— Ось ключі від твоєї квартири. Машинку я забираю собі, — сказала жінка й пішла з родини просто на власному дні народження.
Олена стояла перед дзеркалом у спальні, поправляючи зачіску. Сорок п’ять — вік, коли жінка або остаточно здається, або починає жити заново. Вона провела долонею по обличчю, відзначаючи дрібні зморшки біля очей. Ні, виглядала вона добре. Регулярні тренування, збалансоване харчування, якісна косметика — все це давало результат. Сусідки заздрили, подруги просили поділитися секретами. А от чоловік… чоловік, здається, не бачив нічого.
— Олена, ти ще довго будеш там крутитися? — з кухні долинув роздратований голос Сергія.
— Через годину гості, а ти, як пані, тільки й знаєш, що крутитись перед дзеркалом.
Олена стиснула губи. Як завжди. Цілий місяць він навіть пальцем не ворухнув, аби допомогти з підготовкою, а тепер ще й докоряє. Вона вийшла зі спальні з новою сукнею в руках — темно-синя, приталена, що підкреслювала фігуру.
— Сергію, може, хоча б зараз допоможеш? Салати ще не готові, стіл порожній.
Він розвалився в кріслі з телефоном у руках, не зводячи очей з екрана:
— Та ну тебе, сама впораєшся. Ти ж у нас господиня.
У цей момент у передпокої пролунав дзвінок. Олена зітхнула — це точно свекруха. Лідія Петрівна останнім часом з’являлася в їхньому домі майже щодня. Здавалося, Сергій поставив її наглядати за дружиною.
— Відкрий, — буркнув він, не відриваючись від екрана.
Лідія Петрівна увійшла, наче господиня дому. Сімдесятирічна жінка з пронизливим поглядом і потребою коментувати кожен крок невістки.
— Оленочко, рідна, — окинула жінку критичним поглядом. — Це що, нова сукня? Чи не занадто відверто для твого віку?
Олена відчула, як щось стислося всередині. Як завжди — з перших же слів. Але вона тільки ввічливо всміхнулась:
— Добрий день, Лідіє Петрівно. Проходьте, будь ласка.
Сергій нарешті підвів очі:
— Мамо, ти якраз вчасно. Олена переймається через свято.
— Бачу, — підхопила свекруха. — У хаті безлад, стіл не накрито, а вона у дзеркало заглядає.
Олена глибоко вдихнула. За двадцять три роки шлюбу вона виробила стратегію: не відповідати на провокації, думати про доньку. Але Катя вже доросла, жила в іншому місті, будувала власне життя. Для кого тепер усе це терпіти?
— Я піду на кухню, — тихо сказала жінка.
Наступну годину Олена провела у метушні. Різала салати, розставляла тарілки, розігрівала закуски. Час від часу Сергій заглядав у кухню й запитував, як йде приготування. Все, що він робив, так тільки запитував, але зовсім не допомагав.
О сьомій вечора почали приходити гості. Першими були Ольга й Марина — подруги. Обійми, поцілунки, захоплення.
— Олено, ти просто світитися сьогодні! — вигукнула Ольга. — Сукня — бомба!
— Дуже личить, — підтримала Марина. — Сергію, вам пощастило з такою красунею!
Сергій штучно усміхнувся:
— Та наче так. Шкода, що характер не завжди з красою узгоджується.
У Олени загорілися щоки. При гостях. Як завжди.
— Синочку, що ти таке говориш, — встряла Лідія Петрівна. — У нас Оленка добра господиня, просто іноді перебирає з увагою до себе.
Подруги перезирнулися. У повітрі запахло напругою.
До восьмої вітальня наповнилася людьми. Сусіди, колеги з роботи, родичі. Олена носилася між гостями, як метелик: келихи, тарілки, тости. Ідеальна господиня.
— Олена, ти чарівниця! — захоплювалася Анна Михайлівна, сусідка. — Як ти все встигаєш?
— Так-так, у Сергія дружина — золото, — підтримав брат чоловіка. — Таких не знайдеш.
Сергій самовдоволено хмикнув:
— Що маємо, те й виховали. Хоча з її характером буває нелегко.
Олена поставила чергову страву на стіл і дивилася на чоловіка. Двадцять три роки. І все той самий тон. Спочатку — «притирка», потім з’явилася Катя, потім — нескінченна критика. Вона працювала, виховувала доньку, підтримувала дім, а він — докоряв.
— До речі, — раптом озвався Сергій, — у нас буде ще одна гостя. Я запросив колегу з роботи.
Олена здивовано звела брови. Нічого не казав. Але промовчала. “І до чого тут колега з його роботи до мого Дня народження”, — промайнула думка у жінки.
Через десять хвилин пролунав дзвінок. Сергій рвонув до дверей. І вже за мить:
— Аню, заходь!
У кімнату ввійшла молода дівчина — блондинка, років двадцяти п’яти, у короткій сукні, на шпильках, з надутою впевненістю та несміливою усмішкою.
— Знайомтеся, — Сергій сяяв. — Це Аня, наша нова секретарка. Талант!
— Дякую, Сергію Володимировичу, — пропищала вона. — Ви такий добрий до мене.
Олена мовчки спостерігала. Очі Ані — захоплені. Сергій — розцвітає. Все стало ясно. Нарешті.
— Олено Миколаївно, — простягнула руку дівчина. — З днем народження! Сергій Володимирович так багато про вас розповідав!
— Дякую, — холодно відповіла Олена. — Проходьте.
Увесь вечір Аня липла до її чоловіка. Торкання, смішки, компліменти. А він — грав роль мачо.
— Ви такий розумний, — щебетала вона. — Я стільки вчуся від вас.
— Ну, Анечко, — відповідав він. — З віком приходить досвід.
Гості почали щось підозрювати. Подруги перешіптувалися. Сусіди косилися. Свекруха удала, що нічого не бачить.
Олена вийшла на кухню, під приводом, принести торт. Сорок п’ять свічок. Погляд — не на торт, а у себе. І всередині — тиша. Полегшення. Вона знала, що щось не так уже давно. Сергій затримувався, ховав телефон, сердився. Тепер — усе очевидно. І їй більше не потрібно вгадувати.
Жінка внесла торт. Гості зааплодували, почали казати тости. Вона усміхалася. І відчувала, що всередині — незвичайний спокій.
— Люба Олено, — говорила Ольга, — бажаю тобі щастя. Ти це заслужила.
— Щоб чоловік цінував, — додав сусід. — І здоров’я!
Сергій підняв келих:
— За мою дружину! За її… характер! — він засміявся, і всі підтримали.
Аня захихотіла:
— Ой, Сергію Володимировичу, ви такий веселий!
Олена глянула на цю сцену. Її день народження. Її чоловік. Його… коханка. І ніхто навіть не намагається це приховати.
— Я хочу подякувати вам за те, що ви тут, поруч зі мною, — сказала Олена. — І я хочу зробити собі подарунок.
Вона дістала з сумочки ключі від квартири й поклала їх на стіл перед Сергієм.
— Ось ключі від твоєї квартири. Машину я залишаю собі.
Настала повна тиша. Сергій зблід.
— Олено, ти що робиш? При людях…
— Я роблю собі найкращий подарунок на день народження, — спокійно відповіла вона. — Прошу всіх не соромитися, святкуйте, пригощайтеся. Попереду ще торт.
Аня розгублено глянула на Сергія, потім на Олену. Свекруха схопилася за голову:
— Оленочко, що ти таке кажеш! Отямся!
— Я ще ніколи не мислила так тверезо, — відповіла жінка. — Усім дякую за цей вечір. Побачимося.
Вона зайшла до спальні, взяла заздалегідь зібрану сумку й рушила до виходу. Сергій спробував її зупинити:
— Олено, зачекай! Ми можемо все обговорити!
— Обговорювати нічого, — вона обернулася. — Двадцять три роки я чекала, що ти почнеш мене поважати. Схоже, дочекалася лише усвідомлення, що цього не станеться ніколи.
Вона вийшла з квартири, залишивши позаду приголомшених гостей. Надворі стояв теплий червневий вечір. Олена сіла у свою машину, завела двигун і поїхала до подруги Ольги, яка не змогла бути на святі.
Дорогою вона відчувала дивну легкість. Наче з плечей спав важкий вантаж. Сорок п’ять — це не кінець, а початок. Початок життя для себе, а не для тих, хто не цінує її зусиль.
Телефон розривався від дзвінків. Сергій, свекруха, подруги — усі намагалися достукатися. Але Олена не відповідала. Сьогодні вона подарувала собі свободу. Кращого подарунка на день народження не можна було уявити.
За тиждень приїхала Катя з іншого міста. Донька була на боці матері:
— Мамо, я така рада, що ти нарешті наважилася. Я давно бачила, як він з тобою поводиться. Ти заслуговуєш на щастя.
Олена орендувала невелику квартиру. На зібрані за роки гроші відкрила маленьке туристичне агентство — вона завжди мріяла про подорожі. Сергій намагався повернути її, обіцяв, що зміниться, але вона не вірила. Надто багато років пройшло, надто багато образ було пережито.
Аня, як виявилося, швидко втратила інтерес до Сергія, коли зрозуміла, що той має проблеми з поділом майна й недостатньо для неї багатий. Свекруха ще довго телефонувала, намагаючись переконати Олену повернутися, але вона була непохитна.
Через пів року жінка зустріла Михайла — вдівця, архітектора, чоловіка, який вмів цінувати життя та моменти. Він захоплювався її силою, підтримував її починання, ставився з повагою.
— Знаєш, — якось сказала вона йому, — я думала, що сорок п’ять — це майже кінець. А виявилося, що це тільки початок справжнього життя.
Михайло усміхнувся:
— Життя починається тоді, коли ми перестаємо жити для інших і починаємо жити для себе.
Олена кивнула. Найкращий подарунок, який вона коли-небудь робила собі, — це рішення піти з дому, де її не цінували. І тепер кожен день був подарунком.
