— Ти зрозумій, ми ж нічого не приховуємо. Сам поміркуй: Єлизавета Петрівна засмучена після сварки з твоїм вітчимом. А ми такі: раз — і онука їй під ніс! Давай зачекаємо тиждень. І суд пройде, і мама твоя трохи заспокоїться. Може, до того часу і Володимир Іванович приїде миритися! Уявляєш, одразу всім сина покажемо. Чудово ж!
— Ну що, чого замовкли? — Єлизавета Петрівна голосно видихнула й важко опустилася в м’яке крісло. — Не чекали гостей?
— Може, й не чекали, мамусю, — Саша поставив на журнальний столик щойно заварений чай, — але тобі завжди раді. Зараз Маришка принесе бутерброди.
Марина різала сир тонкими шматочками, тихенько бурмочучи крізь зуби: «Раді… ну звісно… повні штани радості». Ні, вона поважала свекруху… а може, навіть і любила. Але бажано — на відстані. Бажано кілометрів за триста.
Зазвичай Єлизавета Петрівна попереджала про свій приїзд, а цього разу з’явилася раптово, мов сніг на голову, зірвавши всі плани. А вони були — ого які! Сьогодні Марина й Олександр збиралися навідати… свого майбутнього сина.
Десять довгих років Саша й Марина сподівалися на диво, та своїх дітей у них так і не з’явилося. Тоді вони домовилися: якщо Марина не зможе до сорока років привести у світ дитину, вони візьмуть когось з дитячого будинку. І начебто всіх такий план влаштовував. Усіх… окрім Єлизавети Петрівни.
— Мені потрібні рідні онуки! — категорично заявляла свекруха. — Нема чого чужих дітей у дім приводити. Запам’ятайте: підете наперекір — прокляну!
Марина розуміла: характер у Єлизавети Петрівни твердий, ломкий, як дуб. Якщо вже вбила собі щось у голову — не виб’єш і кувалдою. Саша ніколи не звик йти проти її волі. Тож довелося й Марині погодитися, ніби тільки «кровні» онуки гідні любові та уваги такої чудової й справедливої бабусі. Але погодитися — не означає відмовитися.
Саша теж дуже хотів дитину і, на відміну від матері, знав: чужих дітей не буває. Удвох, таємно від Єлизавети Петрівни, вони пройшли школу прийомних батьків і тепер збирали документи для усиновлення. Та виникла інша проблема: Марина мріяла пройти всі етапи материнства й хотіла взяти немовля. А Саша до цього був не готовий.
— Якщо є вибір, краще взяти дитину старшу, — повторював він один і той самий аргумент. — Без усіх цих безсонних ночей, підгузків, зубів, що ріжуться… Ну навіщо нам це? Так могло тривати без кінця. І все вирішив випадок.
В офісі, де працювала Марина, з’явилася нова прибиральниця — Іра. Її одразу почали обговорювати в дружному жіночому колективі. Дівчині було всього двадцять два роки, але в неї вже був чотирирічний син Андрійко.
Іра приходила працювати пізно ввечері й завжди брала хлопчика з собою. «Значить, батька немає», «непутяща мати-одиначка», — шепотілися під час нескінченних кавових перерв колеги. Хоча добра половина з них теж виховувала дітей самотужки, але свою «путящість» чомусь не ставила під сумнів.
Через роботу Марині часто доводилося затримуватися допізна, тож вони нерідко перетиналися з Ірою. І Марині, на відміну від колег, щиро було шкода молоду маму, що трималася за тяжку і малооплачувану роботу від безвиході. Вона прагнула хоч трохи підтримати Іру й Андрійка: то приносила смаколики чи іграшки, то віддавала зайвий одяг чи взуття.
Одного разу вони розговорилися, і Іра відкрила Марині свою історію. Її батьки рано відійшли у вічність. Дівчинку забрала до себе бабуся по батьковій лінії. За день до Іриного повноліття не стало й бабусі. Так Іра залишилася сама у всьому світі. Ну… майже сама. На той момент вона вже чекала дитину, але нікому про це не говорила. Соромно. Випадковий зв’язок зі старшим чоловіком, і — наслідки. Той, до речі, після їхньої «ночі кохання» зник назавжди. «Ганьба!» — вирішила Іра й мовчала, доки живіт не став очевидним.
Тоді вона й подумати не могла, що все найважче ще попереду. Виносити дитину було нелегк, а нескінченні підробітки лише погіршували стан. Та коли з’явився син, життя стало ще важчим: Андрійкові поставили діагноз — однобічна втрата слуху. Місцеві лікарі лише розводили руками й запропонували простенький слуховий апарат, який допомагав слабко й ненадовго.
— Є ж інші варіанти корекції, — Іра витерла сльозу: себе вона жаліти не звикла. — Але все впирається в гроші. Та нічого — я заради нього в борошно розіб’юся! Все йому дам!
Іра влаштувалася одразу на кілька робіт: зранку мила під’їзди, удень продавала в маленькому магазинчику, увечері, забравши сина з садочка, йшла прибирати офіси. В ній майже не залишилося життя. Тьмяна, втомлена жінка, старша на вигляд за свої роки. Але водночас — щаслива мама, яка з захватом розповідала про Андрійка: і малює, і співає, і вдома допомагає, а вихователі хвалять за лагідний характер. Єдина опора, єдина радість.
— А я ж колись мріяла стати художницею… — тихо сказала Іра, ніби думаючи про своє. — Тепер от Андрійко малює… мій маленький художник.
Чим довше Марина слухала Іру, тим виразніше відчувала порожнечу всередині. Їй нестерпно хотілося, щоб і в неї був такий самий курносий, рум’яний малюк, який стане сенсом життя.
Після розмови Марина ще більше зблизилася з Ірою та Андрюшею. Вона навіть почала відкладати гроші, щоб допомогти їй з лікуванням сина. Але через два місяці сталося непередбачуване. Водій вилетів на перехрестя на свій червоний… і Іри не стало. Андрюша опинився в дитячому будинку.
Марина зрозуміла, що повинна… ні, зобов’язана усиновити хлопчика. Сашу довго переконувати не довелося — Андрюша повністю відповідав його уявленню про прийомну дитину. Та й перше знайомство вдалося: відкритий, товариський і безпосередній хлопчисько підкорив би кого завгодно.
Справи вийшли на фінішну пряму. Через тиждень мав відбутися суд, і вони офіційно стануть батьками. До того моменту Марина й Олександр намагалися навідувати Андрюшу якомога частіше. Точніше, частіше виходило у Марини, а тут і в Олександра з’явилося кілька вільних днів.
І от тобі маєш! Єлизавета Петрівна, легка на помині. Увесь день нанівець! А вони ж уже пообіцяли Андрюші…
— І що це ви в таку даль та ще й без попередження? — Марина намагалася з’ясувати не стільки мету візиту, скільки тривалість перебування свекрухи в їхньому домі.
— А от як мій паразит за голову візьметься, так і поїду додому. А якщо не візьметься, то у вас свій вік доживатиму. Не можу в очі його безсоромні дивитися!
Йшлося про її чоловіка і вітчима Саші, Володимира Івановича. У їхніх стосунках існував певний ритуал: щомісячні епічні сварки. Як за розкладом. Точніше, сварилася лише Єлизавета Петрівна. Все йшло за одним сценарієм: коли благовірній ставало нудно, вона вигадувала привід для сварки. Володимир Іванович мовчки вислуховував докори та претензії, погоджувався з оратором і йшов миритися. Найчастіше невелика словесна перепалка задовольняла бажання Єлизавети Петрівни «полоскотати нерви». Але в особливих випадках сварка набирала обертів, і вона зривалася до єдиного сина «доживати вік».
У цей час Володимир Іванович починав пити. Спочатку з горя — як же він без коханої дружини тепер житиме? Потім від радості — та нащо йому ця відьма, всю печінку проїла своїми істериками! Потім знову з горя — ніхто не приголубить, борщем не нагодує, ласкавого слова не скаже. А коли хмільний угар закінчувався — їхав миритися.
Зараз «титуловані» блогери-психологи наперебій твердять, що це саме та «родзинка», яка додає стосункам гостроти й інтересу, тим самим зміцнюючи їх. Але батьки Саші книжок із психології не читали й усе життя діяли навмання. І результат вражаючий — сорок дев’ять років, як кажуть, душа в душу!
У середньому ці митарства від «проклятої відьми» до «Лізонька моя рідненька» тривали близько тижня. І за епічною сваркою йшло не менш епічне примирення. Після цього всі збиралися за святковим столом на честь збереженої сім’ї. А наступного ранку батьки Сашка їхали додому.
Марина завжди стійко терпіла «нашестя» родичів. Але цього разу все було недоречно: якщо Єлизавета Петрівна дізнається про їхні наміри, вона знайде спосіб відмовити Сашу. Так, він був маминою дитиною, і шлюб рятувала лише значна відстань до його матері. Живи вони в сусідніх під’їздах — розлучилися б у перший рік спільного життя. А так було цілком терпимо. Тому свекруха не повинна дізнатися про Андрюшу раніше строку! Залишився лише тиждень до заповітного дня, і Марина не дозволить його зіпсувати!
— А мені що, не раді? — Єлизавета Петрівна з роздратуванням відкусила шматок бутерброда. — Сир нарізали, як у столовій!
— Мамочко, не говори дурниць! Просто нам треба їхати в дитяч… світ, — перебила Марина. — У колеги немовля, от ми й хочемо вибрати подарунок.
— Ох, коли вже й ви дитину приведете у світ, — Єлизавета Петрівна відсунула тарілку. — Тоді вже й нормальної їжі купите по дорозі. А я поки відпочину.
— Я вважаю, що мама повинна знати, — Саша всім своїм виглядом демонстрував образу й обурення. — Чи ти до випускного Андрюшу ховатимеш? Це важлива подія, а я й поділитися з нею не можу!
«Усього тиждень протриматися» — крутилося в голові у Марини, поки вона думала, як заспокоїти чоловіка. Інакше він усе зіпсує!
— Ну куди ти! Проскочила поворот!
— Сашо, я ж просила не відволікати мене за кермом! — Марина зупинилася на узбіччі. — Ти зрозумій, ми ж нічого не приховуємо. Сам поміркуй: Єлизавета Петрівна засмучена після сварки з твоїм вітчимом. А ми такі: раз — і онука їй під ніс! Давай зачекаємо тиждень. І суд пройде, і мама твоя трохи заспокоїться. Може, до того часу і Володимир Іванович приїде миритися! Уявляєш, одразу всім сина покажемо. Чудово ж!
Насправді Марина сподівалася, що до моменту, коли Андрюша з’явиться вдома, Єлизавета Петрівна вже поїде: дуже не хотілося вкотре слухати її погрози прокляттями та повчання про «чужих дітей». Саша розумів, що його десь обманюють. Але заперечити було нічим — довелося погодитися.
Як і передбачалося, судове засідання виявилося лише формальністю. А ще Марині пішли назустріч — дозволили забрати Андрійка одразу, не чекаючи, поки рішення набуде чинності. Щаслива родина вирушила додому.
— Гарно, звісно, — міркував Сашко, — але як бути з мамою? Все ж таки треба було їй усе розповісти, підготувати…
Так, цього разу Володимир Іванович не поспішав миритися і забирати дружину. Але Марина більше хвилювалась за реакцію дитини: раптом свекруха викине якийсь фокус.
— Андрійку, синку, — Марина вирішила підготувати малого, — зараз ти познайомишся з Єлизаветою Петрівною, новою бабусею. Розумієш… — потрібні слова ніяк не знаходились. — Пам’ятаєш, я купувала тобі шоколадне яйце із сюрпризом всередині?
— Угу, моє най-найулюбленіше — з трансформерами!
— От! А ти пам’ятаєш, як хвилювався, коли відкривав?
— Та-а-ак! У мене всі-всі трансформери є! Крім одного… Так хотілось саме його! Я аж спітнів!
— Дивись, любий, ти для Єлизавети Петрівни теж сюрприз! І вона теж може спітніти! — щирий дитячий сміх трохи розслабив Марину. — Тому не ображайся, якщо вона скаже щось неприємне, добре?
Андрій кивнув. Він точно не образиться на цю Ліза… Єлі… Лезавту Петрівну! Він же теж засмутився, коли знову попалась «повторка» в шоколадному яйці!
— Ох, чую, ми зараз усі спітніємо! — Сашко завмер перед вхідними дверима, а Марина, навпаки, взяла сина за руку й сміливо ступила назустріч «неприємностям».
— Ну що, знайомтеся, Єлизавето Петрівно, це наш син Андрійко. Вітаю, тепер ви офіційно бабуся!
— Сюрприз! — вигукнув малий. — Добрий день, Єлі… Лезі… Ледієта Петрівна!
У новоспеченої бабусі темніло в очах.
— А чого у вас тут усе навстіж, га? — у дверному отворі показався Володимир Іванович з величезним букетом ромашок. — О, а це що за шибеник?
— Я — сюрприз для Ледієти Петрівни, — хлопчик простягнув руку для вітання.
— А я, мабуть, дід Вова! Ну, будемо знайомі!
Вперше за багато років примирлива вечеря минула тихо — Єлизавета Петрівна не сказала й слова. Але в Марини був ще один козир у рукаві. І зараз саме час його дістати!
— Рідні мої, хочу сказати тост! — голос трохи тремтів. — Я дуже рада, що тепер ми з Сашком і Андрійком стали справжньою родиною! Сподіваюся, що в нашого сина буде не тільки дідусь Вова, а й улюблена бабуся Ліза!
— Леді-дієта! — перебив Володимир Іванович. Після кількох келихів напою його веселий норов так і рвався назовні. Але Марина продовжила:
— І я дуже рада, що ви розділили з нами цей щасливий момент. Сподіваюсь, ви будете поруч, коли в Андрійка з’явиться братик… чи сестричка… Ну, місяців через сім!
Сашко випустив келих із рук.
— Як?
— Ну так, я при надії. Вісім тижнів… Вибачте, що так довго мовчала… Не було нагоди. А тепер така радість!
Нарешті Єлизавета Петрівна усміхнулась — хороший знак, скоро все налагодиться!
— Ну ось, другий онук, — Єлизавета Петрівна ледве стримувала сльози радості, — тепер я найщасливіша бабуся у світі!
На виписці з пологового будинку зібралися лише найближчі.
— Андрійку, — Єлизавета Петрівна погладила старшого онука по голові, — тобі доведеться перемальовувати наш сімейний портрет!
— Це я з радістю, бабусю! Ти будеш найкрасивіша! І мама теж!
Щаслива мить для маленької родини… Перша з багатьох!
