— Та як це розрахунок за музик порівну, якщо з вашого боку троюрідний дядько тричі замовляв «Червону руту»?! — обурено вигукнула мати нареченої, згортаючи весільний конверт. А сват лише склав руки і відповів: “А ваша тітка під цю «Руту» зламала нам два стільці, тож ми ще у фінансовому мінусі!”
Літній вечір у селі Зарічне видався насиченим і гамірним. На подвір’ї місцевого бенкетного залу, прикрашеного білими стрічками, гірляндами та живими квітами, затихали останні акорди весільного свята. Молодята, двадцятидворічний Назар та двадцятирічна Аліна, виглядали щасливими, хоч і дещо втомленими від нескінченних тостів, конкурсів і танців.
Заглавний стіл майорів залишками короваю, а гості, поступово збираючись додому, дякували батькам за чудовий вечір. Все йшло за традиційним сценарієм, поки не настав час остаточного фінансового розрахунку.
Музиканти у складі баяніста Тараса, гітариста Ігора та солістки Ірини — закінчили свій виступ, згорнули апаратуру й чекали на заслужену оплату біля входу.
Свати — батько нареченого Василь Петрович та мати нареченої Ольга Миколаївна — зачинилися в невеликій кімнаті відпочинку, щоб розкрити весільні конверти й перерахувати спільний бюджет.
— Ну що, свате, весілля відгуляли на славу! — задоволено мовив Василь Петрович, витираючи чоло хусткою. — Люди ситі, молоді щасливі. Тепер лишилося закрити питання з оркестром і ресторанним обслуговуванням.
Ольга Миколаївна розклала на столі зошит, де дбайливо були виписані всі витрати:
— Так, за залу ми віддали порівну, за кухарів — теж. Лишилося п’ятнадцять тисяч гривень для музикантів. Як і домовлялися — по сім п’ятсот з кожної родини.
Вона витягнула свій конверт і виклала гроші на стіл. Однак Василь Петрович не поспішав діставати свій гаманець. Він замислено почухав потилицю й примружився:
— Зачекай, свахо. Сім п’ятсот — це якщо за стандартну програму. Але ж твоя рідня пів вечора замовляла пісні поза списком! Твій троюрідний брат Микола тричі підходив до баяніста й замовляв «Червону руту» та «Одну калину»!
Ольга Миколаївна від несподіванки аж спину випрямила:
— Та як це розрахунок за музик порівну, якщо з вашого боку троюрідний дядько тричі замовляв «Червону руту»?! — обурено вигукнула вона, згортаючи свій конверт.
Василь Петрович лише склав руки на грудях і відповів:
— А ваша тітка під цю «Руту» зламала нам два пластикові стільці на терасі, тож ми ще у фінансовому мінусі!
— Що?! Тітка Галина танцювала від душі! А ваш сват Степан, між іншим, випив увесь компот із журавлини й перечепився через колону! — гаряче відповіла Ольга Миколаївна. — Двері й стільці — це дрібниці, а музика була для всіх!
Розмова в кімнаті відпочинку швидко вийшла за межі спокійного обговорення. Голоси сватів ставали дедалі гучнішими, і за кілька хвилин на ганок вибігли самі молодята.
Аліна в білій сукні, підхопивши поділ, підбігла до дверей:
— Мамо, тату, що у вас там відбувається? Музиканти чекають біля фургона вже двадцять хвилин!
— Аліночко, зачекай! — вигукнула Ольга Миколаївна, виходячи на ґанок. — Твій свікор вважає, що наша родина має платити за музику більше, бо наші гості краще танцювали!
— Та до чого тут «краще»! — вийшов слідом Василь Петрович. — Є факт: замовляли додаткові пісні ваші родичі! Музиканти за кожну замовлену пісню беруть окрему плату! Чому я маю платити за забави вашого брата Миколи?
— Та Мій брат Микола дарував молодим конверт, між іншим, більший за вашого дядька з Житомира! — вигукнула мати нареченої.
Назар, наречений, підійшов до батька й спробував заспокоїти його:
— Тату, ну що ви влаштували через пару тисяч гривень? Свято ж було чудове! Давайте я сам доплачу музикантам зі своїх заощаджень!
— Ні в якому разі! — категорично заявив Василь Петрович. — Це питання принципу! Усе має бути чесно й по справедливості! Ми домовлялися п’ятдесят на п’ятдесят, а не п’ятдесят на сімдесят!
До суперечки почали долучатися інші родичі, які ще не встигли розійтися. Дядько Микола, почувши про «Червону руту», підійшов з поважним виглядом:
— Хто тут проти «Червоної рути»?! Це українська класика! За таку пісню не шкода й останньої сорочки!
— То й платіть зі своєї сорочки! — відрубав Василь Петрович.
Ситуація швидко загострювалася. Купки родичів розділилися на два табори: сторона нареченої відстоювала душевність і гостинність, а сторона нареченого — сухий фінансовий розрахунок і домовленості.
Шум і гамір на подвір’ї бенкетного залу досягли піку, коли баяніст Тарас сам підійшов до групи батьків:
— Шановні господарі! Нам уже час їхати, нас чекає інше замовлення. Ви можете просто розрахуватися за договором?
— Ось бачите! — вигукнула Ольга Миколаївна, показуючи на Василя Петровича. — Людина не хоче віддавати свою частку!
— Я віддаю свою частку без додаткових замовлень вашого брата! — вигукнув сват.
У цей момент Назар, якому обридло слухати суперечки рідні в найщасливіший день його життя, голосно мовив:
— Годі! Ви псуєте нам усе свято! Чому замість того, щоб радіти за нас, ви рахуєте кожну копійку й сваритеся на очах у всього села?!
Аліна, ледве стримуючи сльози, подивилася на чоловіка, потім на батьків:
— Назаре, твій тато просто звинувачує моб родину в жадібності! Це неймовірно прикро!
— Я нікого не звинувачую, я за порядок! — відповів сват.
— Якщо для вас п’ять тисяч гривень важливіші за наш спокій і нашу нову родину, то навіщо взагалі було це весілля?! — вигукнула Аліна.
Вона зірвала з пальця обручку й з гарячими емоціями кинула її в бік Назара. Обручка з легким дзвоном покотилася по асфальту.
Назар від несподіванки й розпачу витягнув свою обручку й кинув її у відповідь:
— Якщо ти через батьківські суперечки так легко відмовляєшся від нашого шлюбу, то тримай і мою!
Усі довкола на мить затихли. Обручки канули десь у сухій траві біля клумби. Аліна розвернулася й швидким кроком побігла до машини своїх батьків, а Назар пішов у протилежний бік, до батьківського авто.
Музиканти, переглянувшись, мовчки взяли ті гроші, які їм встигла сунути в руки Ольга Миколаївна, сягнули у свій фургон і швидко виїхали за ворота, аби не стати свідками подальших родинних розбірок.
Весілля закінчилося раптово, а обидві родини роз’їхалися по домівках у повній мовчанці та глибокій образі.
Наступного ранку село Зарічне вирувало чутками. Історія про те, як весілля закінчилося суперечкою через оплату «Червоної рути» та розкиданими в траві обручками, облетіла всі хати.
Назар сидів у своїй кімнаті в батьківському будинку, дивлячись у стелю. Гарячі емоції минули, поступаючись місцем глибокому розчаруванню у власній нестриманості. Він згадав, як Аліна плакала, як безглуздо виглядав цей фінансовий конфлікт і як вони обидва дозволили батьківським суперечкам зруйнувати їхній найщасливіший день.
Не кажучи ні слова батькові, Назар узув кросівки й рушив назад до бенкетного залу.
Коли він підійшов до зачинених воріт і нахилився над клумбою, де ввечері пролетіли золоті обручки, то раптом помітив знайому постать. Навпочіпки біля кущів троянд сиділа Аліна. Вона ретельно розгортала вологе від нічної роси листя й роздивлялася землю.
— Аліно… — тихо гукнув Назар, зупиняючись поруч.
Дівчина здригнулася, підняла голову й витерла сльозу з щоки.
— Назаре? Ти що тут робиш?
— Шукаю те, що ми так дурно кинули, — чесно відповів хлопець, присідаючи поруч із нею. — Пробач мені. Я був дурнем, що піддався емоціям і вступив у ту суперечку. Наші батьки дорослі люди, вони самі мали розібратися зі своїми грошима, а я мав бути поруч із тобою, а не кидатися обручками.
Аліна опустила очі й тихо мовила:
— І ти мені пробач… Я так засмутилася через слова твого тата, що просто зламалася. Мені здалося, що вся ваша родина нас зневажає. Але ж ми з тобою одружувалися не заради грошей і не заради того, хто скільки пісень замовив.
— Справді, — усміхнувся Назар, розгортаючи руками високу густу траву. — Дивись, що це там блікує на сонці?
Між зеленими стеблами, прямо біля кореня великого куща троянди, сяяла перша золота обручка. Вона була ціла й неушкоджена.
За п’ять хвилин спільних пошуків Назар знайшов і другу. Він обережно підняв її, очистив від землі й подивився на Аліну:
— Дозволь мені одягти її тобі ще раз. Тепер вже назавжди й без жодних свідків.
Аліна простягнула руку, і хлопець плавно надів обручку на її палець. Потім дівчина зробила те саме для нього. Вони обійнялися, відчуваючи, що їхній власний союз набагато міцніший за будь-які побутові суперечки родичів.
— Ну добре, між нами все владналося, — мовила Аліна, витираючи останні сльози. — Але що робити з батьками? Вони ж тепер до кінця життя не розмовлятимуть! Моя мати вже сказала, що більше ноги її не буде в будинку вашого тата.
— А мій тато сидить на кухні з виразом обличчя неприступної фортеці й перераховує чек з ресторанного меню, — засміявся Назар. — Нам треба змусити їх подивитися на себе збоку. Вони мають зрозуміти, як кумедно виглядали з цими трьома тисячами гривень.
— Є в мене одна ідея… — хитро посміхнулася Аліна. — У нас же залишився відеозапис весілля! Оператор казав, що зняв увесь той вечірній фінал на мікрофон і камеру.
Ввечері того ж дня Назар та Аліна запросили обох батьків на «важливу розмову» в нейтральне місце — у затишну альтанку на подвір’ї старовинного сільського парку.
Ольга Миколаївна прийшла з суворо складеними на грудях руками, а Василь Петрович сів на протилежний край лавки, демонстративно дивлячись у бік лісу.
— Ми зібрали вас, щоб віддати останній борг за весілля, — урочисто мовив Назар, викладаючи на стіл два однакові конверти. — Тут рівно по сім тисяч п’ятсот гривень від нас із Аліною. Музикантам усе сплачено з нашого власного бюджету.
Ольга Миколаївна занепокоїлася:
— Діти, ви що? Це ж наші батьківські обов’язки!
— Ні, мамо, — спокійно відповіла Аліна. — Якщо ці п’ятнадцять тисяч гривень стали причиною того, що дві родини ледь не розійшлися навзяття, то ми закриваємо це питання самі. А тепер ми хочемо, щоб ви дещо подивилися.
Назар увімкнув планшет і поставив його в центр столу.
На екрані з’явився запис весільного вечора. Спочатку все було чудово: свати разом танцювали, радісно піднімали келихи з соком, співали пісні та обіймалися. А потім кадр змінився, і на відео з’явилася та сама суперечка біля дверей кімнати відпочинку.
На екрані Василь Петрович з гарячими очима доводив, що «Червону руту» замовляли тричі, а Ольга Миколаївна з не меншим завзяттям розмахувала весільним конвертом, згадуючи зламаний пластиковий стілець. З боку це виглядало настільки кумедно, абсурдно й дріб’язково, що в альтанці запанувала тиша.
Василь Петрович дивився на себе на екрані планшета, і його суворе обличчя повільно починало червоніти. Він подивився на Ольгу Миколаївну, яка теж здивовано прикрила рот долонею, розглядаючи власну гарячу промову про тітку Галину.
— Боже мій… — тихо мовила Ольга Миколаївна. — Це я так голосно кричала про стілець?
— А я… я дійсно вираховував кожну пісню? — шоковано пробурмотів Василь Петрович.
Назар і Аліна мовчки спостерігали за батьками.
Раптом Василь Петрович не витримав і видав короткий, але щирий смішок. Ольга Миколаївна подивилася на нього, намагаючись зберегти суворий вираз, але теж не змогла стримати посмішку. За кілька секунд обидва свати вже голосно сміялися на весь парк, згадуючи свій фінансовий герць.
— Свахо, ви пробачте мені, дурневі! — мовив Василь Петрович, встаючи й простягаючи руку. — Вчепився я в ті три тисячі, ніби від них доля країни залежала! Таке свято дітям трохи не зіпсував через власний гонор.
— Та й ви мені пробачте, свате! — відповіла Ольга Миколаївна, потискаючи йому руку. — Я теж гаряча, одразу згадала брата Миколу з його співами! А треба було просто разом посміятися й закрити той рахунок.
— Діти, ви нас вибачте, — мовив Василь Петрович, обіймаючи Назара й Аліну. — Головне, що ви розумніші за нас виявилися! Знайшли свої обручки, зберегли кохання й нам очи розплющили.
Наступної суботи обидві родини знову зібралися за великим столом, але вже вдома у Василя Петровича. На подвір’ї шкварчали свіжі шашлики, на столі стояв глечик із домашнім лимонадом, а в центрі майорів новий, великий міцний пластиковий стілець, який сват особисто купив і подарував свасі з написом: «Тільки для королівських танців тітки Галини!».
Усі щиро розсміялися, піднімаючи келихи за любов, розум та вміння вчасно прощати дрібні побутові непорозуміння заради справжнього родинного щастя.
