— Тоню, ти ж знаєш, що я Святому Миколаю не вірю з шостого класу, коли знайшла валянки під ліжком, а не під подушкою, — сказала Ніна Василівна, ретельно загортаючи в газету банку з солоними огірками.
— Але традиція є традиція. Я тобі подарунок приготувала, ти мені — теж. І ніяких «та ну, не треба». Бо минулого року ти мені «не треба» сказала, а я цілу ніч образилась і пекла млинці з гіркою сіллю.
Антоніна саме вибирала між двома светрами — один був бежевий, м’який і коштував 1299 грн, другий був синій, колючий і коштував 399.
Вона вже п’ятнадцять хвилин стояла в роздумах: якщо взяти дешевий, свекруха скаже «ти що, мене за бідну тримаєш?», якщо дорогий — «ти що, гроші на вітер кидаєш, краще б Артему на курси англійської дала».
— Мамо, я вже купила, — збрехала Антоніна в слухавку. — І не питайте що, бо секрет.
— От і я не скажу, — загадково відповіла Ніна Василівна. — Але натякну: воно тепле, корисне і ти його точно не чекала.
Антоніна зітхнула й поклала обидва светри назад. Потім пішла в інший відділ і купила… електричну грілку за формою ведмедика. 1899 грн. «Тепле — є, корисне — спині допоможе, не чекала — сто відсотків».
Тим часом Ніна Василівна сиділа вдома й пакувала свій подарунок. Спочатку вона хотіла подарувати валянки (у неї ще з 1987 року пара лежала, майже не ношені).
Потім передумала й дістала з-під ліжка коробку з-під пральної машинки. В коробці лежали:
два кілограми домашньої ковбаси (ще теплої, щойно з коптилки);
банка меду з горіхами (бо «ти ж худнеш, а горіхи — це корисно»);
три пари шерстяних шкарпеток, зв’язаних власноруч (дві пари — з дірками на п’ятах, бо «ти ж їх все одно вдома носиш»);
і головне — стара норкова шапка, яку Ніна Василівна носила в 1994 році на весілля сина.
— Оце буде подарунок так подарунок, — радісно потерла руки свекруха. — І практичний, і пам’ятний!
5 грудня, вечір. Артем ще на тренуванні, в хаті пахне мандаринами й кутею, яку Ніна Василівна вже варить «про запас». Під ялинкою — дві коробки. Одна — гарно запакована в золотий папір з бантом (від Антоніни). Друга — загорнута в п’ять газет і перев’язана мотузкою від ковбаси (від Ніни Василівни).
— Ну що, хто перший? — запитала Антоніна, намагаючись не сміятися.
— Ти молодша, тобі й починати, — великодушно дозволила свекруха.
Антоніна простягнула свою коробку.
— Миколайчик просив передати.
Ніна Василівна розірвала папір, як дитина. Побачила ведмедя-грілку — і завмерла.
— Ой, Тоню… це що, електричний ведмідь?
— Так, мамо. Вмикається в розетку, гріє спину, ноги, все що завгодно. І ще вібромасаж має.
— А я думала, це просто плюшевий… — свекруха обережно натиснула кнопку. Ведмідь загудів і затремтів. — Ой, мамо, він живий! Він мене масує!
Вона притиснула ведмедя до грудей і мало не заплакала.
— Тоню, я ж тобі всю спину виговорювала, що болить… А ти взяла й купила… Скільки ж це коштувало?
— Не важливо. Головне, щоб вам було тепло.
— Тепло мені тепер буде завжди, — розчулено сказала Ніна Василівна й витерла сльозу рукавом светра.
— Тепер ваша черга.
Свекруха з гордістю підсунула свою коробку-«танчик».
— Оце тобі від Миколайчика. І не смійся, бо я старалася.
Антоніна почала розплутувати мотузку. Перша газета, друга, нарешті дісталася до вмісту.
Спочатку ковбаса. Потім мед. Потім шкарпетки. Антоніна вже починала підозрювати, що найгірше попереду.
І ось — норкова шапка.
— Оце я носила, коли ти з моїм сином на весілля йшла, — гордо заявила Ніна Василівна. — Норка натуральна, канадська! Я її берегла для особливого випадку. Тепер тобі віддаю. Носи на здоров’я!
Антоніна дістала шапку. Моль з’їла пів вуха, а всередині було видно стару газету, якою шапку набивали в 90-х.
— Мамо… це… дуже цінна річ, — видавила Антоніна.
— Правда ж? Я ж знала, що ти оціниш! А ще я тобі тушонку домашню поклала, але вона в холодильнику, бо не влізла.
Антоніна обережно поклала шапку назад у коробку.
— Дякую, мамо. Я… я її берегтиму.
— Носи! Бо взимку ж холодно!
Наступного року вони домовились: подарунки тільки до 1000 грн і тільки нові. Але традиція зламалась уже в листопаді.
Ніна Василівна подзвонила:
— Тоню, я бачила в набір каструль німецьких, п’ять штук, з антипригарним покриттям. Акція — 3999 грн. Я собі на Миколая замовила. Тобі теж можу взяти, якщо хочеш.
— Мамо, ми ж домовились до тисячі!
— Та то ж для кухні! То не подарунок, то інвестиція!
Антоніна зітхнула й замовила свекрусі… робот-пилосос. 12 999 грн. «Інвестиція в чистоту», — сказала вона собі.
6 грудня. Під ялинкою знову дві коробки. Одна — величезна, друга — маленька й важка.
— Ти перша! — сказала Ніна Василівна, ледве стримуючи посмішку.
Антоніна відкрила коробку. Робот-пилосос блищав, як новий місяць.
— Ой, Тоню… це ж він сам їздить?!
— Так, мамо. І додаток є, з телефону керувати можна. І навіть кота не боїться.
Ніна Василівна обняла коробку, як дитину.
— Я його «Миколайчиком» назву. Він мені підлогу мити буде, а я сидітиму й чаю пити!
— Тепер ви.
Ніна Василівна з гордістю витягла свою коробку.
— А я тобі… не каструлі. Я передумала. Бо подумала: ти ж у нас красива, молода ще. Тобі треба щось для душі.
Всередині лежала… сукня. Червона, з мереживом, з розрізом. Розмір 42. Антоніні був 48.
— Мамо… це…
— Я в магазині приміряла, мені якраз! Продавчиня каже: «Пані Ніно, ви в ній як королева!» То я й купила дві — собі й тобі. Худнути ж будеш після свят, правда?
Антоніна подивилася на сукню, на свекруху, на робот-пилосос — і раптом розсміялася. Так щиро, що аж сльози потекли.
— Мамо, ви невиправна!
— А ти думала! Давай завтра разом на базар підемо, тобі таку ж, тільки на твій розмір, знайдемо. І на дискотеку підемо, як у молодості!
З того року подарунки стали окремим видом спорту.
2023 — Ніна Василівна подарувала невістці абонемент у спортзал на рік («бо ти ж казала, що треба схуднути до сукні!»).
Антоніна подарувала свекрусі поїздку в Карпати на «Гуцульську різдвяну ватру» («бо ви казали, що мріяли колись колядувати з чужими людьми»).
2024 — свекруха купила величезний телевізор 65 дюймів («щоб ти серіали свої дивилася, а не в телефоні»). Антоніна — квитки на концерт Павла Зіброва («бо ви весь рік його в машині слухаєте на повторі»).
А цього року, 2025-го, вони вирішили: «Все. Крапка. Тільки власними руками і до 500 грн».
Але вже 1 грудня Ніна Василівна подзвонила:
— Тоню, я тут на ярмарку була… Там гончар ліпить горщики… Я замовила нам дві чашки з написом «Найкраща свекруха» і «Найкраща невістка». По 750 грн. Нічого, що трошки перебрали?
Антоніна глянула на коробку, яку щойно принесла кур’єр: дві футболки з принтом « Я люблю свою свекруху» і «Я люблю свою невістку» — по 890 грн.
— Нічого, мамо, — сказала вона й усміхнулася. — Ми ж не заради ціни. Ми заради того, щоб сміятися разом ще багато-багато років.
І десь там, у небі, Святий Миколай, напевно, сміявся найголосніше. Бо кращих подарунків, ніж ці дві жінки одна одній, він давно не бачив.
Юлія Хмара
