— Що ж тепер буде? — тривожно запитала Олеся, скоріше саму себе, ніж коханого.
— А що? Буду засилати до тебе сва́тів. Чекай, — байдуже відповів парубок.
…Олеся повернулася з побачення (яке згодом перевернуло все її життя) весела та загадкова. Двом молодшим сестрам розповіла подробиці зустрічі з Бориславом.
Сестри знали, що Олеся була божевільно закохана в нього. Борислав обіцяв одружитися з нею восени, після важливих робіт у селі.
І ось тепер, коли відбулося досить близьке побачення на сіновалі, парубок просто зобов’язаний запропонувати дівчині руку й серце.
Однак… На полях прибрали, урожай лежав у коморах, наближався Новий рік, а сва́тів не видно…
Мати Олесі, тітка Ганя, почала помічати в старшої доньки зміни. Олеся, зазвичай весела, журилася й якось нерівномірно погладшала. Відбулася розмова по душі. Після гіркої Олесиної сповіді тітка Ганя захотіла особисто глянути в очі майбутньому «зятеві». А заодно з’ясувати, чи не заблукали де сва́ти?
Мама Олесі, не довго думаючи, пішла у сусіднє село (там жив Борислав). Тітку Ганю зустріла мати парубка. Вона нічого не підозрювала про особисте життя та вчинок сина. Тітка Ганя виклала все, що думала, й обидві жінки ополчилися на Борислава. А він на претензії відповів:
— Звідки мені знати, від кого в Олесі дитина? У селі багато парубків. Мені що, всіх дітей признавати рідними?
Тітка Ганя обурилася…
Вона, йдучи назавжди з цієї хати, лише й побажала Бориславові:
— Щоб ти, негіднику, все життя одружувався!
Імовірно, ці слова розлюченої матері долетіли до небесної канцелярії. Борислав згодом був одружений аж чотири рази…
По обличчю мами Олеся здогадалася про невеселі підсумки зустрічі двох матерів. Тітка Ганя суворо перестерегла всіх своїх дочок:
— Батькові — ані слова! Розберемося самі.
Олесю, поїдеш до Житомира до родичів. Коли дитина народиться, залишиш її у пологовому. Інакше у нас у селі баби будуть полоскати язиками все життя, невтомно. Не відмиєшся… Ну, а там видно буде. Дасть Бог, улагодиться. Ех, дівчатка, гріхи солодкі, а люди падкі…
Чоловік тітки Гані був інтелігенцією на селі. Односельці звали його лише на ім’я-по-батькові. Денис Валер’янович учителював у школі. Він був суворий і справедливий. Усі його поважали, приходили за порадою, просили розсудити спірні питання.
І раптом — рідна донька в подолі принесла дитину! Це ж ганьба на весь колгосп!
Такої розв’язки тітка Ганя допустити не могла. Тому дочку й відправила до родичів. На питання чоловіка відповіла:
— Нехай Олеся їде до міста працювати. Хай, не мала, уже 20 років.
За молодшими дочками (усі були погодки) тітка Ганя почала наглядати ретельніше.
Та хіба встежиш? Середня донька Стася невдовзі поїхала за розподілом училища до Полтави, молодша Евеліна — до Києва.
…На селі кожне сказане слово луною відіб’ється. Незабаром чутки дійшли й до вух Дениса Валер’яновича. Він від власних же учнів дізнався, що у його власній родині непорядки.
Біля чужого рота не поставиш ворота… Денис Валер’янович влаштував дружині небувалий рознос.
— Як ти могла таке вдумати? Дитину — у дитбудинок? Це ж твоя перша онука! Щоб найближчим часом я побачив дівчинку в рідному домі!
Тітка Ганя не очікувала такої бурхливої реакції чоловіка. Хоч сама проплакала весь минулий рік. Знала, що онучку оформили у дитячий будинок. Навідувати малу боялася. Себе боялася, поклику рідної крові боялася… «Ось, донька ягідки їла, а в матері оскіома», — сумувала жінка.
…Незабаром тітка Ганя й Олеся привезли дитину до села. Дівчинку назвали Анечкою. До року Аня не знала своєї родини. Цей гріх Олеся нестиме все життя. Що б не витворяла Аня (а бувало усяке), Олеся терпляче й беззаперечно прийматиме.
Вихованням Анечки займалися й дід Денис, і баба Ганя, і Олеся. Часто Олеся згадувала останнє побачення з Бориславом. Дурманний запах сухих трав і тягучо-солодкі хвилини безпосередньої любові на сіновалі… Олеся все ще любила Борислава. Хай зганьбив, хай обманув, хай душу обпалив… От тобі й тая любов окаянна! Любов не картопля, не викинеш у вікно…
І стала Олеся самотньою матір’ю. Дивлячись на Анечку, Олеся помічала в ній риси Борислава. І характером, мабуть, у нього пішла. Бойова пацанка. Олеся жила, наче в тумані. Ніщо їй не було миле. Навіть кумедна Анечка наводила сум. Ех, безбатьківщина…
Коли Олесі «набігло» 25 років, до неї почав активно залицятися названий брат. Практично, вони разом росли. У тітки Гані рідна сестра колись вийшла заміж за вдівця з трьома дітьми. Федір (залицяльник Олесі) був одним із тих дітлахів. У одному селі всі й жили.
Олеся неохоче почала приймати залицяння Федора. Одній із дитиною несолодко. Та й сама вона ще молода жінка. А Федя був би чудовим чоловіком, тільки от Анечка… Як він до неї ставитиметься? Усю історію нещасної любові Олесі Федя, звісно ж, знав досконало. Але Олесю боготворив з дитинства. Він узяв би її за дружину й із трьома дітьми, не кажучи вже про Анечку… Погодилася б…
…Влаштували по-сільськи шумне весілля. Будувати нове життя, вити сімейне гніздечко Федя з родиною поїхав до Києва. Геть від чужих очей. Адже тепер у цієї молодої родини була своя крихка таємниця.
Олеся невдовзі народила доньку Люсеньку. Для Феді обидві доньки були рідними. Аню він одразу удочерив. Різниці між сестрами не робив.
Він жив і дихав своєю родиною.
Олеся виявилася гарною господинею, матір’ю та дружиною. Федя вдихнув у неї життя, відродив надламану душу. У їхньому домі панували спокій і розуміння.
…Проминуло десять років.
Якось Аня, Люся та ще четверо внучат відпочивали на літніх канікулах у баби Гані.
Бабуся Ганя була щаслива й гордо ходила селом. А як же! Три доньки заміжні, у всіх діти. Тепер у неї три внуки й три внучки.
Одного разу онука від середньої доньки прибирала в закинутій коморі. І серед старих, запилених газет, списаних дідусевих зошитів дівчинка натрапила на маленький блокнотик. Вмостившись зручніше, почала читати записи. Прочитала й ахнула! Виявляється, тато Ані зовсім їй і не тато! У блокноті на кожному рядку якийсь Борислав! Дівчинка здогадалася, що прочитала особистий щоденник тітки Олесі!
Ця новина не втрималася на язиці! Дівчинка все розповіла своїй двоюрідній сестрі Ані.
Аня, вихопивши блокнот (такий доказ!) у сестри, помчала до баби Гані за поясненнями.
І сердечна бабуся все виклала, як на сповіді. Потім лаяла себе, що раніше не спалила цей проклятий блокнот.
Ані ні зрозуміти, ні прийняти цю страшну новину не можна було. Це що ж, від неї приховували стільки років рідного батька? І Аня захотіла з ним негайно познайомитися! Бабі Гані довелося дати адресу несправжнього батька.
Аня взяла для підтримки сестру і дівчатка поплелися до сусіднього села.
…На порозі домівки їх зустріла мати Борислава. Онуку впізнала одразу, без зайвих слів. Аня була крапля в краплю схожа на свого батька.
Жінка заметушилася, почала збирати на стіл частування. Потім розплакалася, зізналася перед онукою. Мовляв, я про тебе пам’ятала завжди, але син забороняв бачитися… На шум із сусідньої кімнати вийшов Борислав.
Уважно оглянувши двох блакитнооких сестер, запитав:
— Ну, зізнавайтеся, хто з вас моя донька?
Аня зухвало відповіла:
— Я могла б бути вашою донькою!
Борислав кивком запросив Аню вийти до двору.
Аня вийшла, але за хвилину повернулася зла.
Мати Борислава, побачивши, що обстановка загострюється, запросила усіх за гостинний стіл. Налила дівчатам по чарці міцного. Сестри засміялися:
— Що ви? У місті у нашому віці не п’ють! Ми ще малі.
І… випили.
Як дісталися рідної хати — не пам’ятали.
Дорогою додому цікавість взяла гору й сестра все ж таки спитала Аню:
— Про що ти з батьком розмовляла у дворі?
— Ні про що. Він мені грошей запропонував. Відкупитися, чи що, хотів? Я, звісно, не взяла. І взагалі, не сподобався мені… цей папаша. Навіть не впізнав мене, а я ж його копія! Ти помітила? Батько називається… — обурювалася Аня.
Баба Ганя все в онучок вивідала.
— Як зустріли? Чим частували? Чи казати про те, що сталося, Федора й Олесі? — хвилювалася бабуся.
Аня сказала, як відрізала:
— Окрім тата Федора, немає в мене інших батьків!
Але з того часу затаїла образу на матір.
Осуджувала Олесю за те, що та злякалася поганої людської слави. Докоряла щоразу за те, що мати віддала у дитбудинок свою кровинку.
Олеся потім усе життя твердила:
— Прости, Анечко, свою матір!
Минали роки…
Аня й Люся дорослішали. Вийшли заміж. Аня народила двох синів. Старший син був вилитий дід Борислав у молодості.
А що ж Борислав? Він не забував Олесю. Іноді зустрічався з нею в Києві.
Олеся приходила на рідкісні зустрічі з колишнім коханням у повному параді. І все лише для того, щоб Борислав побачив, що Олеся живе в достатку, у любові й у ньому зовсім не потребує.
Звісно, Олеся не розповідала Бориславу, що Аня довгих десять років забороняла їй бачитися з онуками. І сама Аня не спілкувалася з нею. Ну, що ж, у старих гріхів довга тінь.
Олеся розуміла це й страждала. Усе життя її втіхою був чоловік. Федір бачив у Олесі сонце без плям. Ні словом, ні поглядом не докоряв. Перед їхнім з Олесею весіллям лише й сказав, жартуючи:
— Червоному яблучку червинка — не осуд.
І Олеся давно прикипіла до Федора душею. Такої людини неможливо було не покохати.
Дожили Олеся й Федір до золотого весілля!
З привітаннями прийшли діти, онуки, правнуки.
Аня, у розпалі сімейного ювілею, відвела Олесю осторонь і зі сльозами на очах сказала:
— Прости мене, мамо! За все прости! Я не мала права тебе судити!
Борислав теж привітав родину Олесі по телефону.
— Мені до золотого весілля не дожити. З останньою дружиною всього десять років живу. Четверта вона в мене… Прости мене, Олесю! Досі не розумію, чому, дурень, від тебе відмовився? — скаржився Борислав.
Олеся не дала йому договорити:
— Не продовжуй, не треба. Відмовився, отже, не кохав. Уяви собі, я дуже щаслива! Звісно, за свої помилки молодості довелося розплачуватися. Зате зараз у мене все є. А головне — мій Федір! Я нікого не звинувачую. Тебе давно-давно простила.
Прощай і ти, Бориславе…
