— Іди геть, ця квартира моя, я іншу знайшов — гримнув чоловік — а я тільки всміхнулась: документи ж на мене.
— Збирай речі і йди! Я іншу знайшов!
Геннадій жбурнув ключі на комод так, що аж задвигтіла їхня весільна фотографія. П’ятнадцять років тому вона думала, що виходить заміж за принца. Зараз дивилася на червоне обличчя чоловіка й чула відлунням вчорашню розмову телефоном:
— Та що з неї взяти, Валю, самі нерви. Зате квартира хороша — переїдемо, житимемо нормально.
— Чуєш мене чи ні? — гримнув він голосніше. — Валентина вже чекає! А ти знайдеш собі щось дешевше — по твоєму розуму саме те.
Софія повільно відклала книжку й подивилася на чоловіка — він виходжував кімнатою, як хазяїн, що показує володіння.
— І що ти сказав тій Валентині? Що квартира твоя?
— А чия ж іще? Я тут прописаний, я чоловік! Усе наше спільне за законом!
— Геннадію, а ти документи на квартиру коли-небудь бачив?
Він завмер. В очах майнув подив, але одразу змінився звичною нахабністю:
— Яка різниця! П’ятнадцять років одружені — значить, усе моє. Чи ти збираєшся рідного чоловіка на вулицю виганяти?
Софія встала й підійшла до вікна. Геннадій продовжував щось казати, але вона його не слухала. Згадувала той день десять років тому, коли він програв її зарплату з друзями й два дні благав:
— Соню, ну дай під заставу квартири, я швидко віддам!
Тоді вона злякалась і сховала документи в банк. Тепер розуміла — це було найкраще рішення в її житті.
— …не слухаєш мене! — Геннадій обурився. — Я що, повітря?
— Ні, — спокійно відповіла Софія. — Ти паразит. Який п’ятнадцять років жив на мої гроші й ще мав совість мене ображати.
— Як ти смієш?! Я працював!
— Де ти працював? — Вона обернулась і подивилась йому в очі. — За три роки п’ять місць змінив. З кожного пішов, бо всі довкола тебе не цінують.
— Зате зараз усе зміниться! У Валентини зв’язки, вона допоможе мені влаштуватися…
Він осікся, зрозумівши, що виказав себе.
— Зрозуміло, — кивнула Софія. — Отже, я не просто перешкода для нового життя. Я ще й незручний свідок твоєї нікчемності.
Наступного ранку Геннадій пішов раніше — бурмотів щось про важливу справу. Софія провела його поглядом і викликала слюсаря.
— Терміново треба поміняти замки.
— Чоловік ключі загубив? — поцікавився літній майстер.
— Чоловік сам загубився.
Софія з’їздила в банк. Документи на квартиру лежали в сейфі, як вона й пам’ятала. Усе на її ім’я, усе чисто. Купила до шлюбу на свої гроші — жодних претензій у Геннадія бути не може.
Повернулася додому о п’ятій вечора. І одразу почула гуркіт у двері.
— Софіє! Якого біса замок не працює?!
— Працює, — відповіла вона, не відчиняючи. — Просто під нові ключі.
— Що ти наробила, божевільна?!
— А як справи у Валентини? Вона вже знає, що жодної квартири в тебе немає?
За дверима запанувала тиша.
— Звідки ти…
— Здогадалась. По твоєму голосу. Вона тебе вигнала, так?
— Соню, — голос став улесливим, — ну навіщо ми сваримося? Відчини, поговоримо по-людськи.
— По-людськи — це коли ти не образив мене при сторонніх.
— Я ніколи…
— Вчора. По телефону. Думав, я не чую?
Геннадій закалатав у двері:
— Це моя квартира! Я тут жив п’ятнадцять років!
— На моєму утриманні.
— Ти не маєш права мене виганяти!
— Маю. Документи на моє ім’я.
— Ми ж чоловік і дружина! Усе навпіл!
— Розлучимося — тоді подивимося, що навпіл. Але квартира залишиться моєю — вона куплена до шлюбу.
Знову тиша. Потім жалібно:
— Соню, а де я житиму?
Питання повисло в повітрі. Софія зібрала його речі в пакети, відчинила двері й поставила їх на коридор.
— Не знаю, Геннадію. Це більше не моя турбота.
Він стояв перед нею з розгубленим виглядом. Вперше за п’ятнадцять років вона бачила його безпорадним.
— Соню, ну я ж не зі зла. Просто хотів почати нове життя.
— Починай. Тільки без моєї квартири й без моїх грошей.
— А що я Валентині скажу?
— Правду. Хоча для тебе це буде незвично.
Софія зачинила двері й притулилася до них спиною. За стіною чулися кроки, потім звук ліфта. Все — п’ятнадцять років скінчилися.
Вона пройшла квартирою, яка вперше за багато років стала по-справжньому її домом. Ніхто не вмикатиме телевізор на повну гучність, ніхто не вимагатиме вечерю й скаржитиметься на смак, ніхто не казатиме, яка вона невдаха. Тиша тиснула незвично, але це була не порожнеча — це було визволення.
Увечері подзвонила мати:
— Софіє, Геннадій телефонував. Каже, ти його вигнала. Невже правда?
— Правда.
— Але як же так? Ви ж стільки років разом…
— Мамо, він завів інтрижку й хотів забрати мою квартиру. Скільки ще можна терпіти?
— Але чоловіки всі такі… А раптом він виправиться?
— Мені сорок два роки. У мене немає часу чекати, поки хтось виправиться.
— А одній-то як важко буде…
— Знаєш, що ще важче? Жити з людиною й почуватися самотньою щодня.
Після розмови Софія вимкнула телефон. Завтра всі дізнаються, почнуться дзвінки, поради, осуд. Але сьогодні — тільки її вечір у її домі.
Вранці вона прокинулася від тиші. Не від хропіння, не від гуркоту на кухні, не від звуків телевізора. Від тиші, яка говорила: ти вільна.
Заварила каву — рівно на одну чашку. Сіла біля вікна з блокнотом і вперше за роки стала думати про те, чого хоче саме вона.
У блокноті з’явилися рядки: «Записатися в бібліотеку», «Купити квіти», «Навчитися готувати для себе». Список короткий, але кожен рядок — її власний вибір.
В обідню перерву задзвонив домофон:
— Софіє Миколаївно? Можна піднятися? Мене звати Валентина.
За хвилину в двері постукали. На порозі стояла елегантна жінка років сорока — гарна, доглянута, дорого вдягнена. Усе те, чим Софія колись була й чим перестала бути поруч із Геннадієм.
— Можна ввійти? Мені треба дещо з’ясувати.
— Про що?
— Про вашого чоловіка. Колишнього чоловіка.
Валентина пройшла у вітальню, сіла в крісло. Трималася впевнено, але очі видавали втому.
— Геннадій розповів правду. Про квартиру, про документи, про те, що збрехав мені з першого дня.
— І що ви хочете від мене почути?
— Який він насправді. Ви прожили з ним п’ятнадцять років.
Софія уважно подивилася на суперницю. Дивна ситуація — говорити з жінкою, заради якої чоловік готовий був викинути її на вулицю.
— Він уміє бути привабливим, — сказала вона повільно. — Коли йому щось треба. Говорить гарні слова, будує плани. А потім виявляється, що це тільки слова.
— Я зрозуміла. Сьогодні він просив у мене грошей на житло. Тимчасово, до зарплати.
— Якої зарплати? Він же не працює.
— Отож бо, — Валентина всміхнулася. — Сказав, що ви його довели, зламали, не давали розвиватися.
— А зараз що думаєте?
— А зараз думаю, що він шукає нову дійну корову. І мало не знайшов.
Валентина встала, підійшла до вікна. Внизу у дворі гралися діти — кричали, сміялися, жили справжнім моментом.
— Знаєте, що він про вас казав?
— Нічого хорошого, певно.
— Що ви нудна, дріб’язкова, душите його претензіями. Що будь-який нормальний чоловік від вас утік би.
Софія відчула знайомі слова, — ці слова він жбурляв їй в обличчя роками. Але тепер вони не завдавали образи.
— Може, він і правий.
— Ні, — Валентина повернулася. — Я працюю з людьми двадцять років. Він просто шукав винних. Це простіше, ніж визнати власну нікчемність.
Біля дверей вона зупинилася:
— Дякую за чесність. Відкрили очі.
— А що тепер із ним буде?
— Це вже не мої проблеми. І не ваші теж.
Увечері Софія сиділа біля вікна з книжкою й чаєм. У квартирі стояла тиша — не гнітюча, а визвольна. Можна читати скільки завгодно, можна думати про своє, можна просто дихати на повну.
Завтра почнеться нове життя. Те, яке вона будувала п’ятнадцять років, але не могла жити.
Геннадій більше не повернеться — про це подбають нові замки й старі документи. А ще — її тверде рішення ніколи більше не жити з людиною, яка її не бачить. Софія закрила книжку й усміхнулася. Вперше за багато років — щиро.
