«От як буде в тебе своє, так і розпоряджатимешся», — усміхнулася Галина Петрівна. — «Це моя дача, і я вирішую, що з нею робити».

«От як буде в тебе своє, так і розпоряджатимешся», — усміхнулася Галина Петрівна. — «Це моя дача, і я вирішую, що з нею робити».

— Алло, Галина Петрівно? — незнайомий жіночий голос у трубці.

— Ні, це… — Жанна витерла мокрі руки об рушник.

— Ах, перепрошую. Це щодо дачі. Ми нові господарі. Коли ви звільните ділянку?

Губка вислизнула з пальців, шльопнулася в раковину. Жанна завмерла. Чашка вислизнула з вологих пальців, розлетілася по кахлю дзвінкими уламками.

— Які господарі? — прошепотіла вона.

— Ми вчора оформили покупку. Галина Петрівна сказала, що орендарі з’їдуть протягом місяця. Але нам хотілося б швидше.

Трубка задрижала в руці. Володимир з’явився у дверях кухні, ще застібаючи сорочку.

— Що сталося?

Жанна прикрила трубку долонею.

— Перепрошую, я… передзвоню, — видавила вона й натиснула відбій.

Володимир наступив на уламок босою ногою, поморщився.

— Жанно, що сталося?

Вона підняла з підлоги великі шматки, не відповідаючи. Дрібні уламки поблискували між плитками, як сльози.

— Якась жінка телефонувала. Каже, вони купили дачу в твоєї матері.

— Що? — Володимир присів навпочіпки, витягуючи уламок з п’яти. — Не може бути. Мама б попередила.

Голос прозвучав непереконливо навіть для нього самого. Жанна встала, показала дисплей телефона з номером останнього дзвінка.

— Ось, подивися — номер місцевий. Хочеш, передзвони.

Діти принишкли в коридорі — чути тільки шепіт і обережні кроки. Володимир узяв телефон, покрутив у руках, але набирати не став.

— Може, шахраї якісь. Або помилилися номером.

— Вона знала ім’я твоєї матері. І про орендарів сказала.

Володимир сунув ноги в туфлі, не зашнуровуючи.

— Поїду до мами після роботи. З’ясую.

— А якщо це правда?

— Не знаю, Жанно. Чесно — не знаю.

Він грюкнув дверима. Жанна залишилася сама з уламками та дитячими голосами за стіною. Дістала совок, змела скло у відро. Дзвін відлунював у серці.

Весь день вона ходила як оглушена. Варила суп і забувала посолити. Ганна двічі питала про мультики — не почула.

Володимир приїхав до матері прямо з роботи. Кухня матері пахла заваркою та старими шпалерами. Галина Петрівна наливала чай із термопота, не підводячи очей. Володимир сидів навпроти, руки стиснуті.

— Мамо, навіщо ти це зробила?

Вона поставила склянку перед ним, усе так само не дивлячись.

— Гроші Світлані були потрібні терміново. На перший внесок за іпотекою.

— Який внесок? У неї ж квартира є.

— Квартира чоловіка. Хоче свою купити. — Галина Петрівна нарешті підвела голову. — Я ж мати, мушу допомогти.

Володимир похитав головою.

— А ми що, чужі?

— Ви й так користувалися дачею безкоштовно. П’ятнадцять років.

— Безкоштовно? — Голос зірвався. — Мамо, ми вісімсот тисяч гривень вклали! Лазню будували, альтанку, розарій Жанна садила… Та ми тобі щороку по тридцять п’ять тисяч платили!

— Ваша справа була питати дозволу на кожну споруду.

Володимир встав так різко, що стілець хитнувся.

— Між нами завжди різниця була. Світлана — улюблениця.

Галина Петрівна взяла свою склянку, відпила маленький ковток.

— Я вирішила допомогти дочці. Крапка.

Удома було вже за дев’яту. Жанна метнулася до дверей, ледь почувши ключі.

— Ну що?

Володимир стягнув куртку, повісив на гачок. Рухи повільні, ніби під водою.

— Мама продала дачу. Навіть не попередила. Нові господарі справді телефонували.

— Не може бути, — прошепотіла Жанна, хоча знала, що може.

— Я до неї одразу з роботи поїхав. Вона… вона сказала, що Світлані гроші знадобилися. На перший внесок за іпотекою. А нас назвала орендарями, які користувалися дачею безкоштовно. Хоча ми щороку тридцять п’ять тисяч їй платили!

— Який внесок? У Світлани ж квартира є.

— Квартира чоловіка. Хоче свою купити.

Жанна обперлася об стіну. П’ятнадцять років. Кожні вихідні на дачу — копати, будувати, садити. Вісімсот тисяч гривень за ці роки. Лазня, яку Володимир складав колоду за колодою. Дах перекрили, будинок повністю утеплили, а ще паркан новий звели. Альтанка, біля якої діти вчилися їздити на велосипеді. Розарій, який вона ростила третій рік.

— А ми що, чужі? — спитала вона.

Володимир сів на табуретку в передпокої, опустив голову в долоні.

— Мама сказала: «Я ж мати, мушу допомогти». Коли я спитав про нас, вона… вона сказала, що ми й так користувалися дачею безкоштовно.

— Безкоштовно? — Жанна випросталася. — Безкоштовно?

— Тихше. Діти почують.

Та Жанна вже не могла говорити тихше. Слова рвалися назовні, як пара з тріснутого чайника.

— Вісімсот тисяч за п’ятнадцять років! Кожен цвях самі забивали! Кожну плитку укладали! А вона — безкоштовно!

Володимир підвів голову. Очі червоні, ніби не спав тиждень.

— Я знаю. Я все їй сказав. Про лазню, про альтанку, про те, скільки ми вклали. Вона відповіла: «Ваша справа була питати дозволу на кожну споруду».

Жанна притулилася спиною до дверей. У серці усе стиснулося в грудочку — образа, злість, безпорадність.

— Отже, все. Просто все.

— Що ми скажемо дітям? — спитала Жанна.

— Правду. Що бабуся продала дачу.

Володимир устав, пройшов на кухню. Жанна почула, як він дістає банку пива.

— Завтра поїду до неї ще раз. Попрошу хоча б частину грошей повернути.

— А якщо не поверне?

— Не знаю, Жанно. Чесно — не знаю.

На вихідних вони поїхали на дачу востаннє. Жанна йшла доріжками, які сама вкладала три роки тому. Діти бігали між грядками, не розуміючи, що відбувається.

— Мамо, а чому ми більше не будемо сюди їздити? — кричав Максим із лазні.

Ганна гойдалася на гойдалках біля альтанки. Жанна зупинилася біля клумби з трояндами. Кожен кущ садила своїми руками.

Надвечір приїхали нові господарі. Чоловік середніх років у дорогій куртці, жінка в кросівках. Оглядали лазню, зазирали в альтанку.

— Добре зроблено, — говорила жінка.

Жанна стояла біля хвіртки з дітьми.

— Ми можемо забрати хоча б мангал? Самі робили.

— Перепрошую, але все залишається. Так у договорі.

Володимир стиснув кулаки, але промовчав. Чоловік дістав папери.

— Ми розуміємо, що ви вклалися, але юридично ділянка наша. — Він глянув на чеки за будматеріали в руках Жанни. — Ми нічого не обіцяли відшкодовувати. Купували ділянку з будівлями.

Діти принишкли, відчуваючи напругу дорослих. Максим потяг маму за рукав.

— Мамо, вони заберуть нашу дачу?

Жанна присіла поруч із сином, гладячи його по волоссю.

— Дача була бабусина. А тепер у цих людей.

— Отже, ми більше не будемо тут купатися в річці? — спитала Ганна.

Жанна відвернулася до хвіртки. П’ятнадцять років життя. Ганна все питала про річку всю дорогу додому. Максим мовчав, уткнувшись у вікно машини. Жанна стискала кермо, не відповідаючи. У дзеркалі заднього виду майнула хвіртка дачі востаннє. Володимир подзвонив матері, але слухавку довго не брали.

— Мамо, нам потрібен хоча б місяць на вивезення речей.

— Який місяць? Я новим господарям обіцяла через два тижні.

— Там наші інструменти, садові меблі, дитячі іграшки.

— Не моя справа. Швидше вивозьте.

Гудки. Володимир дивився на відключений телефон, стискаючи його в руці.

Наступного дня Жанна сиділа в кабінеті юриста. Чоловік середніх років гортав документи, хитаючи головою.

— Отже, письмового договору оренди не існує. Вкладення повернути не можна.

— П’ятнадцять років платили по тридцять п’ять тисяч на рік, — сказала Жанна, стискаючи ручку сумочки.

— Якщо тільки через суд, але шанси мінімальні. Потрібні чеки, фото процесу будівництва, свідки.

Юрист закрив теку.

— Юридично ви були просто гості на чужій землі.

Жанна вийшла з офісу, дістала телефон, набрала Володимира.

— Юрист сказав — жодних шансів. Ми були просто гості.

Пауза в трубці.

— Поїду до мами ще раз.

На вихідних вони приїхали на дачу по речі. Жанна складала в коробки дитячі велосипеди, надувний басейн, іграшки для пісочниці. Володимир розбирав полиці з інструментами в сараї.

— Пам’ятаєш, як цю лазню будували? — сказав він, не підводячи голови. — Три місяці кожні вихідні їздили.

Жанна заклеювала коробку скотчем, не відповідаючи. На картоні написала маркером: «Дачні речі». Максим бігав між ящиками.

— Мамо, а чому ми все забираємо?

— Тому що тепер це не наше місце.

— А де ми будемо влітку жити?

Жанна не знала, що відповісти. Володимир виніс останній ящик з інструментами, поставив у багажник. Нові господарі з’явилися з документами в руках.

— Перепрошуємо, що квапимо, але в нас плани на ділянку.

Чоловік показав креслення.

— Лазню знесемо, збудуємо більшу. Альтанку теж приберемо.

Жанна відчула, як стискається горло. Володимир стиснув кулаки, ступнув уперед.

— Лазня за чотириста двадцять тисяч коштувала. Альтанка — сто вісімдесят.

— Ми нічого не обіцяли відшкодовувати, — жінка стенула плечима. — Купували ділянку з будівлями.

— Отже, просто так усе зламаєте?

— Це наша власність тепер.

Володимир стояв, стиснувши кулаки. Жанна поклала руку йому на плече.

— Поїхали. Тут нам більше нічого робити.

У машині Ганна плакала. Максим дивився назад, поки дача не зникла за поворотом. Жанна вела мовчки, але всередині все кипіло. Володимир набрав номер матері.

— Мамо, ми все вивезли. Тепер поговоримо про гроші.

— Про які гроші?

— Ти продала дачу за велику суму. Ми вісімсот тисяч туди вклали плюс оренду щороку.

— Ніхто вас не змушував.

— Змушував. Ти щоразу просила то дах полагодити, то паркан поставити.

Пауза.

— Гаразд. Дам вам двісті тисяч. Це максимум.

Жанна різко повернула голову. Володимир увімкнув гучний зв’язок.

— Мамо, це несправедливо. Чотириста тисяч. Останнє слово.

— Справедливо — це коли я тебе ростила сама після того, як батька не стало. Беріть двісті або нічого.

Жанна не витримала. Наступного дня поїхала до свекрухи сама. Галина Петрівна відчинила двері в халаті, побачила Жанну і піджала губи.

— А, це ти. Проходь.

Жанна зупинилася на порозі.

— Галино Петрівно, навіщо ви продали дачу? Нас навіть не попередили! Нові господарі вимагають звільнити ділянку через два тижні.

Свекруха усміхнулася, схрестила руки.

— Це моя дача, і я вирішую, що з нею робити! Світлані допомогла квартиру купити, як годиться матері.

— Тоді поверніть хоча б половину наших вкладень — чотириста тисяч.

Галина Петрівна пройшла на кухню, не запрошуючи слідувати. Жанна зайшла за нею.

— От як буде в тебе своя дача, так і розпоряджатимешся. А я вам і так її задарма давала користуватися.

— Задарма? — Жанна почервоніла. — Вісімсот тисяч вклали! Кожен цвях самі забивали!

— Ваша справа була питати дозволу на кожну споруду.

— Ви самі просили! «Володимире, дах полагоди», «Жанно, клумбу зроби». А тепер — задарма!

Свекруха повернулася до неї, очі блиснули.

— Не підвищуй на мене голос! У моєму домі!

— Та що це за дім такий! — Жанна не стримувалася більше. — Продали за великі гроші, а нам крихти кидаєте!

— Звідки ти знаєш, за скільки я продала?

— А ви думали, ми не дізнаємося? Світлані на квартиру дали, а ми що цін не знаємо?

Галина Петрівна сіла за стіл, налила собі чаю з заварника.

— Світлана — дочка. А ви… ви сім’я Володимира. Різниця є.

Жанна оперлася руками об стіл.

— Ваш син п’ятнадцять років кожні вихідні на дачу їздив! Лазню будував, паркан ставив! Онуки ваші там виросли! А ви — різниця є!

— Не кричи. Сусіди почують.

— Нехай чують! Нехай знають, яка ви мати!

Свекруха поставила склянку, встала.

— Все. Розмову закінчено. Двісті тисяч дам — і крапка.

— Чотириста! — Жанна випросталася. — Або до суду подамо!

— Подавайте. Дача була моя, документи мої. А ви просто жили.

— Просто жили? — Жанна схопила зі столу чайну ложку, кинула на підлогу. — Просто жили?

Ложка дзвякнула об кахель. Галина Петрівна зблідла.

— Забирайся з мого дому.

— Чотириста тисяч отримаємо. І онуків більше не побачите.

Свекруха помовчала, дивлячись на ложку.

— Гаразд. Чотириста. Але це все. І стосунки наші скінчені.

Жанна кивнула й вийшла, грюкнувши дверима. Удома вона розповіла Володимиру про розмову.

— Погодилася на чотириста тисяч, — сказала Жанна. — Але сказала, що стосунки наші скінчені.

Володимир слухав мовчки, сидячи на кухні.

— Я їй про онуків сказала. Що більше не побачить.

Володимир потер обличчя руками.

— Діти спитають, чому бабуся не приїжджає.

— Скажемо правду. Що посварилися.

Через два тижні Галина Петрівна приїхала з конвертом. Лічила гроші на кухонному столі.

— Чотириста тисяч. Більше не просіть.

Жанна перелічувала купюри.

— Це половина наших вкладень.

— Це все, що отримаєте.

Володимир стояв біля вікна, не повертався. Галина Петрівна взяла сумочку, попрямувала до виходу. Увечері вони сиділи за комп’ютером. Оголошення в інтернеті. Жанна гортала ділянки за триста-чотириста тисяч.

— Оцей. Триста п’ятдесят тисяч.

Володимир дивився на фото зарослої ділянки без будівель.

— Далеко.

— Зате наш буде.

Жанна клікнула «Написати продавцеві». У рядку повідомлення надрукувала: «Доброго дня, цікавить ділянка».

Через місяць вони стояли на новій ділянці. Порожня земля, заросла травою. Діти бігали між соснами. Максим кричав:

— А тут річка буде?

— Ні, але криницю викопаємо.

Ганна збирала шишки у відерце. Володимир вбивав кілочки по периметру майбутньої лазні. Жанна стояла посеред ділянки, дивилася на горизонт.

— Починаємо заново.

Минуло кілька місяців. Галина Петрівна зателефонувала. Жанна зняла слухавку.

— Жанно? Це я.

— Слухаю.

— У мене завтра день народження. Приїжджайте з дітьми.

— Ми зайняті на дачі.

— На якій дачі?

— На своїй. Купили ділянку.

Довга пауза в трубці.

— Жанно, мені шкода, що так вийшло. Приїжджайте хоч на годинку. Я скучила за онуками.

— Не вийде. Фундамент під лазню заливаємо.

— Я розумію, що була неправа. Але це ж сім’я…

— Була сім’я. А тепер у кожного своє життя.

Жанна поклала слухавку. Володимир мовчки продовжував розмішувати цемент.