Подвір’я пані Соломії завжди було зразком спокою, аж поки туди не вдерся Павло. Він стояв посеред саду, спираючись на старий паркан, і з таким виглядом розглядав яблуні, наче вже виставив їх на аукціон.
— Оце нахаба та ще й брехун в додачу! — вигукнула Олеся так, щоб було чутно кожному горобцю на стрісі. — Павле, ти божився, що ноги твоєї тут не буде після того, як ти «випадково» витоптав бабусині гладіолуси!
Павло навіть не здригнувся. Він повільно повернув голову, поправив сорочку й розтягнув губи у тій самій посмішці, від якої в Олесі починало сіпатися ліве око.
— Олесю, дорогенька, твій темперамент знову випереджає твій здоровий глузд, — спокійно відказав він. — По-перше, гладіолуси постраждали через кота, який кинувся мені під ноги. По-друге, я тут у справі. Важливій, державній справі.
— Державній? — Олеся вибігла на ґанок, розмахуючи рушником. — Ти за останній рік не спромігся навіть паркан полагодити, хоча обіцяв це ще на Великдень! Твоя «державна справа» — це знову виманити у бабусі ключі від старого погріба?
— Як ти можеш так про мене думати? — Павло приклав руку до серця.
— Я прийшов попередити. Цей горіх, що росте на межі… він аварійний. Якщо він впаде на твою альтанку, ти перша прибіжиш до мене зі сльозами.
— Попереджувач знайшовся! — Олеся спустилася по сходах, наближаючись до нього з рішучістю танка. — Горіх стоїть тут сто років і ще стільки ж про стоїть. А от твоя совість, Павле, впала вже давно. Ти ж вчора казав сусідам, що я дозволила тобі забрати старий верстат з гаража! Коли це було? У твоєму паралельному всесвіті?
— Я лише інтерпретував твої слова про те, що «нам треба розчистити простір», як зелене світло для доброї справи! — вигукнув Павло, починаючи активно жестикулювати. — Я хотів його відреставрувати!
— Відреставрувати? — Олеся аж задихнулася від обурення. — Ти хотів здати його на металобрухт, щоб купити ті безглузді диски на свою стару автівку! Ти брешеш так часто, що, мабуть, сам забуваєш, де правда.
— Це не брехня, це гнучкість мислення! — парирував Павло, звужуючи очі. — Ти завжди була занадто приземленою, Олесю. Тобі аби тільки порядок, правила і гладіолуси за розкладом. А я бачу можливості там, де ти бачиш мотлох.
— Можливості? — дівчина зупинилася в метрі від нього. — Твоя єдина можливість сьогодні — це піти звідси з тією ж швидкістю, з якою ти зникаєш, коли треба допомогти з городами. Ти обіцяв привезти добрива ще в березні. Де вони?
— Логістика підвела! Постачальники виявилися пройдисвітами! — Павло підвищив голос, намагаючись перекричати гнівний погляд Олесі.
— Постачальники? Павле, ти просто проспав ярмарок, бо грав у карти з Миколою до ранку! Мені сорока на хвості принесла все до дрібниць. Ти нахабний маніпулятор, який думає, що чарівна усмішка замінює виконання обіцянок.
— Знаєш що? — Павло раптом вирівнявся і склав руки. — Твоя підозрілість просто вбиває в мені будь-яке бажання бути корисним. Я хотів як краще. Хотів врятувати сад від аварійного дерева…
— …і за одне зрубати його на дрова, які вже пообіцяв продати сусіду знизу, так? — примружилася Олеся.
Настала тиша. Павло на мить розгубився, його «державний» вигляд дав тріщину.
— Ну… дерево справді затінює город, — буркнув він уже не так впевнено.
— Геть звідси, стратегу! — Олеся вказала на хвіртку. — І поки не навчишся відрізняти своє майно від нашого, і правду від своїх фантазій — не повертайся. Навіть якщо на нас летітиме метеорит, я краще домовлюся з метеоритом, ніж з тобою!
Павло зітхнув, поправив комірець і, кинувши останній, нібито ображений погляд на горіх, попрямував до виходу.
— Ти ще пошкодуєш, Олесю! Коли прийдуть заморозки, згадаєш про мої дрова! — крикнув він уже з-за паркану.
— Радше замерзну в кригу, ніж візьму від тебе хоч тріску! — відгукнулася вона, нарешті дозволивши собі посміхнутися.
Битва була виграна, але вона знала: завтра Павло вигадає нову історію. Бо такий вже він був — нестерпний, нахабний, але невід’ємний елемент їхнього сільського життя.
Наступного ранку сонце ледь встигло позолотити верхівку того самого горіха, як на подвір’ї знову почувся підозрілий шурхіт. Олеся, яка ще допивала свою першу чашку кави, завмерла біля вікна. Під парканом, намагаючись бути тихішим за мишу, напівзігнутий Павло волочив величезну рулонну сітку.
Він діяв з виглядом секретного агента на ворожій території, але зашпорхнувся об порожнє відро, яке гучно задзеленчало на все село.
— Знову?! — Олеся вилетіла на ґанок, навіть не взувшись у капці. — Павле, я ж вчора чітко сказала: твоя присутність тут прирівнюється до стихійного лиха. Що це за залізяччя? Ти вирішив обгородити мою совість, щоб вона не заважала тобі брехати?
Павло випростався, витер піт із чола і знову надягнув свою фірмову маску «невинної жертви обставин».
— Олесю, твоя ранкова агресія шкодить кольору обличчя, — зауважив він, обтрушуючи руки. — Я прийшов з миром. І з подарунком. Це спеціальна сітка з антикорозійним покриттям. Я помітив, що твої кури дедалі частіше здійснюють нелегальні перетини кордону з городом пана Степана. Ти ж не хочеш міжнародного скандалу на рівні вулиці Садової?
Олеся підійшла ближче, підозріло мружачись.
— Антикорозійне покриття? Павле, це ж стара сітка з мого заднього двору, яку ти «позичив» ще минулої осені, щоб підперти свої помідори! Ти що, намагаєшся повернути мені мої ж речі під виглядом благодійності?
— Як ти могла подумати таке? — Павло театрально схопився за горло. — Та сітка була… е-е… іншої фракції! А ця — новенька, майже муха не сиділа. Ну, можливо, вона трохи постояла під дощем, що додало їй благородної патини, але функціонал не постраждав!
— «Благородна патина»? Ти називаєш іржу художнім оформленням? — дівчина вперла руки в боки. — Оце нахаба! Ти вкрав її в мене пів року тому, а тепер притягнув назад, бо пан Степан пообіцяв нацькувати на тебе свого собаку, якщо твої кури знову перейдуть межу. Ти рятуєш не мої грядки, а свої штани від зубів Рекса!
Павло на мить замовк, обмірковуючи, наскільки глибоко він «засипався». Його очі забігали по садку в пошуках нового об’єкта для маневру.
— Ну, припустимо, у нас з Рексом є певні розбіжності в поглядах на територіальну цілісність, — визнав він нарешті. — Але хіба це скасовує той факт, що я працюю фізично? Хіба це не доказ мого каяття за вчорашнє?
— Твоє каяття коштує менше, ніж той верстат, який ти ледь не здав на брухт! — відрізала Олеся. — Слухай сюди, «меценат» недороблений. Зараз ти береш цю сітку і встановлюєш її не там, де тобі зручно ховатися від Рекса, а вздовж усього малинника. І щоб жодного перекосу!
— Вздовж малинника? — Павло скривився. — Але там тінь і багато кропиви! У мене алергія на кропиву, я тобі не казав? Це спадкове, по лінії мого троюрідного дядька-дипломата.
— Твоя єдина алергія — це алергія на чесну працю, — холодно зауважила дівчина. — Або ти зараз береш інструменти й стаєш до роботи, або я зараз телефоную Миколі й розповідаю, куди поділася його запасна каністра бензину минулого тижня.
Павло напружився. Його обличчя на мить стало серйозним, а потім знову розпливлося в підлесливій усмішці.
— Олесю, ну навіщо ці крайнощі? Ми ж дорослі люди, сусіди, майже родина… Навіщо згадувати дрібні непорозуміння з паливно-мастильними матеріалами?
— Бо ці «непорозуміння» — фундамент твоєї біографії! — крикнула вона, вказуючи пальцем на лопату. — Працюй, брехуне. І не здумай піти на обід, поки я не перевірю якість натяжки.
Павло зітхнув так важко, наче на нього поклали обов’язки всього Кабінету Міністрів одночасно. Він взявся за край сітки, щось бурмочучи собі під ніс.
— Я все чую! — гукнула Олеся з порога.
— Я кажу, що малина в цьому році буде видатною завдяки моїм зусиллям! — миттєво відгукнувся Павло, з силою встромляючи лопату в землю.
Олеся зайшла в хату, відчуваючи дивну суміш роздратування та задоволення. Вона знала: за годину він прийде просити холодного квасу, запевняючи, що врятував її господарство від неминучого краху, а ввечері обов’язково спробує «запозичити» в неї драбину.
Але поки він працював — принаймні сьогодні — у світі панувала якась химерна, шумна справедливість.
Юлія Хмара
