілю? А ти чого тут?
— Олесю… — та опустила очі. — Я… просто тут зараз живу.
— А Іван де?
— У дворі, мабуть. Піду покличу…
Іван вийшов з подвір’я в робочих штанях, обтягнутих пилом, і якось нещиро всміхнувся.
— Привіт, Олесю. Приїхала.
— Що тут відбувається? — її голос став твердим.
— Нічого. Живемо. Хата ж твоя — як і обіцялось.
— А чого Ліля тут? — її погляд вп’явся в чоловіка.
Іван помовчав, тоді відповів:
— Вона мені допомагала з хазяйством, поки тебе не було. Тут нікого не було, крім неї…
— А ти мені й слова не сказав.
— Я думав, що це неважливо. Ти ж далеко, Олесю. Ми ж одне одного давно не бачили…
— Але я щомісяця висилала гроші! — її голос здригнувся. — Я ночами не спала, щоб цю хату збудувати. А ти що робив?
Ліля вийшла вперед:
— Олесю… я не хотіла… але воно якось так сталося. Ми ж думали, ти вже не вернешся…
— Що? — голос Олесі тремтів. — Ви… живете разом?
— Так, — Іван відповів просто. — Ми живемо як чоловік і жінка. Рік уже.
— З моєю рідною сестрою?! — вона закричала, очі заповнилися сльозами. — Ви зрадили мене обидвоє.
Вона сиділа того вечора на лавці під грушкою — тією самою, під якою стояв Іван, коли вона їхала. У руках тримала телефон і дивилася на повідомлення, які так щиро писала з чужої країни.
До неї підійшла стара сусідка, баба Марія.
— Олесю, дитино, мені жаль тебе. Усе село вже давно бачило, що не чисто там. Але ніхто не смів сказати…
— А чого мовчали?
— Бо ти так вірила. Та й хто повірить, що сестра таке зробить?
Олеся мовчала.
— Ти що тепер робитимеш?
— Я не знаю… Але точно не житиму зрадженою в хаті, яку будувала роками.
Ніч принесла тривожну тишу. Олеся не могла спати. В голові крутилися думки, уривки розмов, обличчя Івана та Лілі. Коли почалось? Як вона не помітила?
О 6-й ранку вона вже збирала речі. У ту саму валізу, з якою колись поїхала в Італію.
У дверях з’явилася Ліля — розпатлана, в халаті, з чашкою кави.
— Що ти робиш?
— Збираю речі. Не можу залишатися в цьому домі. Це — вже не мій дім.
— Олесю, почекай, давай поговоримо… Я не хотіла, щоб усе так вийшло.
— Та що ти хотіла, га?! — Олеся різко обернулась. — Жити на готове? У хаті, яку я побудувала своїми руками через чужу старість і втому? За мої гроші, Лілю! За гроші, які я заробила, витираючи чужі підгузки!
— Ти поїхала, — тихо відповіла Ліля. — А я… я була тут.
— То це твоя мораль?! Якщо я поїхала — значить, можна забрати все моє? Навіть чоловіка?!
— Він не був щасливий з тобою…
— І ти вирішила «подарувати» йому щастя?
Олеся мовчки застібнула валізу і вийшла з дому. Надворі йшов дощ — теплий, липневий, як сльози, які вона стримувала.
Того ж дня.
У сільраді її зустрів голова села — пан Андрій. Вони зналися давно.
— Олесю, привіт. Як вдома? Чув, що повернулась.
— Повернулась — це голосно сказано. Не в свій дім. Слухай, Андрію, я до тебе — по справі.
— Слухаю.
— Я хочу подати заяву. На поділ майна. Цей будинок, що ми з Іваном побудували — він купував землю на моє ім’я. І гроші переважно були мої.
— Документи є?
— Усе маю. Переклади, чеки, фото ремонту, навіть відео з бригадою, яку я наймала дистанційно.
Голова задумливо кивнув.
— Це буде довго. Але якщо хочеш — можеш боротись.
— Я не за дім боротимусь, — сказала вона. — Я боротимусь за себе.
Через кілька днів.
Олеся тимчасово оселилась у старенькій хатині своєї покійної бабці — закинута, протікає дах, але хоч спокійно. Друзі й знайомі по черзі заходили — одні співчували, інші тільки цікавились.
Одного вечора прийшов Іван.
— Можна? — спитав з порога.
— Що тобі треба?
— Поговорити. Без сварок. Просто… поговорити.
— Говори.
Він присів на лаву навпроти. Мовчав кілька секунд.
— Я винен. Це все правда. Але я не думав, що ти так це сприймеш. Ми ж з тобою… віддалились. А з Лілею якось… пішло.
— Ти зрадив мене, Іване. Не в ліжку — ні, раніше. Ти зрадив мене тоді, коли почав брехати. Тоді, коли не відповідав на дзвінки. Коли перестав мене бачити в своєму житті.
— Я не думав, що ти повернешся.
— То ти вже поховав мене?
Він опустив голову. Потім встав і мовив:
— Я дам тобі частку з хати. Ми все поділимо. Я не хочу судів.
— Я вже в суд подала. Тепер усе — офіційно.
Наступного тижня.
Село гуділо. Частина людей співчувала Олесі, частина — мовчала. А частина з посмішкою казала:
— То ж Іван не винен. Самотній був, хіба не можна зрозуміти?
— Така доля… Вона поїхала, він залишився. У кожного — своє.
Але були й ті, що приходили до Олесі зі словами:
— Я б теж так зробила. Молодець, що не мовчиш.
— Борись. Ти не винна.
Увечері вона сиділа біля грубки, вкрившись старою ковдрою. Дзвонив телефон — синьйора Карла питала, коли Олеся повернеться на роботу.
— Я не знаю, чи повернусь. Тут тепер інші справи, — відповіла вона і глянула у вікно. Над полем світив місяць, і в тому світлі було видно стару грушу біля нової хати.
“Це вже не мій дім”, — подумала Олеся. — “Але моє життя — ще моє. І я його поверну собі”.
Минув місяць. Документи на розгляд майна вже були в суді. Олеся щодня їздила до районного центру, збирала свідчення, зустрічалась з адвокатами. Вона ніколи раніше не думала, що їй доведеться через суд боротись за щось, у що вона вкладала серце.
Одного дня до її хатини завітав… Назар.
— Привіт, Олесю. Пам’ятаєш мене?
— Назар?.. Ти ж із паралельного класу. Ми з тобою в школі на олімпіадах з української сиділи поруч.
— Точно. І ти завжди списувати не давала, — посміхнувся він.
— Ну, не всі мають терпіти Івана і Лілю, — Олеся криво всміхнулась.
— Я чув, що сталось. Прийшов, бо… в мене юридична фірма тепер. Я в місті, але тут буваю часто — батьки лишились.
— А я ж… адвоката вже маю.
— Ти можеш мати кращого. Безкоштовно. Я допоможу. З принципу.
Олеся мовчала, розглядаючи його — він змінився: змужнів, серйозний, але очі ті ж самі — щирі.
— Добре. Дякую, Назаре.
Наступні тижні він допомагав їй щоразу глибше копати у справу. Разом вони знайшли, що значна частина витрат на будівництво була зафіксована на її ім’я. А ще — важливий документ: довіреність, яку Іван зробив у її відсутності, переоформивши частину майна на… Лілю.
— Тобто він знав, що з нею буде жити вже давно? — спитала вона тремтячим голосом.
— Ще рік тому. Це не просто зрада, Олесю. Це — схема.
Олеся мовчала.
— Як ти?
— Хочеться кричати. Але я вже настільки втомлена, що навіть сліз нема.
Через кілька днів.
У селі почали говорити ще більше:
— А ти чула? Іван землю переоформив на Лілю, ще як Олеся була за кордоном.
— Вона йому навіть дозволу не давала.
— Ото ж! А він усім брехав, що хата — його.
Одного вечора Ліля приїхала до Олесі. Не на поріг — аж у поле, де та сапала буряки, щоб хоч якось прогодувати себе.
— Можна з тобою поговорити?
— Ти ще маєш що сказати?
— Маєш право знати… Я вагітна.
Олеся остовпіла. Наче хто вдарив.
— І ти мені це кажеш тут, на полі, між буряками?
— Я не знала як. Просто… ми не хотіли, щоб усе вийшло отак. Ми думали, ти не вернешся.
— Ви весь час це кажете! Що я не мала вертатись. Наче я вмерла. Та я жила. Просто — далеко. Але не зникала!
— Я не прошу пробачення. Я знаю, що винна. Але… я теж людина.
Олеся витерла руки об фартух, глянула прямо в очі Лілі.
— Ти — не просто людина. Ти — моя кров. І ти вирішила вбити мене зсередини.
Суд.
Коли суддя зачитав постанову, Олеся мовчала. Назар тримав її за плече.
— Ваша честь, згідно з наданими доказами, частка Олесі в будинку становить 70%. Земельна ділянка також підлягає перегляду, бо довіреність була підписана з порушенням процедури.
Іван і Ліля сиділи поруч. Вперше — без удаваної впевненості.
Суддя закрив справу, зазначивши:
“Позивачка має повне право на майно, відбудоване за її кошти. Подальше користування — на її розсуд.”
Після суду Назар тихо запитав:
— І що далі? Будеш судитись далі — щоб виселити їх?
Олеся подивилась у вікно.
— Ні. Я просто продам цю хату. І землю. А гроші вкладу в себе. Я не хочу більше мати нічого з тим домом. Бо в ньому — нічого святого.
Через місяць.
Олеся знову збирала валізу. Але цього разу — без болю. Вона не тікала. Вона їхала з рішенням.
На вокзалі стояв Назар.
— Тобі писати можна буде?
— Треба. Я ще повернусь, Назаре. Але вже не за хату. А по щось інше.
— По що?
Вона усміхнулась:
— По щастя. І не своєму коштом.
Минуло пів року.
Олеся знову була в Італії, у тому самому містечку. Синьйора Карла зраділа як дитина:
— О, Олесія! Я думала, ти вже не вернешся!
— Я теж думала… — відповіла з посмішкою. — Але знаєте, як воно буває: коли закриваєш старі двері — відкривається вікно.
Карла нічого не зрозуміла, та посміхнулась.
Робота йшла легше. Ті самі обов’язки, та вже з іншим серцем. Олеся не почувалась рабинею життя — вона тепер керувала ним. Вона мала заощадження з продажу хати, планувала невеличкий бізнес, вчила італійську.
І, найголовніше — вона знову писала. Вірші. Нариси. Записувала щодня, як лікує себе словами.
Одного дня вона отримала повідомлення. Від Назара:
«Привіт. Як ти? У селі сніг по коліна. Без тебе грушка сумує. І я трохи теж. Приїдеш на Різдво?»
Вона довго не відповідала. Але потім усе ж написала:
«Може, і приїду. Але тільки якщо готуватимеш кутю»
Олеся йшла засніженою стежкою, тримаючи термос і кульок з подарунками. Біля зупинки стояв Назар — у теплій шапці, з дитячим блиском в очах.
— Ну що, пані-емігрантко, скучила?
— Трішки.
— А я от що привіз, — він витягнув із багажника… дерев’яну скриню.
— Це що?
— Стара скриня твоєї баби. Сусіди хотіли спалити. Але я врятував. Думаю, вона має бути з тобою.
Олеся відкрила — а там, серед вишитих рушників, її старі листи до Івана. Вона на мить застигла, тоді глянула на Назара:
— Це нагадування, як я любила.
— І як тебе зрадили?
— Ні. Як я вижила.
Сиділи біля печі, пили чай з м’ятою. На столі — свічка. За вікном — сніг і тиша.
— Олесю…
— М?
— Я тебе давно знаю. Але таку — справжню — тільки зараз бачу.
— І яка я?
— Сильна. Але втомлена.
— Я вчуся не бути тільки сильною. Вчуся бути… живою. Любити. Сміятись. Вірити.
Він взяв її руку:
— То може, спробуємо разом?
Олеся залишила Італію. Остаточно. Вони з Назаром відкрили кав’ярню у райцентрі. Вона пекла пироги за бабиними рецептами. Він — займався юридичними справами. Назвали кафе просто: «Вертаюсь».
Іноді люди з села заходили:
— То ти не поїхала знову?
— Ні, — казала вона. — Я більше не тікаю.
Одного дня на порозі з’явилась Ліля — з дитиною на руках. Вона стояла мовчки.
— Заходь, — сказала Олеся.
— Я не за цим.
— А за чим?
— Хотіла сказати… я шкодую.
— Я вже тебе пробачила. Але не забуду.
— Це справедливо.
Ліля пішла. А Олеся довго дивилась їй услід. Назар підійшов.
— Щось трапилось?
— Ні. Просто… колись я втратила дім. Але здобула себе. І це — найбільша перемога.
Іноді Олесю запитували:
— Ти б ще раз довірилась комусь після такого?
Вона сміялась і відповідала:
— Так. Але не з закритими очима. Я довірюсь — не тому, що мушу. А тому, що знаю, хто я. І з ким мені по дорозі.
Її історія стала відомою — в місцевій газеті навіть написали статтю «Жінка, яка повернула собі себе». І не було в тому пафосу — була правда.
Бо дім — це не стіни. Дім — це місце, де тебе не зрадять.
І Олеся, нарешті, була вдома.
Валентина Довга
