Ранковий туман над городами ще не встиг осісти на суху стерню, коли Марія вийшла за ворота з двома оцинкованими відрами та новенькою сапою.
Вона налаштувалася на довгий, важкий день, повний пилу, болю в попереку й монотонної праці. Звечора було домовлено: копати картоплю разом, ділити порівну, мішок туди, мішок сюди, дрібну на корм птиці, а велику до льоху.
Проте, ступивши на край спільної ділянки, Марія раптом зупинилася, опустила відра на втоптану стежку й заніміла.
Замість високих, пожовклих рядів картоплиння перед її очима розкинулася рівна, переорана пустка. Земля була свіжо скопана, ще волога знизу, усіяна слідами важких гумових чобіт та коліс тачки.
Ні бадилля, ні клубнів, ні натяку на врожай не залишилося. Ділянка виглядала так, наче над нею пройшовся невтомний комбайн або зграя сарани. Лише посередині колишнього четвертого ряду, прямо на вивернутій чорній скибі, самотньо виблискував гладким боком один-єдиний, велетенський, перерослий кабачок невизначеного жовтувато-зеленого кольору.
Марія повільно моргнула, сподіваючись, що ранкова памороч відійде від очей. Але картина не змінилася. Порожнеча панувала на десяти сотих. На сусідньому подвір’ї почувся рип залізної хвіртки, і з-за паркану з’явилася Галина. Вона неквапливо несла миску з кукурудзяним зерном для курей, виглядала на диво бадьорою, охайною і зовсім не втомленою, наче провела вчорашній вечір не за виснажливою роботою, а на курорті.
Марія перевела подих, узяла сапу на плече, підійшла впритул до межі й вперлася поглядом у сусідку.
— Оце вже Галина нагаздувала, — глухим, тремтячим від образи голосом промовила Марія. — Всю картоплю викопала, все чисто забрала. Жодного відерця не лишила, один кабачок лежить посеред поля, як насмішка якась.
Галина зупинилася біля курника, кинула курям жменю зерна і повільно повернула голову. На її обличчі з’явився вираз найвищої праведності, змішаної з удаваним нерозумінням.
— Чого це ти з самого ранку на паркан кидаєшся, Маріє. Хто рано встає, тому й доля всміхається. Ми з моїм Іваном учора до опівночі спини гнули, поки місяць світив. Світло на стовпі увімкнули та й робили, бо синоптики дощ обіцяли. Ти ж казала, що в суботу прийдеш, а земля не чекає суботи. Земля порядку вимагає.
— Якого ще порядку, побійся Бога, — Марія зробила крок уперед, міцніше стискаючи держално сапи. — Ми ж ділянку навесні навпіл міряли. Мій шнурок був, мої кілочки дерев’яні стояли. Десять сотих від межі до старої груші. Твій гній був, але ж оранку мій чоловік оплачував зі своєї кишені. Пальне хто купував трактористові, га. Галина, дивися мені в очі. Куди вивезли сорок мішків добірної картоплі.
— По-перше, не сорок, а тридцять два, — спокійно парирувала Галина, струшуючи полову з фартуха. — А по-друге, не треба тут рахувати те, чого ти своїми руками не доглянула. Хто в червні колорадського жука труїв. Ти два рядочки кропилом побризкала, розвернулася й поїхала до міста внука колисати. А жук з твоїх кущів пішки на мої пішов, рядами марширував. Хто отруту купував за шалені гроші на базарі. Я купувала, тричі обробляла, поки ви в місті прохолоджувалися під вентиляторами.
— Ти отруту купувала, бо в тебе склероз, ти стару забула, де поклала, — вигукнула Марія, але вчасно стишила голос до шипіння, пам’ятаючи про сусідів праворуч. — Я тобі за той порошок від жука гроші на стіл клала, коло склянки з водою. Ти їх у кишеню сховала і тепер кажеш, що не було. А сапала хто посеред літа, коли спека стояла сорок градусів. Я своїми пальцями кожен бур’ян виривала, коліна постирала об те каміння. А ти тоді на річку ходила, бо тобі в голові паморочилося від сонця.
— Я ходила, бо мені тиск піднявся від твоїх вічних докорів, — Галина підійшла до тину і сперлася на перекладину, склавши руки на грудях. — Ти сапала вершечки, траву гладила, а пирій у землі залишала. Мій Іван потім із заступом ходив і коріння видирав, щоб поле чисте було. То чия це картопля, питається. Того, хто її до пуття довів, чи того, хто раз на тиждень приїде, постоїть коло межі, побідкається і торбу огірків додому тягне.
— Торбу огірків, — Марія аж задихнулася від обурення. — Ті огірки на моєму шпалері росли, ти до них і пальцем не торкнулася. А картопля була посаджена спільна. Сорок відер насіннєвої ми разом купували, сорт Беллароза, рожева, чиста. Ти викопала всю під нуль. Навіть дрібну свиням вигребла, граблями пройшлася, жодної бульбини не загубила. А посередині городу оце одоробло лежить. Нащо ти мені той кабачок поклала. Це знущання, чи в тебе совість геть висохла.
— Ніхто над тобою не знущався, багато честі, — Галина закотила очі й підібгала губи. — Кабачок виріс на твоїй половині, біля межі. Я чужого не беру, мені чужого добра не треба, щоб потім по селу плітки не розносили. Я його акуратно зрізала ножиком, поклала, щоб сонце не пекло, на видному місці. Ти ж сама казала минулого тижня, що хочеш овочеве рагу готувати, бо м’ясо тобі важке на шлунок. Ось маєш овоч, свіжий, натуральний, без хімії. Бери й тішся, що не пропав.
— Рагу, — Марія кинула сапу на землю, і та глухо вдарилася об сухий ґрунт. — Мені на всю зиму з дітьми й онуками треба один кабачок варити. Ти в своєму розумі, Галю. Де моя половина врожаю. Віддавай шістнадцять мішків зараз же, або я відкриваю твій погріб власними руками.
— Тільки спробуй до моєї льохівні підійти, — в голосі Галини забриніли сталеві нотки, очі звузилися. — Я дільничного викличу, хай протокол складає про напад на приватну садибу. Картопля лежить там, де їй належить лежати, під замком. Ти не порахувала, скільки ми з Іваном води вилили, коли посуха була в липні. Хто шлангом город поливав щовечора. Лічильник крутився, як скажений, вода нині дорога, а ти хоч копійку додала до квитанції. Ні, ти сказала, що тобі на воду немає, бо ти паркан фарбувала.
— Я фарбувала паркан, який твій півень обідрав до самих дощок, — наступала Марія, вказуючи рукою на зелені штахетники. — І фарбу я купувала за пенсійні гроші, найдорожчу емаль брала, щоб не лущилася від дощу. А щодо води, то ти поливала не картоплю, а свої кляті гладіолуси, які тобі для краси потрібні були. Картопля сохла, як порох, я відрами з криниці носила воду, по два відра в кожну руку, і під кожен кущ лила. У мене досі долоні в мозолях, подивися на ці руки.
Галина навіть не глянула на простягнуті долоні суперниці. Вона лише презирливо скривилася і поправила хустку на голові.
— Руки як руки, у всіх у селі такі, нічого з себе мученицю ліпити. Працювати треба було мовчки, а не рахувати, хто скільки разів нахилився. Твої діти приїжджали на Спаса. Приїхали на двох машинах, наче пани якісь. Що вони привезли. Тортик вафельний і пів кілограма карамельок. А назад багажники набили помідорами, перцем, яблуками з мого саду. Хто тим яблуням обрізку робив навесні. Іван три дні на драбині висів із пилкою. А твій зять навіть дякую не сказав, кинув мішок у багажник і поїхав пилюку підіймати.
— Не чіпай мого зятя, — голос Марії знову почав набирати загрозливих обертів. — Мій зять твоїй дочці комп’ютер ремонтував, коли вона диплом писала. Сидів усю ніч, очі псував, грошей не взяв ні копійки, бо ви ж родичі, як можна брати. А ти тепер яблука згадуєш, які все одно на землі гнили і хробаки їх точили. Тобі шкода падалиці для дитини. Такої жадібної людини ще світ не бачив. Ти за копійку в церкві горобця на колінах заженемо, аби пір’я не втратити.
— Я жадібна, — Галина аж сплеснула в долоні від такого нахабства. — Це я жадібна. Хто два роки тому позичив у мене трилітрову банку меду з липи й віддав порожню банку навіть без кришки. Я чекала місяць, чекала два, поки сама не пішла й не забрала своє скло. А мед де подівся. З’їли та й забули, а мед був дорогий, пасічник за нього триста гривень правив за банку.
— Я тобі замість того меду мішок цукру віддала восени, безсоромна ти жінко, — майже прошепотіла від люті Марія, підступаючи впритул до тину, так що між їхніми обличчями лишалося пів метра. — Мішок цукру на п’ятдесят кілограмів, білого, дрібного, з цукрового заводу. Ти з того цукру варення накрутила на п’ять років уперед, весь погріб банками заставила, пройти ніде. І тепер мені медом дорікаєш.
— Той цукор був сирий, він у мішку взявся грудками, я його молотком розбивала, перш ніж у сироп кидати, — не здавалася Галина, не відступаючи ні на сантиметр. — І взагалі, ми зараз про картоплю говоримо, а не про цукор. Картопля зібрана. Вона лежить у надійному місці, перебрана, висушена від землі. Я її не продавати збираюся, а їсти. У мене родина велика, онуки приїдуть, студенти, їм треба торбу передати в гуртожиток. Що я їм скажу, що тітка Марія не дозволила картоплі дати, бо їй кабачок не подобається.
— Ти їм скажеш, що їхня баба — звичайна крадійка, ось що ти їм скажеш, — карбувала кожне слово Марія. — Бо забрати чужу працю — це крадіжка, як не крути. Люди добрі, подивіться на неї. Стоїть, очі ясні, хусточка біла, а совість чорніша за ту землю, що вона вночі копала. Ти ж боялася вдень копати, бо знала, що люди побачать і пальцями затикають. Галина краде врожай у рідної сестри по небіжчикові чоловікові. Оце слава на все село піде.
— Не смій ганьбити моє ім’я на всю вулицю, — сухо кинула Галина, хоча в її погляді майнув острах перед сільським поголосом. — Я копала вночі, бо вдень сонце палить, картопля печеться, її потім до зими не збережеш, вона гнити почне в підвалі. Кожен нормальний господар це знає. А ти господарювати не вмієш, тільки язиком плескати майстриня. Сидиш на лавці цілими днями, насіння лузаєш, дивишся, хто куди пішов і що поніс.
— Я сиджу на лавці, бо в мене ноги попухли від роботи, — Марія нахилилася, підняла з землі грудку сухої глини й стиснула її в кулаці так, що та розсипалася на порох. — А ти крутишся, як дзиґа, бо гріхи тебе печуть. Не буде тобі добра з тієї картоплі, чуєш мене. Вона тобі в горлі колом стане, кожна бульбина.
У цей момент з літньої кухні повільно вийшов Іван, чоловік Галини. Він був у старих спортивних штанях з витягнутими колінами, позіхав на ходу, тримаючи в руці паперову цигарку. Побачивши сусідку біля паркану, він помітно знітився, уповільнив крок і спробував сховатися за кущем смородини, удаючи, що уважно розглядає сухе листя.
— Іване, — покликала його Марія гучним, вимогливим тоном. — А ходи-но сюди, чоловіче добрий. Ходи, подивися на плоди своєї нічної праці. Скажи мені, як перед сповіддю, як у тебе руки не повсихали, коли ти мої рядки вивертав.
Іван неохоче зупинився, вийняв цигарку з рота, почухав сиву потилицю і глянув спідлоба то на дружину, то на Марію.
— Та чого ти, Маріє, зразу починаєш, — тихо промимрив він, переминаючись з ноги на ногу. — Галина сказала копати, я й копав. Мене ніхто не питав, мені лопату в руки дали та й усе. Я чоловік підневільний, що мені велять, те й роблю. Сказали, що заморозки йдуть на вихідні, картопля померзне в землі.
— Які заморозки у вересні, Іване, надворі двадцять два градуси тепла, сонце світить, трава зелена, — Марія дивилася на нього з невимовним докором. — Ти ж пам’ятаєш, як ми на Великдень сиділи за одним столом, чарку пили, ти казав: ми ж одна родина, будемо разом усе ділити, щоб ніяких сварок. А тепер ти вночі, як злодій під тином, тягав мої мішки.
— Не чіпай Івана, він тут ні до чого, — різко втрутилася Галина, загороджуючи чоловіка собою. — Він робив те, що господиня в домі сказала. І взагалі, годі тут трагедію розігрувати на рівному місці. Ти прийшла по картоплю чи прийшла мені нерви тріпати зранку. Якщо тобі так конче треба, то в мене в сараї стоїть два відра кормової, для поросят відклали. Можеш забрати, мені не шкода, я не збіднію.
Марія дивилася на Галину довгим, важким поглядом, у якому не залишилося навіть злості, лише глибока, всепоглинаюча зневага.
— Два відра кормової, свиням відклали, — повільно повторила вона. — Дякую тобі красно, сестро дорога. Дякую за щедрість твою безмірну. Ти собі візьми ті два відра й на лоб приліпи, щоб усі бачили, яка ти милосердна. А мені твоєї подачки не треба. Я без твоєї картоплі не пропаду, піду в магазин і куплю собі скільки треба, аби тільки твого духу коло моєї хати не було.
— Ну то й іди собі з миром, раз така горда, — огризнулася Галина, хоча погляд її знову метнувся вбік. — Купуй у магазині, там картопля крохмалиста, єгипетська, ні смаку, ні запаху, одна хімія. А нашу домашню не чіпай.
— Вона така ж ваша, як і моя була годину тому, — Марія підійшла до свого знаряддя праці, підняла сапу, поставила відра одне в одне. Потім вона повернулася обличчям до ріллі, зробила кілька кроків углиб скопаного поля і зупинилася над самотнім овочем.
Кабачок лежав посеред чорної землі, виблискуючи росою. Він був завдовжки майже з лікоть, товстий, згрубілий, зі світлими смужками вздовж ребер. Кірка його давно задерев’яніла, і навіть гострий ніж навряд чи розрізав би його без зусиль.
— І оце ти мені лишила, — сказала Марія в порожнечу поля. — Оце твоя плата за все літо.
Вона замахнулася сапою, і гостре залізо з глухим тріском розрубало кабачок навпіл. Зсередини бризнув сік, розсипалося велике, біле насіння, виставивши напоказ волокнисту, бліду серцевину.
Галина на тому боці паркану аж підскочила.
— Ти що робиш, дурна жінко. Навіщо добро нищити. Не хотіла їсти, віддала б моїм качкам, качки б дзьобали цілий день. Що за звичка все ламати та псувати, як не собі, то й нікому.
— А це щоб земля пам’ятала, яка тут газдиня жила, — спокійно відповіла Марія, витираючи край сапи об пучок сухого пирію. — Щоб наступного року на цьому місці навіть бур’ян не ріс. Бо де немає правди між людьми, там і земля родити перестає.
Іван за кущем смородини важко зітхнув, викинув недопалок у банку з водою і тихо поплівся назад до літньої кухні, не кажучи більше жодного слова. Його плечі були схилені, наче він ніс не порожні руки, а ті самі тридцять два мішки картоплі, що стояли тепер замкнені в темряві льоху.
Галина залишилася стояти одна біля паркану. Вона ще хвилину дивилася на зрубаний кабачок, потім на сонце, що вже піднялося над деревами і почало нещадно припікати суху землю.
Її обличчя стало попелястим, губи міцно стулилися. Вона хотіла щось додати, вигукнути якесь останнє образливе слово, нагадати про старі борги чи про дошки, які лежали біля клуні вже десятий рік, але слова застрягли в горлі. Навколо панувала мертва, гнітюча тиша, яку порушувало лише рідке кудкудакання курей у загорожі.
Марія не озиралася. Вона підхопила відра за дужки, закинула сапу на праве плече і повільно рушила в бік своєї хати. Її кроки були важкими, у вицвілих гумових капцях збирався сірий дорожній пил.
Попереду був довгий вересневий день, у якому вже не було потреби копати землю, нагинатися за кожною картоплиною і радіти гарному врожаю. Попереду була лише тиша порожнього подвір’я, розрубаний навпіл плід посеред чорної ниви та високий паркан, який відсьогодні став набагато вищим, ніж був учора ввечері.
Наталія Веселка
