— Я з нею нікуди не поїду, — обурилася дружина, навіть не думаючи поступатися.
Микола від почутого аж отетерів, такої реакції він зовсім не очікував.
— Як це — не поїдеш? Ми ж усе обговорили, — спробував чоловік виправити ситуацію.
— Ні, цього ми не обговорювали. Домовленість була яка? Ми відпочиваємо, а твоя мама залишається вдома з дітьми.
— Кіро, яка різниця, буде мама тут із ними чи там?
— Величезна! Або вона постійно буде поруч, або я нарешті відпочину спокійно.
Маю я право на відпустку? Чи мені довіку доведеться твою матусю терпіти?
— Припини! Ти так кажеш, ніби моя мама з нами живе!
— Я втомилася від постійних докорів і порад твоєї мами… — продовжила жінка, та враз замовкла, побачивши свекруху у дверях.
— Чого ж притихла? — Поліна Олександрівна дивилася на невістку. — Продовжуй, мені дуже цікаво почути, що ти насправді про мене думаєш.
Кіра замовкла, продовжувати розмову у присутності свекрухи не хотілося, але було ще багато несказаних слів. Мати почула напругу в домі, сказала, що піде у магазин й вийшла з квартири. Не хотіла сваритися з дітьми.
Поліна Олександрівна залишилася вдовою п’ять років тому. Син був для неї єдиною опорою. Але й він швидко відійшов від матері — одружився. Спершу жінка ревниво зустріла невістку.
— Відібрала у мене сина, — бурчала вона подрузі. — Він навіть дзвонити перестав.
— А перестав тому, що ти не сприйняла його дружину. Думаєш, він не бачить?
— Та я ж йому нічого не говорила, — виправдовувалася жінка.
— Тут і говорити не треба, у тебе все на обличчі написано.
Поліна Олександрівна тоді довго думала й зрештою спробувала змінити своє ставлення до невістки. Усміхалася, робила маленькі подарунки, допомагала, коли треба.
— Знову твоя мама! — бурчала Кіра. — Скільки можна? Може, вона ще й до нас переїде? — не вгамовувалася дружина.
— Кіро, вона ж хоче як краще, — намагався переконати її чоловік.
— Ага, знаю я її «краще». Сьогодні зранку примчала. Знаєш навіщо?
Борщ зварити! Та не сердься. Вона ж борщ варила не для того, щоб мене нагодувати, а щоб тобі допомогти, — спокійно пояснював Микола. — Просто не знала, як іще полегшити тобі життя.
Кіра, побачивши, що свекрухи немає, продовжила:
— От скажи своїй матері, що з домашніми справами я впораюся без неї.
А якщо вже так хоче допомогти — хай краще грошима допомагає. І щоб без необхідності зайвий раз не приходила.
Розмова була важкою. Микола не уявляв, як сказати матері, щоб та не з’являлася щодня, але все ж наважився пояснити як міг. Наступного дня він зайшов до матері додому.
— Мамо, тут таке діло… — син вагався.
— Дружина тебе прислала? Заходь, чого на порозі стоїш, — запросила його мати.
— Та ні, я ненадовго. Кіра вдома чекає. Вона просила тебе без запрошення до нас не приходити. Ой, без попередження. Ну, коротше, щоб ти не ображалася, мамо, але…
Розумієш, вона сама впорається з хатніми клопотами.
— Гаразд, — Поліні Олександрівні було прикро, та вона стійко прийняла цю новину.
Про гроші Коля так і не зважився заговорити — це було б неправильно.
Вдома на нього чекала дружина.
— Про гроші сказав? Вона дала? — тільки це цікавило Кіру.
— Так, слухай мене уважно, — чоловік звернувся до неї. — Гроші у мами я брати не буду. Допомагатиму їй сам.
— Як це — сам допомагатимеш? Я не зрозуміла… — жінка приготувалася сперечатися, відстоюючи своє.
Але Микола зупинив дружину.
— Повторюю ще раз. Я погодився з тобою, поговорив із мамою й сказав, що ти сама впораєшся вдома. Але грошей у неї я просити не буду. Ніколи. Зрозуміло? І щоб більше від тебе я такого не чув, — суворо відповів чоловік.
Кіра кивнула.
Микола допомагав матері сам. Інколи заїжджав у гості.
— Я ненадовго, мамо. Не треба мене відгодовувати, вдома дружина нагодує.
— Ой, та чим вона тебе годує? Знаю я, була ж у вас, на власні очі бачила, яка вона господиня, — скривилася мати.
— Мамо, не починай, будь ласка! — Микола відсунув тарілку. — Мені неприємно таке чути про Кіру. Я її вибрав, вона — моя сім’я.
Поліна Олександрівна тоді образилася. Здавалося, що більше подібних розмов не буде. Життя йшло спокійно. Та все змінилося, коли Кіра привела у світ двійню. Самій їй було надзвичайно важко, і тоді покликали маму.
Поліна Олександрівна світилася від щастя — вона знову отримала доступ до дому сина. Її прийняли в сім’ю, вона стала потрібною. Жінка відразу ж залишила роботу, здала свою квартиру, щоб у хаті хоч якісь гроші водилися. Сама перебралася до сина й невістки. Стала для них безплатною нянею. Тоді, здавалося, й стосунки з невісткою налагодилися. Інакше й бути не могло — вона ж так допомагала.
Кіра, як мінімум, мала б бути вдячною. Але діти підросли, пішли в дитячий садок — і тут для Поліни Олександрівни почалося справжнє випробування.
— І скільки ви ще збираєтесь у нас жити? — Кіра не добирала слів.
— Кіро, я ж вам допомагаю, — намагалася свекруха довести свою правоту.
Сваритися з невісткою не хотілося, все ж таки вона була не на своїй території.
— Дякуємо, мамо! Діти вже підросли, тепер вам час до себе. Повертайтеся додому.
Свекруха не стала сперечатися й доводити, що ще може бути їм корисною. Зібрала речі та повернулася до своєї квартири, знову влаштувалася на роботу. Часто приходила до онуків. Вони багато хворіли, а Кіра відмовлялася сидіти вдома з дітьми. Цим займалася бабуся.
Грошей бракувало, доводилося свекрусі працювати ночами сторожем. А онуків хотілося балувати, бо вона була єдиною бабусею.
— Зовсім себе запустила, Олександрівно.
Жінка зустріла в місті знайому.
— Давно тебе не видно на дачі. Щось трапилося?
— Та коли? Усе з онуками, — виправдовувалася жінка.
Нічого, підростуть — обов’язково привезу.
— Олександрівно, якщо ти на дачу не їздиш, там же все заросте. Може, продаси нам? Ми давно хочемо розширити ділянку, та й будиночок у тебе непоганий.
— Кажу ж: ні. Онуків повезу, як підростуть.
Але згодом Поліна Олександрівна таки наважилася прийняти пропозицію знайомої…
— Ти маєш рацію, за дачею немає кому дивитися. Якщо не передумали — беріть. Ціну високу не буду ставити. По-сусідськи забирайте.
Жінка отримала гроші й довго думала, як їх краще витратити. Хотілося порадувати онуків. І придумала: дітям треба на море. І здоров’я підправлять, і відпочинуть. Та й вона сама там давно не була.
— Миколо, хочу взяти квитки на море для всіх, — поділилася мати з сином. — Коли у вас відпустка?
— Відпустка? — Кіра відразу приєдналася до розмови. Вона почула тільки про відпустку, а що квитки — для всіх, пропустила повз вуха. — Це ж чудова ідея. Ви з дітьми допоможете. Беремо на липень!
Поліна Олександрівна не стала сперечатися: купила квитки на потяг, оплатила проживання в готелі. Не в найкращому, але номери були просторі: вона планувала жити з дітьми, а Кіра з Миколою — окремо.
Поліна Олександрівна навіть спеціально вибрала різні поверхи, аби зайвий раз не зустрічатися. Час подорожі наближався. Збирали валізи, докуповували необхідні речі.
— Чому ти дитячі речі не складаєш? — запитала свекруха.
— Навіщо? Ви ж удома з ними залишаєтесь.
— Ми взагалі-то їдемо разом. Збирай дітей, — не зрозуміла свекруха.
Невістка лише скривилася.
Поліна Олександрівна більше не стала пояснювати, розвернулася й пішла до виходу. Та не встигла вийти, як почула розмову невістки з сином на кухні.
— Я з нею нікуди не поїду! Чому ти мене одразу не попередив?
— Я думав, ти й так зрозуміла. Хіба ти гадала, що мама просто так нам відпочинок оплатить?
— Тепер кажи їй, що я з нею не поїду. Хай лишається вдома!
— Кіро, це не обговорюється, — Микола був певен, що всі сварки залишилися в минулому, й навіть не хотів знову починати спочатку.
— А я сказала: не поїду з нею!
У цей момент на порозі кухні з’явилася Поліна Олександрівна.
— Чого замовкла? Продовжуй! Я взагалі-то твоїх дітей виховую, безплатною нянею працюю!
— О, тепер вона ще й рахунок виставляє, — Кіра схрестила руки. — Самі прийшли зі своєю «допомогою». Я вас не просила!
Поліна Олександрівна глянула на сина, але нічого не сказала. Він опустив очі й мовчав.
А що він міг сказати? Стане на бік матері — жити ж йому з дружиною під одним дахом, а не з матір’ю…
— Їдьте самі, я залишуся з онуками, — зітхнула свекруха.
Вона побачила переможний погляд невістки, і їй стало так прикро, що захотілося виговоритися.
— Продукти купіть самі, — командувала Кіра, а Микола мовчав.
Щось у їхній сім’ї за ці роки змінилося, тільки от що саме — свекруха ніяк не могла збагнути. Не хоче втратити родину, не хоче, щоб діти залишаться без батька — от і мовчить.
— Не забудьте, комуналку треба платити через тиждень. Ви ж повернули свої квитки, отже гроші у вас є. Чудово. А ми повернемося через десять днів, так?
Свекруха кивнула, провела сина й невістку, забрала онуків і відвезла до себе.
— Микола, швидше, — командувала Кіра.
Чоловік мовчки волік за собою речі дружини, не бажаючи сваритися. Він перехотів їхати на відпочинок. Та ще й маму образили. Хотів би повернутися додому, перепросити в матері…
У готелі Кіра простягнула документи адміністратору.
— Можна швидше? Ми втомилися! — бурчала вона. — Не могла твоя мама оплатити щось краще? Як завжди, зекономила. А що ти відвертаєшся? Вона ж і на твоїх дітях економить!
— Перепрошую, — дівчина повернула документи. — Схоже, програмний збій, вам доведеться трохи зачекати. Можете поки присісти, відпочити з дороги.
— Я хочу відпочивати у своєму номері! — обурилася Кіра, та дівчина її не слухала, пішла до адміністратора.
Чоловік за кілька хвилин вийшов із-за стійки, попросив ще раз документи, усе перевірив і сказав:
— Перепрошуємо, але ваша бронь скасована. Гроші повністю повернулися на рахунок.
— Це якась помилка! — обурилася Кіра. — У вас помилка!
— Помилки бути не може. Всього доброго!
— Чого ти дивишся? Зроби хоч щось! — Кіра дивилася на чоловіка, але той лише знизав плечима. Грошей на оплату готелю у них не було. Ніч вони провели у хостелі, а наступного дня повернулися додому.
— Як ви могли! Більше онуків не побачите! — кричала невістка.
Поліна Олександрівна лише кивнула й нічого не відповіла. Віддала дітей батькам. Нікуди вони не дінуться, ще звернуться. Але наступного разу добре подумають, перш ніж ображати матір.
