1996 рік. Київщина. «Отче, завтра мене благословлятимуть на шлюб, але я не можу переступити поріг церкви з такою брехнею в душі…» — за два дні до весілля наречений прийшов на сповідь і зізнався священикові, що двом дівчатам із сусідніх сіл пообіцяв стати чоловіком. Обидві вже повідомили матерям про весілля, обидві чекали від нього дитину, а він досі не наважився сказати їм правду

Осінь дев’яносто шостого року на Київщині видалася в’язкою, мов нерозмішана глина на сільському путівці. Жовтень добігав кінця, прибиваючи до землі останнє буре листя холодними затяжними мжичками, а в хатах уже пахло сушеними яблуками, квашеною капустою та передчуттям великих весіль, які за давньою звичкою справляли саме після Покрови.

У старій дерев’яній церкві села Калинівка пахло воском, ладаном і сирістю. Отець Миколай, сивий чоловік із глибокими зморшками навколо втомлених, але напрочуд пильних очей, стояв біля аналоя, готуючись до вечірньої сповіді. Скрипнули важкі дубові двері. На порозі з’явився Богдан — високий, ставний двадцятичотирирічний парубок із сусіднього хутора, у новому темному піджаку, який здавався йому затісним у плечах. Богдан зім’яв у руках картуза, похнюпив голову і важко, наче з камінням на ногах, підійшов до священика.

— Слава Ісусу Христу, отче, — глухо промимрив він, не підводячи очей.

— Навіки слава, Богдане. З чим прийшов перед престол Господній? Знаю, в неділю у вас із Галею вінчання. Готуєшся?

Богдан судомно ковтнув слину. Його кадик сіпнувся, а пальці так сильно стиснули сукно картуза, що побіліли кісточки.

— Отче, завтра мене благословлятимуть на шлюб, але я не можу переступити поріг церкви з такою брехнею в душі… — видихнув він, і голос його зірвався на хрип. — Не буде вінчання. Або буде, та не знаю з ким. Я пропаща людина, отче.

Священик нахмурився, накрив голову юнака єпитрахиллю і тихо, але твердо мовив:

— Кажи все, як є. Перед Богом не сховаєшся, а перед людьми завтра все одно все випливе.

— Дві їх у мене, отче, — прошепотів Богдан, відчуваючи, як по скроні котиться холодна крапля поту. — Галя тут, у Калинівці, і Оксана в Березанці, за сім кілометрів звідси. З Галею ми ще з весни зустрічалися, поважна вона, спокійна, батьки її мене за зятя вже прийняли, кабана закололи, випивку приготували, музики замовлені… А влітку я на бригаду в Березанку їздив, трактор лагодити. Там і з Оксаною зійшовся. Вона як вогонь, отче, засміється — і світ перевертається. Я думав, так, закрутиться та й минеться. А воно не минулося.

Отець Миколай важко зітхнув, прикривши очі.

— І що ж далі? Обом обіцяв?

— Обом, — глухо відповів парубок. — У серпні Оксана сказала, що чекає дитину від мене. Я злякався, пообіцяв, що восени заберу, як тільки жнива закінчаться і грошей трохи підзбираю. А за два тижні Галя прийшла, очі заплакані, каже: «Богдане, дитина в нас буде, треба весілля грати, бо люди засміють». І батько її, Іван Петрович, мене до стінки припер: або під вінець, або ноги переламаю. Я й згодився. Думав, якось воно владнається, Оксані щось збрешу, на заробітки в Київ поїду, а там… А воно все до купи зійшлося. Оксана вже матері сказала, що я в неділю сватів приведу, хоча я їй тільки про осінь казав, а вона собі надумала, що саме на цю неділю! Вона ж не знає, що в мене тут весілля на сто чоловік накрите!

У церкві запала гнітюча тиша, лише потріскувала свічка перед образом Богородиці.

— Ти не звір, Богдане, але вчинив як останній боягуз, — суворо сказав отець Миколай, знімаючи єпитрахиль. — Життя двох жінок і двох ненароджених дітей на ваги поставив, аби самому чистеньким вийти. Гріх твій не в тому, що полюбив чи оступився, а в брехні, якою ти їх обплутав. Нікого я завтра благословляти не буду, поки ти правду не скажеш. Іди. Сьогодні ж іди. Спочатку до однієї, потім до другої. Сльози будуть, прокльони будуть, може, й битимуть тебе — терпи. Це твій хрест, ти сам його змайстрував.

Богдан вийшов із церкви, наче на підпитку. Холодний вітер одразу вдарив в обличчя, але жару всередині не остудив. Ноги самі понесли його на край Калинівки, до великої цегляної хати під шифером, де жила Галя.

У дворі вже горіло світло. Під навісом чоловіки збивали довгі столи з необструганих дощок, а з літньої кухні линув густий запах смаженої печінки та свіжого хліба. Побачивши зятя, Галина мати, огрядна жінка у квітчастій хустці, сплеснула руками:

— О, Богданчику! А ми тебе ще на обід чекали! Іди в хату, Галя там сукню приміряє, тільки не заходь у світлицю, погана прикмета!

— Тітко Надю, мені б з Галею поговорити. Надворі, — глухо сказав Богдан, дивлячись повз неї.

Жінка насторожилася, вдивилася в його сіре, осунуте обличчя, але нічого не сказала, лише гукнула дочку.

Галя вийшла на ґанок у теплій вовняній кофті, накинутій поверх білої шовкової блузки. Її русява коса була вже заплетена по-святковому, а в карих очах світилася тиха, трохи втомлена радість.

— Що сталося, Богдане? Чого ти такий блідий? Грошей на музику не вистачає? То батько додасть, не переживай, — вона підійшла ближче і лагідно торкнулася його рукава.

Він відсахнувся, наче від вогню, і повів її за ріг хати, подалі від цікавих очей чоловіків, які поралися біля столів.

— Галю… не буде завтра весілля, — видавив він із себе, втупившись поглядом у мокру землю.

Галя завмерла. Усмішка повільно сповзла з її обличчя, ніби хтось стер її мокрою ганчіркою.

— Як… не буде? Ти жартуєш? Богдане, в нас пів села запрошено! Мати три ночі не спала, холодець варила! Що ти таке мелеш?!

— Я не можу з тобою одружитися, — він підвів очі, і в них стояв такий відчай, що Галя мимоволі відступила на крок. — У Березанці є дівчина. Оксана. Вона теж чекає дитину від мене. І вона теж чекає, що я на ній одружуся.

Кілька секунд було чути лише, як стукають молотки за рогом хати. Галя дивилася на нього широко розплющеними очима, не в змозі осмислити почуте. Потім її груди важко здіймалися, повітря зі свистом вирвалося з горла.

— Ти… ти брешеш… — прошепотіла вона, хапаючись рукою за стіну. — Скажи, що ти брешеш! Яка Оксана?! Ти ж зі мною був! Ти ж мені казав, що любиш! Ти ж дитину нашу чекав!

— Я не хотів так, Галю, пробач мені, ради Бога, пробач! — Богдан спробував узяти її за плечі, та вона з такою силою вдарила його по руках, що аж загуло.

— Не торкайся мене! — закричала вона, і в цьому крику було стільки болю й приниження, що з-за рогу одразу виглянули батько й дядьки. — Ти мене на сміх на все село виставив! Я ж під серцем твоє дитя ношу, Богдане! Що я людям скажу?! Що я батькові скажу?!

— А що тут відбувається? — прогримів низький голос Івана Петровича. Кремезний чоловік із важкими, як кувалди, кулаками ступив до них, витираючи руки об штани. Побачивши залите сльозами обличчя дочки, він миттю налився кров’ю. — Чого вона реве? Ти що їй сказав, шмаркачу?

— Батьку, не треба… — схлипнула Галя, але Іван Петрович уже вхопив Богдана за вилоги нового піджака і з силою притиснув до цегляної стіни.

— Говори, поки я тобі ребра не перелічив! У мене завтра весілля, а ти тут концерти влаштовуєш?!

— Інша в нього, тату! — вигукнула Галя, затуляючи обличчя долонями і сповзаючи по стіні навпочіпки. — У Березанці… теж при надії…

У дворі запала мертва тиша. Навіть баби, які вибігли з літньої кухні на крик, застигли з мисками в руках. Іван Петрович повільно розтиснув пальці, подивився на Богдана з такою лютою огидою, ніби перед ним була не людина, а розчавлена гадюка, і розмахнувся.

Удар був важким, глухим. Богдан не втримався на ногах і повалився в багнюку, розбивши губу. Він навіть не спробував підвестися чи закритися, коли Іван Петрович заніс ногу для нового удару, але його перехопили двоє сусідів.

— Пустіть, я його зараз на місці приб’ю! — ревів батько, вириваючись. — Зганьбив! На всю округу зганьбив! Забирайся звідси, паскудо, щоб духу твого тут не було! Якщо ще раз на очі потрапиш — вилами заколю!

Богдан важко підвівся, витер кров рукавом святкового піджака, кинув останній погляд на Галю, яка беззвучно тряслася біля стіни в обіймах матері, і пішов із двору. Спину пекли прокльони й погляди десятків людей, але всередині стало дивно порожньо — перший удар він прийняв. Попереду була дорога на Березанку.

Сім кілометрів розбитою ґрунтовкою в темряві він подолав, майже не відчуваючи холоду. Грязь хлюпала під черевиками, вітер пронизував наскрізь, але в голові крутилася лише одна думка: як подивитися в очі Оксані.

У Березанці хата Оксаниної матері, вдови тітки Олени, стояла біля самого ставка. У вікнах горіло яскраве світло. Коли Богдан постукав у шибку, двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Оксана — чорноброва, швидка, у домашньому халаті, з рушником на плечі. Побачивши його, вона радісно скрикнула, але, розгледівши в світлі сіней брудний піджак і розбиту губу, завмерла.

— Богдане? Боже мій, що з тобою?! Ти де впав? Чи побився з кимось? — вона кинулася до нього, почала обмацувати обличчя теплими пальцями. — Мамо, води принесіть! Богдан прийшов, побитий увесь!

— Не треба води, Оксано, — тихо сказав він, перехоплюючи її за зап’ястя. — Вийди на хвилину. Нам поговорити треба.

Тітка Олена, худенька жінка в окулярах, вийшла з кімнати, тримаючи в руках вишитий рушник, який, вочевидь, готувала до сватання. Вона перевела погляд з розбитої губи парубка на напружене обличчя дочки і тихо зачинила за собою двері в сіни.

Оксана дивилася на нього вже без усмішки. Її чорні очі звузилися, в них спалахнула тривога.

— Кажи. Що сталося?

— Я не можу на тобі одружитися, Оксано, — слова давалися легше, ніж уперше, але різали горло, мов бите скло. — У Калинівці дівчина є. Галя. Вона теж чекає дитя від мене. Завтра в нас мало бути весілля. Я все розказав їй і батькам. І тобі прийшов сказати.

Оксана не заплакала. Вона завмерла, як кам’яна статуя, лише ніздрі її тонкого носа хижо роздулися. Потім вона повільно, дуже повільно видихнула і тихо, майже пошепки перепитала:

— Що ти сказав? Повтори.

— Я обдурив вас обох. Я не знав, як виплутатися…

Не встиг він договорити, як дзвінкий, пекучий ляпас розрізав тишу сіней. Голова Богдана сіпнулася вбік, щока миттєво спалахнула вогнем.

— Ти, сволото! — засичала Оксана, хапаючи його за грудки так сильно, що тріснули ґудзики на сорочці. — Ти мені в очі дивився! Ти мені руку на живіт клав, казав, що сина назвеш на честь діда! А сам у сусідньому селі весілля готував?! Та ти знаєш, скільки я за тебе перед матір’ю виправдовувалася?! Вона ж мені казала: «Не вір йому, доню, він з Калинівки, там свої дівчата є!», а я за тебе горло перегризти готова була!

— Оксано, заспокойся, тобі не можна хвилюватися… — спробував він перехопити її руки.

— А хто ти такий, щоб мені казати, що можна, а що ні?! — закричала вона, і в цьому крику вже прорвалися сльози — злі, гарячі, безсилі. Вона почала бити його кулаками в груди, в плечі, куди потрапляла. — Я тебе любила! Я тобі вірила, як Богу! А ти мене в лайно втоптав! Що мені тепер робити?! Куди мені з цією дитиною подітися?! Знову без батька ростити, як мати мене ростила?!

Двері з хати відчинилися. На порозі стояла тітка Олена. Вона дивилася на все це спокійно, лише губи її тремтіли, а рушник у руках вона скрутила в тугий джгут.

— Досить, Оксано. Не марай руки об нього, — тихо, але так владно сказала жінка, що дочка одразу зупинилася, важко дихаючи і втираючи сльози тильним боком долоні. — Іди в хату. Дитині зашкодиш.

Оксана кинула на Богдана погляд, повний такої пекучої ненависті, від якої холонула кров, і, хлипаючи, пішла в кімнату. Тітка Олена підійшла до Богдана впритул. Вона була йому по плече, але в цю мить здавалася вищою за нього.

— Я тебе проклинати не буду, Богдане, — сказала вона рівним, крижаним голосом. — Життя саме тебе прокляне. Те, що прийшов і сказав — добре, хоч совість не до кінця пропив. Але дороги сюди більше не шукай. Ні до неї, ні до дитини. Самі піднімемо, не пропадемо. А ти йди. Іди й думай, як тепер людям в очі дивитися будеш.

Вона відчинила зовнішні двері, впускаючи в сіни нічний холод, і відступила вбік.

Богдан вийшов у темряву. Двері за ним клацнули, відсікаючи його від тепла, від світла, від усього, що він так бездарно зруйнував за одне літо. Він стояв посеред розкислої сільської вулиці, дивився на чорну воду ставка, в якій відбивалися рідкі зорі, що пробилися крізь хмари, і розумів, що в нього більше немає ні дому, ні нареченої, ні чесного імені. Попереду була довга дорога назад, у порожню хату, і ще довше життя, в якому за кожну хвилину легкодумства доведеться платити роками каяття.

Автор: Наталія

You cannot copy content of this page