– Оля! Допоможи мені! – крикнув Артем. Але його зустріла тиша.
Він ледве відчинив двері в під’їзд, а після підйому на третій поверх сили його й зовсім залишили.
Добре, що зміг відчинити двері. Жінка завбачливо залишила їх незамкненими.
Артем постійно губив ключі, змінювати замки вже не було сенсу. Брати в них нічого, та й квартира належала його тітці.
– Оля, ти де? Язик його ледь повертався, але дружину хотілося побачити.
Чоловік ліг на диван і захропів. Ніхто так і не прийшов зустрічати його…
Оля вийшла заміж за Артема чотири роки тому. Спочатку все було добре. Рідкісні посиденьки з друзями, з братом та батьком. Все тільки на свята.
Потім гості почали приїжджати частіше, і не тільки батько з братом.
Потягнулися дядьки, двоюрідні брати, племінники і просто далека сільська рідня.
– Олю, ну це ж моя рідня. Ти нам швидше на стіл накрий і сиди собі в кімнаті. Нема чого з нами чоловіками розсиджуватися.
Оля й не збиралася з ними сидіти, не любила вона це. У дитинстві багато разів бачила, як батько поводиться. Тож і не прагнула повертатися додому.
Але куди йти? Мати батька кидати не хотіла, і їй сказала терпіти, жити з Артемом. Хоч і недолугий, але хоч гроші заробляє. Та останнім часом він зовсім перестав приносити додому гроші. Точніше, приносив, але все йшло на гостей.
– Заради чого, мамо? Чекаєш, коли його не стане, і мені дістанеться ось ця руїна? За все життя ремонту не зробив.
– Усі терплять…
– А я не буду! У Артема нічого немає і думаю вже не буде. Не думала, що він такий. Коли виходила заміж, був уважний, гуляв мало…
– А ти собі якого хочеш? Ти виросла в цьому селі, вище за голову не стрибнути. Ми жили бідно, я терпіла батька, і тебе така доля чекає. Бабця так казала ще твоя.
– Не житиму я з ним!
– Повертайся додому. Я нічого проти не маю. А там дивися, й краще заживемо.
– Ні. Додому я не піду. Від чоловіка до такого самого батька? Ні.
– А що тоді? Будеш собі багатого шукати? Ти жінка, повинна за чоловіка бути або за батьків. Багато теж гуляють, хорошого не зустрінеш.
– Ні. З ним я не буду і до вас не повернуся.
– Як це?! Що люди скажуть?! Знають же люди.
– Що дізнаються? Мамо, ти в яких роках живете? Не думала, що ти в мене така старомодна.
– Не старомодна, а так усі жили. Багатими нам не бути. Бери, що життя дає.
– Все! Поговорили і досить! Не хочеш жити нормально, сиди й дивися на батька…
…Оля зібрала свої речі і поїхала з міста. Перед цим подала на розлучення.
Їхала працювати, а не будувати особисте життя. За професією вона була кухарем. Знайшла роботу, та й поїхала. Адресу не стала казати навіть батькам.
Відразу попередила, що телефонувати буде рідко. Працювала вона і у великому місті спочатку, а потім і на заробітки поїздила. Кухарі потрібні скрізь.
Гроші платили непогані, а потім вона повернулася до міста, де починала жити з Артемом. Відвідала рідне село.
Вона зайшла в батьківську хату і стала на порозі.
– Ох… – тільки й зітхнула вона від побаченого.
Мати постаріла, а батько її аж не впізнав. Ходив важко і майже не бачив… Одним словом слабкий став дуже.
– Заміж вийшла? – зразу запитала мати.
– Ні. – відповіла швидко Оля.
– Як же так? Тобі тридцять п’ять. Ні чоловіка, ні дітей.- з розчарування промовила жінка.
– Мені тридцять чотири. А вам по п’ятдесят п’ять, а виглядаєте на…- не договорила, стрималась, щоб не сказати зайвого і не образити батьків.
Мати і так все зрозуміла, що мала на увазі Оля то і сказала: ” Не треба говорити про нас, життя у нас важке. Подивимося, як ти виглядатимеш у наші роки!”
Та Оля не розгубилась від слів матері і відповіла, як вважала за правильно: ” Я нормально виглядаю. Краще вже одній, аніж як ви”.
– Хоч би онука нам постаралася – на останок промовила матір.
Та донька вже здавалося і не думала над своїми словами і випалила: “А навіщо? Якщо в мене буде дитина, то вона точно не побачить всього цього.”
Минуло ще п’ять років. Батька Олі не стало. До неї дійшли чутки, що й колишнього чоловіка немає вже.
Оля вже була одружена, мала доньку. До чоловіка вона придивлялася довго, переживала помилитися ще раз. Але не помилилася.
Павло був дуже хорошим чоловіком, не гуляв, любив її й доньку. Він навіть згоден був забрати до себе тещу, але мати Олі переїжджати не хотіла.
Так і лишилася вона жити одна. Оля з Павлом приїжджали, допомагали. Відремонтували будинок, хоча за великим рахунком потрібен був новий.
Матері не стало в шістдесят п’ять років. Її ділянку разом із будинком купили дачники. Гроші від продажу пішли на закриття кредиту на житло.
Коли Оля з чоловіком сиділи у своєму уже власному житлі то вона промовила до Павла: ” Ніколи мені мама не допомагала. Тільки після того, як її не стало, поміч вийшла… Все на батька йшло…”
– Не журись. Таке її життя. Вона, може, і рада була б допомогти, але не могла. Мені взагалі допомагати не було кому. А в тебе хоч така мати. Моя мене просто покинула. Що краще? – так відповів Павло на слова дружини.
– Ох, не знаю навіть… – Оля задумалася.
– Ось і я не знаю. Зате в нашої доньки в житті буде все добре- промовив з упевненістю Павло.
Як ви вважаєте, чи можна було зберегти стосунки між Олею та її родиною, чи права була донька що поставила свої власні інтереси вище за все?
Олеся Срібна
