— Оля! Оля-а-а! Ти де?! — лунав на все село гучний голосище батька. Я миттю злетіла з ліжка, летіла на ґанок так, ніби під ногами палав асфальт, очікуючи вислухати промову про те, що молодь нині цілий день у хаті сидить. А тато просто стояв біля поріжка, витирав руки і каже: “На, ось я тобі яблук набрав!”
Оля вирвалася з міського шуму, пилу та безкінечних дзвінків лише на два дні. Літо добігало кінця, над селом стояв густий, теплий аромат стиглих ранеток, підсушеного сіна та чебрецю. Батьківська хата зустріла її спокоєм: на ґанку дрімав рудий кіт Потап, а у садку, розгортаючи важкі гілки, порався батько, Анатолій Іванович.
Після ситного обіду, приготованого мамою, Олю звалила невимовна солодка втома. Вона засмикнула щільні штори у своїй дитячій кімнаті, вмостилася на м’яке диванне покривало й заплющила очі. Думки повільно розчинялися у спокої, міські турботи відступали. Дівчина вже практично поринала у глибокий сон, як раптом цей затишок розірвав потужний, розкатаний голосище, від якого, здавалося, здригнулися шибки у вікнах:
— ОЛЯ! ОЛЯ-А-А-А! ТИ ДЕ?!
Голос лунав з самого центру подвір’я, перекриваючи шум сусідського трактора й ґелґотання гусей біля річки.
Оля від несподіванки підскочила на ліжку, розмахуючи руками. Серце калатало десь у горлі. З дитинства вона пам’ятала цей батьківський інтонаційний відтінок: якщо Анатолій Іванович кликав так гучно, це означало лише одне — хтось щось забув зробити, чимось завадив або пропустив важливу роботу по господарству.
— Боже мій, що вже сталося?! — пробурмотіла дівчина, на ходу встрибуючи у тапці.
Вона вискочила з кімнати, перечепилася через поріг коридору, ледь не збила мамин вазон із геранню й стрімголов вибігла на ґанок. Волося розпатлане, очі напівзаплющені, вираз обличчя — суміш крайнього здивування й готовності вислухати сувору заувагу про те, що доросла дочка ледарює серед білого дня.
На подвір’ї, прямо біля куща порічок, стояв Анатолій Іванович. На ньому був його улюблений робочий капелюх і старий фартух з великими кишенями. В одній руці він тримав велику плелану корзину, а в іншій — два величезних, червонобоких яблука.
Оля, дихаючи так, ніби пробігла три кілометри без зупинки, схопилася за одвірок:
— Тату! Що сталося?! Чого ти так кричиш на все село?!
Анатолій Іванович повільно повернувся, подивився на захекану дочку з щирим здивуванням і спокійно мовив:
— Як чого кричу? Шукаю тебе! Ти чого в хаті сидиш у таку погоду? На, ось я тобі найсоковитіших яблук нарвав! Виходь на сонечко, посидь на лавочці, а то зблідла в тому своєму місті!
Оля заніміла на порозі. Вона кліпала очима, намагаючись зіставити той децибельний рівень крику, що підняв її з ліжка, із ніжним змістом батьківського прохання.
— Тату… — повільно мовила вона, спускаючись сходами. — Ти скликав усе село тільки для того, щоб віддати мені два яблука?
— Чому два? — здивувався Анатолій Іванович і поставив корзину на лаву. — Тут ціле відро! Подивіться на неї, вискочила як на пожежу! Я ж по-доброму, по-батьківськи. Чуєш, як пташки співають? А ти в темній кімнаті носом у подушку. Непорядок!
З хати вийшла мати, Надія Василівна, витираючи рушником фарфорову чашку:
— Толю, ти знову за своє? Ну навіщо так горланити? Дівчина з дороги, втомилася, лягла подрімати пів годинки. А ти кричиш, наче курятник горить!
— Нічого не горить! — гордо відказав батько, розправляючи плечі. — Я контролюю процес оздоровлення! Вона в місті сонця не бачить, одні монітори й бетонні стіни. А тут — свіже повітря, вітаміни! Олю, на, вкуси, це «Слава переможцям», солодка, як мед!
Він простягнув їй соковитий фрукт. Оля взяла яблуко, подивилася на батька, чиє обличчя сяяло щирою радістю, й зрозуміла, що сердитися просто неможливо. Батьківська турбота в їхньому домі завжди мала трохи ексцентричний, гучний, але надзвичайно добрий характер.
— Дякую, тату, — засміялася дівчина, сідаючи на прогріту сонцем дерев’яну лаву. — Яблуко дійсно смачне. Але наступного разу, якщо схочеш пригостити мене фруктами, просто постукай у двері кімнати!
— У двері? — перепитав Анатолій Іванович, щиро не розуміючи задуму. — Так у хаті ж луни немає, вийдеш пізно, яблуко нагріється! А так — одразу з гілки й до столу. Динаміка!
День котився до вечора. Сонячне проміння ставало м’якшим, фарбуючи верхівки високих яблунь у золотисто-рожеві відтінки. Оля, зрештою, розхотіла спати й вирішила допомогти батькам по господарству.
— Так, доню, якщо ти вже прокинулася й набралася вітамінів, — урочисто оголосив Анатолій Іванович, витягуючи з сараю дві великі лійки, — оголошую вечірній полив помідорів! Це справа відповідальна, вимагає точності й душевного підходу.
— Тату, ти ж казав, що я приїхала відпочивати! — усміхнулася Оля, беручи лійку.
— Так це і є відпочинок! Фізична праця на свіжому повітрі загартовує дух і знімає міський стрес! Мати, де наш фірмовий чай з м’ятою?
— На столі в альтанці, Толю! — гукнула з кухні Надія Василівна. — Тільки спочатку полийте тепличні, бо завтра обіцяли спеку!
Вони працювали в саду разом, неспішно перекидаючись фразами про міське життя, про сусідів, про нові рецепти варення та про дитячі роки Олі. Батько розказував історії з такою виразністю й гумором, що Оля час від часу зупинялася з лійкою в руках від сміху.
Коли сонце сховалося за обрієм, а над городі піднявся сивий туман, родина зібралася в альтанці за великим дерев’яним столом. У центрі стояв великий пузатий чайник, від якого піднімалася ароматна пара.
— Оце я розумію — день минув не даремно! — підсумував Анатолій Іванович, наливаючи дочці запашний чай. — І подрімала, і яблук поїла, і помідори врятовані!
— А головне — збуджена була з максимальним ефектом! — добавила Оля, підморгуючи матері.
Наступного ранку Анатолій Іванович вирішив перевершити сам себе в питанні турботи про рідну дочку. Оскільки Оля напередодні поскаржилася, що батьківський клич о дев’ятій ранку був надто гучним, батько знайшов «сучасне рішення».
Ще о шостій ранку він нишком прослизнув до її кімнати, аби встановити на підвіконні маленький портативний радіоприймач, який зазвичай брав із собою на риболовлю.
О сьомій ранку радіо раптово зашипіло, а потім на повну гучність залунала бадьора ранкова зарядка: «Раз-два! Ноги ширше! Починаємо ранкову гімнастику!».
Оля, яка тільки-но згорнулася калачиком під теплою ковдрою, від несподіванки знову вискочила з ліжка.
— Тату! — вигукнула вона, вибігаючи в коридор. — Це що, новий метод турботи?!
Анатолій Іванович якраз заходив до хати з оберемком свіжих дров для печі:
— А що таке? Музика заспокоює, налаштовує на позитивний лад! Це не я кричу, це диктор із обласного радіо! Серйозна людина, між іншим.
Надія Василівна вийшла з кухні, тримаючи в руках сковороду зі свіжоспеченими млинцями:
— Толю, ти скоро й собаку навчиш о сьомій ранку пташок лякати! Дай дитині виспатися, вона ж завтра повертається до міста, на роботу!
— Так я ж для її користі! — щиро дивувався батько. — Хто рано встає, тому долі сприяють! До того ж, дивіться, які млинці гарячі, чекають на стіл!
Оля подивилася на батька, який із найсерйознішим виглядом розкладав млинці по тарілках, і зрозуміла, що в цьому домі спокійний ранок — це розкіш, але атмосфера любові перекриває будь-які незручності.
Недільний день минув у приємних клопотах. Оля допомагала матері збирати яблука на сушку, а батько тим часом готував «маленький гостинець» для дочки у місто.
Коли настав час збирати речі, Оля вийшла на ганок зі своїм невеликим міським рюкзаком.
— Так, я готова! — мовила вона, посміхаючись. — Тільки рюкзак і маленька торбинка.
Анатолій Іванович подивився на її рюкзак із виразом глибокого сумніву:
— Це що, все? Оце повітря ти з собою у місто везеш? А їсти ти що будеш — асфальт і каву з паперових стаканів?
Він зайшов до комори й почав виносити сумки. За п’ять хвилин біля ніг Олі стояли:
- Велика сумка з картоплею та морквою.
- Ящик із тими самими соковитими яблуками «Слава переможцям».
- Три банки варення з порічок і малини.
- Величезний гарбуз, який Анатолій Іванович особисто виростив на городі.
— Тату, я ж їду маршруткою! — сплеснула руками Оля. — Як я це все донесу до своєї квартири на п’ятий поверх?!
— Як донесеш? З легкістю й з подякою батькам! — бадьоро відповів Анатолій Іванович. — Гарбуз корисний, у ньому вітаміни! А картопля власна, без хімії. Я тебе до зупинки провожу, в багажник сам завантажу!
Надія Василівна нишком підсунула дочці в кишеню пакунок із гарячими млинцями:
— Бери, доню, бери. Тато два дні той гарбуз вибирав, казав, що він найкрасивіший у всьому селі.
На автобусній зупинці біля старого клена зібралося пів села. Анатолій Іванович акуратно склав усі сумки біля лавочки й з почуттям виконаного обов’язку витер чоло хусткою.
Коли жовтий автобус повільно під’їхав до зупинки, батько особисто поговорив із водієм, аби той обережно вклав ящик із яблуками й гарбузом у багажне відділення.
Оля обійняла маму, а потім підійшла до батька.
— Дякую вам за вихідні, — тихо мовила вона, пригортаючись до його міцного плеча. — І за яблука дякую, і за млинці… І навіть за ранковий крик на все село.
Анатолій Іванович поплескав її по спині своїми робочими, мозолястими долонями, а в очах на мить з’явилася тепла волога:
— Ти це… повертайся частіше, Олю. А то садок сумує, помідори ростуть без нагляду, та й гукати немає кого на все подвір’я.
Дівчина піднялася в салон автобуса й сіла біля вікна.
Автобус рушив, закрутивши вересневе жовте листя за колесами. Оля дивилася у вікно й бачила, як на зупинці махає рукою мати, а поруч стоїть батько. І коли автобус уже від’їжджав на солідну відстань, Анатолій Іванович раптом склав долоні рупором біля рота й знову вигукнув на всю вулицю:
— ОЛЯ-А-А! ГАРБУЗ УПЕЧІ З ЗУКРОМ ЗРОБИ! ПРИЇДЕШ — ПЕРЕДЗВОНИ!
Усі пасажири в автобусі повернули голови й щиро посміхнулися, а Оля притулилася чолом до скла й засміялася. Батьківська турбота буває гучною, іноді кумедною й непосидючою, але саме вона робить нас по-справжньому щасливими та захищеними у цьому великому світі.
