— Не забувайте, в чиїй квартирі ви живете, — заявила свекруха. — Я хотіла по-хорошому, але ви мене самі відштовхнули. — Якщо ви назвете його Павлом, я перепишу на вас дачу, — голос Тамари Павлівни прозвучав тихо, але в тиші кімнати відгукнувся, як удар по склу.

— Не забувайте, в чиїй квартирі ви живете, — заявила свекруха. — Я хотіла по-хорошому, але ви мене самі відштовхнули. — Якщо ви назвете його Павлом, я перепишу на вас дачу, — голос Тамари Павлівни прозвучав тихо, але в тиші кімнати відгукнувся, як удар по склу.

Діна тримала сина на руках, прикривши його пелюшкою. Малюк уткнувся обличчям у її плече і мирно спав. Світло з вікна лягало смугою на диван, у повітрі плавав запах дитячого крему й чогось теплого, майже солодкого.

— Це буде пам’ять. Пам’ять про твого батька, Іллю, — додала свекруха й подивилася на сина. Той стояв біля вікна, витягнувшись, ніби хотів стати прозорим.

Діна перевела погляд на чоловіка. Він мовчав.

— Ми подумаємо, — обережно сказала вона, не змінюючи інтонації.

Тамара Павлівна кивнула.

— Тільки не зволікайте. У мене все готово. Залишилося тільки ім’я вписати.

Вона встала, провела рукою по підлокітнику крісла й повільно вийшла з кімнати.

На кухні було тісно. Діна мила пляшечку, вода дзюрчала в раковину. Ілля стояв поруч, різав хліб, складав скибки на тарілку.

— Ти справді вважаєш, що це нормально? — Діна повернулася до нього, намагаючись говорити спокійно, але голос ледь здригнувся. — Просто взяти й назвати сина так, як їй треба, щоб отримати дачу?

— Це ж усього лише ім’я, — озвався Ілля, не підводячи очей. — Паша — гарне ім’я. Та й дім залишиться в родині…

Вона витерла руки об рушник, затрималася поглядом на ньому.

— Значить, тобі байдуже, як звати твого сина?

— Мені не байдуже, — він важко зітхнув, подивився у вікно. — Я не хочу з нею сваритися. Вона одна тепер. Їй важко.

— Мені теж, — тихо сказала Діна, — тільки мені нікому висувати умови.

Поклавши рушник, вона пішла в кімнату, залишивши Іллю самого на кухні.

Наступного дня ввечері в коридорі пролунав стук у двері. Діна вийшла, обережно прочинила. На порозі стояла Тамара Павлівна з коробкою в руках.

— Здрастуйте, — тихо сказала вона, намагаючись усміхнутися.

Діна мовчки кивнула, впускаючи її. На кришці коробки маркером було виведено: «Павлушеві».

Вона поставила її на край столу, відкрила, дістала комбінезон, згорток із пінетками, пару брязкалець. Усі речі були новими, ретельно підібраними. На внутрішньому боці пелюшки — червоною ниткою: «Павлушеві».

— Я замовила. Нехай у хлопчика буде гарний старт, — сказала вона, не дивлячись на Діну.

— Ми ще не вибрали ім’я, — тихо відповіла Діна, тримаючи сина на руках.

З ванної вийшов Ілля, рушник перекинутий через плече.

— Привіт, мам, — коротко сказав він, помітивши матір біля столу. Дружина стояла поруч, невдоволена, з примруженими очима.

— Щось сталося? — запитав він, дивлячись на Діну.

Діна не одразу відповіла, потім кивнула на коробку:

— Твоя мама принесла речі з іменем. Усе для Павлуша.

— Мам, ну не тисни, гаразд? Ми ще нічого не вирішили.

Свекруха стисла губи, склала все назад у коробку.

— Не тисну. Просто допомагаю.

Вона пройшла в коридор, залишивши коробку. Ілля провів її поглядом, потім зник у ванній, не сказавши більше жодного слова.

Вночі Діна сиділа на краю ліжка, погойдувала сина, притиснувши до себе. Він схлипував, не прокидаючись. Поруч Ілля лежав, витріщившись у стелю.

— Візьми, — вона обережно передала йому дитину.

Він сів, узяв малюка, незграбно, ніби боявся впустити. Мовчав.

— Ти взагалі за кого? — запитала вона пошепки. — За нас чи за неї?

— Я просто не хочу сварок. Якщо це все, чого вона хоче… ім’я…

— Ні, — перебила Діна. — Це не все. Це тільки початок. Ім’я сьогодні. Завтра вона вирішуватиме, як нам жити.

Ілля похитав дитину, не підводячи очей. Потім мовчки повернув її дружині й ліг спиною до неї.

Наступного дня пізно ввечері, коли дім затих, Діна сіла біля ліжечка, дістала з верхньої полиці книгу імен. Відкрила на середині, повільно гортала. Ногою відсунула коробку «Павлушеві» під комод.

— Марк, — сказала вона вголос.

Ілля сидів на дивані з телефоном.

— Усе-таки, може, варто прислухатися до мами? Це ж не кінець світу.

Діна підвела на нього очі. Голос — тихий, але твердий:

— Я не хочу, щоб ім’я моєї дитини залежало від шантажу. Я хочу вибрати його сама.

Він опустив телефон, провів рукою по обличчю.

— Гаразд. Якщо ти впевнена — так і назвемо.

Вона схилилася над колискою, погладила сина по лобі:

— Марк. Підходить.

За три дні рано-вранці вони поїхали до РАЦСу оформлювати свідоцтво про народження. Таксі зупинилося просто біля входу. Ілля допомагав нести сумку, Діна тримала Марка, загорнутого в ковдру. На ґанку їх уже чекала Тамара Павлівна — з букетом і акуратно складеною пелюшкою в руках.

Діна привіталася стримано, Ілля кивнув матері. Усередині було прохолодно. Діна зняла рукавички, міцніше взяла сина. Ілля був поруч, Тамара Павлівна — трохи позаду.

Секретарка, не підводячи очей:

— Ім’я дитини?

Діна дивиться на Іллю. Він ледь помітно киває.

— Марк, — каже вона.

Секретарка записує.

Ззаду чути різкий вдих.

— Ви казали — подумаєте… — голос Тамари Павлівни тремтить. — Ви обіцяли…

Діна не відповідає. Бере папери, розвертається. Проходить повз, не озираючись. Тамара залишається. У її руках пелюшка з вишивкою «Павлушеві». Вона не рухається.

Після поїздки до РАЦСу Діна довго не могла знайти собі місця. Удома все здавалося чужим — навіть звичні речі. Марк спокійно спав у ліжечку, у передпокої на підлозі стояла сумка з документами, яку ніхто не розбирав. Діна кілька разів підходила до вікна, просто щоб затриматися біля фіранки, і нарешті пішла на кухню.

На кухні пахло свіжим хлібом і чимось ледь вловимо солодким. Вона обережно розклала речі на сушарці, останню пелюшку прикрила рушником. У коридорі ляснули вхідні двері — Ілля, повернувшись із магазину, поставив пакети на підлогу, скинув кросівки й пройшов на кухню.

Кілька хвилин Діна мовчки займалася своїми справами, потім затрималася біля вікна, відчувши знайому напругу в плечах.

За пів години пролунав дзвінок у двері. Діна, витираючи руки об рушник, пішла відчиняти. На порозі стояла Тамара Павлівна — в руках велика коробка з акуратним написом «Павлушеві».

— Здрастуйте, — тихо сказала свекруха, ледь усміхнувшись.

Діна мовчки кивнула й пропустила її в коридор. Тамара Павлівна зняла взуття, акуратно поставила коробку на підлогу, поправила шарф. У цей момент із кухні вийшов Ілля, зупинився на порозі, дивився на матір і дружину.

— Привіт, мам, — сказав він стримано.

Тамара Павлівна підхопила коробку й пройшла в дитячу. Повільно поставила її на комод, відкрила кришку. Дістала подушку з вишитою літерою «П», новий комбінезон, маленьку іграшку — усе акуратно розклала на ліжечку поруч із Марком.

Діна стояла біля дверей, схрестивши руки, погляд строгий.

— Я це все заздалегідь замовила, — сказала свекруха, уникаючи погляду прямо на Діну. — Хотіла, щоб у хлопчика був гарний старт. Це пам’ять, Іллю. Пам’ять про твого діда.

Діна подивилася на подушку, потім прямо на свекруху:

— Дякую, але в нас уже все є, — тихо сказала Діна.

Тамара Павлівна затрималася біля ліжечка, невпевнено погладила онука по ручці, потім повільно почала складати речі назад у коробку.

— Живіть як хочете, — кинула вона через плече, виходячи з кімнати. У передпокої довго взувалася, запах парфумів змішався із запахом дитячого мила. За хвилину двері за нею зачинилися, у квартирі знову стало тихо.

Ілля стояв біля стіни, ніби не знав, що робити далі. Діна взяла коробку, прибрала на шафу, повернулася до сина.

Пізніше, коли все трохи вщухло, Діна міняла підгузок синові. Ілля зайшов, оперся на одвірок, дивився, як вона вовтузиться з Марком.

— Ти сама розумієш, вона не відстане, — тихо промовив він.

— А ти знову мовчатимеш? — Діна повернулася, не приховуючи втоми.

— Я не хочу сваритися, — відрізав Ілля, — і не хочу, щоб ти втягувала мене в усе це.

— Я не втягую. Я просто хочу, щоб ти був зі мною, а не між.

Ілля опустив очі, пішов у залу, де його одразу поглинув телефон.

Наступного дня Діна розвішувала дитячі речі на балконі. Внизу у дворі почувся голос Тамари Павлівни, що перемежовувався з розповідями сусідці — «Назвали-то Марком… А я ж хотіла, щоб…» Діна завмерла, почувши своє ім’я, але не стала нічого говорити — лише зачинила вікно, щоб не чути.

За кілька днів свекруха знову з’явилася біля їхніх дверей. Діна відчинила стримано, Ілля стояв позаду, схрестивши руки.

— Я не прощаю, — різко кинула Тамара Павлівна, — і викреслюю вас із заповіту!

Голос її був голосніший, ніж зазвичай — наче навмисне, щоб чув увесь під’їзд. Діна вийшла в коридор і зупинилася поруч з Іллею.

— Ми — родина, і в нас своє життя, — твердо сказала вона. — Своє ім’я, свої рішення. Ми не зобов’язані підлаштовуватися під чужі очікування.

Тамара Павлівна метнула погляд на Іллю, але він тільки відвів очі, опустивши голову.

— Не забувайте, в чиїй квартирі ви живете. Ми з батьком залишили її вам не роздумуючи, — злобно кинула вона. — Я хотіла по-хорошому, але ви мене самі відштовхнули. Жодної дачі ви не отримаєте, бабусю викреслили — невдячні! — і з цими словами вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Увечері Ілля нервово ходив по кімнаті, то сідав, то вставав. Діна сиділа в дитячій, гладила Марка по спині.

— Ти могла б і пом’якше, — промовив Ілля з порога.

— А ти міг би бути зі мною поруч, а не в тіні, — відповіла вона, навіть не підводячи голови.

Він сів на край дивана, взявся за голову.

— Я не розумію, хто я в цій родині.

Діна довго мовчала, тільки витирала сльози з обличчя сина. У вікні темніло, і тиша в квартирі була непривично глухою.

Кілька днів минули у в’язкій тиші. Марк спав, сопучи в ліжечку, Діна прала й розвішувала на мотузці крихітні бодіки, гладила пелюшки, мовчки готувала їжу. Ілля йшов уранці й повертався ввечері, наче гість у власному домі.

Увечері на кухонному столі загув телефон. Діна витерла руки, подивилася на екран. Повідомлення: «Тамара Павлівна офіційно переписала дачу на племінницю. Не сподівайтеся ні на що».

Вона прибрала телефон у нижню шухляду буфета. У дверях кухні з’явився Ілля.

— Ну от. Усе. Вона пішла, — сказав він глухо.

Діна, не обертаючись:

— Ти теж.

Він завмер, потім тихо:

— Можна я все ж таки залишуся?

Увечері він зайшов на кухню, поставив чайник. Діна вкладала Марка. Повернувшись, побачила його за столом — він складав сухі пелюшки в рівну стопку.

— Я все обдумав, — промовив він, не дивлячись на неї. — Мовчав, тому що боявся. Та й матір шкода було. А треба було — сказати. Тобі дякую. Ти не прогнулася.

Діна взяла з його рук пелюшку, подивилася прямо:

— Я не сперечалася. Я захищала. Просто в нас — різний «нас».

— Хочу, щоб знову було спільне, — відповів він.

Наступного дня в поліклініці пахло дитячим кремом. Діна тримала Марка, він тягнувся до кольорових плакатів на стінах. Ілля стояв за спиною, тримаючи сумку. Медсестра, зазирнувши в картку, усміхнулася:

— Гарне ім’я Марк. Сучасне.

Увечері на балконі Діна розвішувала дитячі речі. Вітер гойдав мотузки. Внизу повільно пройшла Тамара Павлівна, не підводячи очей. Діна відвела погляд. Ілля підійшов, простягнув прищіпку:

— Що далі?

Діна повісила останній бодик, прикрила його краєм пелюшки від сонця.

— Далі — жити. Без умов.

Тихо додала:

— Коли не треба обирати між собою і спокоєм.