Гуркіт із кімнати змусив Тетяну Андріївну кинутися туди. Серце стислося від тривоги — чи не сталося чогось із Валерієм Івановичем? Адже він накульгує, і будь-які різкі рухи можуть обернутися для нього справжнім випробуванням.
— Чого примчала? Все зі мною нормально, — буркнув Валерій Іванович, коли побачив дружину. Він вмощувався у кріслі біля телевізора, влаштовуючи ногу на пуфі. Сердито зиркнув на Тетяну Андріївну й продовжив:
— Отак ми й будемо завжди самі з дачними справами крутитися. Від дітей допомоги, як бачу, не дочекаєшся! А винна в цьому ти, Таню. Хто це вигадав, що не треба показувати, що нам важко самим косити траву? А завтра ще й дрова привезуть, їх скласти треба. Я он сьогодні ледве до кінця дотягнув, поки траву косив. А ти ж кажеш: «Ми ще молоді!» Подивись краще на нашого зятя — його батько не соромиться, прямо говорить, що нічого не може й робити не буде. Олексій до нього й бігає постійно, а до нас наче й не обов’язково!
Валерій Іванович увімкнув телевізор, насупився й заглибився в новини. Тетяна Андріївна сіла поряд на диван. Вона знала чоловіка: побурчить-побурчить, трохи віддихається — та й перестане.
Так і сталося. Подивившись новини й насваривши «винних», Валерій Іванович озирнувся до дружини:
— А що, онучка наша школу добре закінчила, а ми їй навіть нічого не подарували?
— Та ти ж сам, Валеро, казав, що могла б і краще, — нагадала Тетяна Андріївна.
— Та нормально все, то я так буркнув. Даша наша молодчина! Уяви, на заочне пішла вчитися. Каже: «Діду, працюватиму, не хочу на шиї у батьків сидіти!» Молодець дівчинка, уся в мене!
Валерій Іванович глянув на дружину теплішим поглядом:
— Не ображайся, Таню, що бурчав, просто втомився. А що там наш з тобою блог про город, щось заробив?
— Та трохи накапало, — зраділа Тетяна Андріївна.
— То треба Дашуні дати, хай купить собі щось гарне. Вона ж тепер на роботу ходитиме, має виглядати доросло, по-справжньому!
По телевізору почалася спортивна програма, і Валерій Іванович пожвавішав. Згадав і про молодшого онука, Іллю, який займався футболом і давно мріяв про новий м’яч.
—Треба й Іллюші щось подарувати, хай голи забиває. Я ж колись теж у футбол ганяв. І зараз би показав їм клас, аби нога не підводила!
— Та ти в мене ще молодий! — обняла його Тетяна Андріївна. Вона знала, що чоловік переживає: нога обмежує його, а він і далі намагається брати на себе найважчу роботу. От і сердиться більше на життя, ніж на когось конкретного.
Так вони й сиділи довго-довго, обійнявшись, дивилися якийсь старий фільм про кохання. А зранку зненацька приїхали діти з онуками.
— Мамо, тату, ми цього разу вирішили до вас завітати, — сказала донька, розкладаючи сумки, які заніс із машини зять. А там і м’ясо на шашлики, і цукерки, і червона риба.
— Що це за свято таке? Я, часом, нічого не забув? — здивувався Валерій Іванович.
Настя одразу гаряче пояснила:
— Та Олексій вчора на своїх розсердився. Його батько вважає, що допомагати треба тільки йому, а сам розлінився й нічого не робить! Мати каже: ходить у брудному взутті по хаті, нічого не допомагає, а тільки й знає, що скаржитися — втомився, мовляв. Я ж їм не раз розповідала про вас, що мої батьки теж не молоді, але все самі роблять, навіть трохи підробляють — блог ведуть. І не ниють, нічого не просять. А свекор одразу сперечатися: мовляв, вас, мабуть, нічого не турбує, от як у нього, і взагалі про що він думає. Не зміг навіть знайти «пристойну» роботу. А я й подумала: у тебе ж, тату, теж нога не здорова, але ти ж не скаржишся, і в мами зі здоров’ям не все гаразд…
— От ми й вирішили приїхати допомогти, — твердо сказала Настя. — А то якось несправедливо виходить.
За вихідні Валерій Іванович із зятем стільки всього переробили, що один він, мабуть, возився б із цим півмісяця. І колеса на машині поміняли, і мастило з усіма фільтрами замінили. Навели лад у гаражі, до якого Валерій Іванович давно збирався дістатися, та все руки не доходили. Льошка миттю перекопав грядки. А коли привезли дрова, Настя з чоловіком та дітьми — Дашею й Іллею — ураз склали їх у дровітню. Оце вже молодість дає знати!
До обіду Настя замаринувала м’ясо, Олексій нанизав його на шампури та пішов до мангалу. Незабаром по подвір’ю поплив апетитний запах шашлику. А Дашуня швиденько приготувала салат зі свіжих огірків і помідорів, нарізала хліба — і обід готовий.
— Оце діти й онуки, справжнє свято нам влаштували! — усміхався задоволено Валерій Іванович. У нього навіть нога майже пройшла від гарного настрою.
Та ще й Настя підійшла, обняла його за плечі й тихо мовила:
— Тату, ти не думай, якщо тобі грошей на операцію треба — ми зразу допоможемо. Ти ж іще молодий, треба підлікувати ногу. Хочеш, я з тобою разом у клініку поїду?
Валерій Іванович ледь не розчулився до сліз. Він завжди пишався своєю донькою, але цього разу серце переповнила особлива вдячність. Даремно він подумки дорікав їм — насправді донька пишається батьками й поважає їх за те, що вони сильні духом і не просять допомоги.
Коли діти з онуками збиралися додому, дідусь від душі розцілував доньку, потиснув руку зятеві, а внукам дав грошей, як і задумав.
— Даші на обновки, а Іллі на новий м’яч.
— Дякую, діду! — обняла його онучка.
А Ілля здивовано запитав:
— Діду, ти крутий! А звідки у вас гроші, ви ж на пенсії?
— Ми з бабусею блог ведемо, — з усмішкою пояснив Валерій Іванович.
— Показуємо, як із котами на дачі живемо, що садимо, як із труднощами справляємося. Ну й різні лайфхаки там показуємо.
Онуки аж очі витріщили від захвату. Даша миттю дістала телефон і почала шукати блог дідуся й бабусі.
— Бабусю, діду, та ви ж у нас особливі! Стільки всього знаєте. Покажете нам щось цікаве? — захоплено вигукнула вона, демонструючи всім на екрані їхню сторінку.
Після від’їзду доньки, зятя й онуків Валерій Іванович цілий вечір ходив окрилений. А потім підійшов до дружини, обійняв її й сказав:
— Ні, правильно ми все робимо. Гарний приклад подаємо. Чула, як Льошка нашій Насті сказав: «Коли ми на пенсію підемо, я теж хочу жити, як твої батьки. Не розкисати, не піддаватися хворобі й любити одне одного!»
Валерій Іванович міцніше пригорнув дружину й прошепотів:
— І від того, як на нас діти дивилися, я зрозумів: мені теж більше подобається жити так, ніби в мене нічого не турбує і все мені під силу. Немає чого скаржитися на старість. Від того молодшими ми не станемо. А на дітей гріх нарікати. Вони ж руку на пульсі тримають — он як примчали, у всьому допомогли. Тепер я впевнений: якщо що трапиться, вони нас не залишать. Але, сподіваюся, до цього ще ой як далеко!
