У маленькому українському селі, де хати тулилися одна до одної, наче курчата під крилом квочки, жив собі чоловік на ім’я Василь. Йому вже стукнуло п’ятдесят, а він усе ще ходив холостяком.
Василь був високий, стрункий, з густими вусами, що сивіли на кінчиках, і очима, які завжди шукали якоїсь вади в усьому, що бачили.
Він працював ковалем у селі – кував підкови для коней, лагодив плуги та серпи. Руки в нього були міцні, як дубові гілки, а серце – вибагливе, наче принц у казці.
Сусіди часто збиралися біля його хати на лаві, пили чай і радили.
“Василю, чому ти не одружишся? – питав старий дід Микола, попихкуючи люлькою. – Тобі вже п’ятдесят, а ти все вибираєш і вибираєш. Дивись, не стане тебе самотнім, як той вовк у лісі, і ніхто не поплаче на могилі.”
Василь тільки посміхався, наливав усім по чарці і відповідав:
“А нащо поспішати, діду? Жінка – то не підкова, її не перекуєш, якщо не пасує. Я шукаю таку, щоб і красива була, і розумна, і хазяйновита, і щоб голос мав м’який, як шовк. А цих, що пропонують, – то або ліниві, або балакучі, або очі косі, або ноги криві. Не хочу шкодувати все життя.”
Дід Микола хитав головою: “Ех, Василю, ти як той принц з казки, що шукав принцесу без вад. Але в житті всі мають вади. Ось моя баба – і лається іноді, і борщ пересолює, а живемо п’ятдесят років разом. Щастя – не в досконалості, а в любові.”
Але Василь не слухав. “Я почекаю, – казав він. – Краще один, ніж з ким попало.”
І так минали роки. Василь вибирав і вибирав, а життя текло повз нього, як весняна річка мимо берега. Давайте згадаємо, як усе почалося
Ще в молодості, коли йому було всього двадцять, батьки хотіли одружити його з Ганною, донькою сусіда. Ганна була рум’яна дівчина з довгою косою до пояса, очима кольору волошок і руками, що вміли готувати найкращі вареники в усьому районі.
Вона приходила до них у хату з кошиком яблук, усміхалася сором’язливо і казала: “Добрий день, тітко й дядьку. Ось, яблука з нашого саду.”
Батько Василя, старий коваль, який передав сину ремесло, сідав за стіл і казав: “Сину, Ганна – добра дівчина. Вона тобі й хату прибере, й дітей народить, й у кузні допоможе, якщо треба. Чого тобі ще треба? Життя коротке, не гай час.”
Мати додавала: “Так, Василю, вона скромна, не балакуча. І пісні співає гарно, наче соловей.”
Василь подивився на Ганну, яка стояла біля печі, червона від сорому, і похитав головою. “Тату, мамо, – відповів він спокійно, але твердо.
– А ви бачили, як вона сміється? Зуби в неї нерівні, наче паркан після бурі. Один стирчить, інший кривий. Як я з такою житиму? Люди сміятимуться за спиною, скажуть: ‘Василь узяв зубасту’.”
Ганна почула це, очі її наповнилися слізьми, вона поставила кошик на стіл і вибігла з хати, не сказавши ні слова. Мати кинулася за нею:
“Ганно, дитино, не ображайся! Василь – дурень, він передумає!”
Але Ганна тільки заплакала голосніше: “Ні, тітко, хай шукає свою принцесу з рівними зубами. Я не для нього.”
Батько розсердився на Василя: “Ти…! Ганна – золото, а ти шукаєш діаманти в багні. Через твою вибагливість залишишся сам.”
Василь тільки знизав плечима: “Краще сам, ніж шкодувати.”
Ганна вийшла за іншого хлопця з села, привела в світ трьох синів, і тепер її хата завжди була повна сміху, криків і запаху свіжого хліба.
Василь іноді бачив її на базарі і думав: “Може, я помилявся?” Але швидко відганяв думку.
Минуло п’ять років, і Василь зустрів Оксану на великому ярмарку в районі. Оксана була з сусіднього села, висока, струнка, з блакитними очима і голосом, як у соловейка.
Вона стояла за прилавком, продавала вишиванки, які сама шила руками – червоні троянди на білому полотні, наче живі.
Василь підійшов, поторкав тканину і сказав: “Дівчино, твої вишиванки – наче картини з музею. Скільки за цю?”
Оксана усміхнулася: “П’ятсот гривень, пане. А ви звідки? Виглядаєте як коваль – руки міцні.”
“З села під Полтавою, – відповів Василь. – А ти сама – як квітка в полі. Чи не пішла б ти за мене? Я добрий господар, маю хату, корову, кузню.”
Оксана засміялася дзвінко: “Ого, як швидко! Василю – так вас звуть? Я чула про вас від подруг. Кажуть, ви вибагливий, як король. Що, якщо я не сподобаюся вам через місяць? Почнете шукати ваду?”
Василь подумав хвилину, подивився на неї уважно і сказав: “Ти гарна, Оксана, і талановита. Але… бачиш, у тебе ніс кирпатий, як у кошеняти. А я люблю прямі носи, я на старовинних іконах. Не пасуватиме.”
Оксана спочатку здивувалася, потім розсердилася: “То шукайте свою з прямим носом деінде! Я не ікона в церкві, я жива жінка. Прощавайте, пане вибагливий!” Вона повернулася спиною і почала розмовляти з іншим покупцем.
Василь повернувся додому сам, з вишиванкою в руках. “Може, вона права, – думав він. – Але краще почекати.”
Оксана вийшла за мельника, мала доньку, і Василь чув, що вона щаслива.
У тридцять років Василь поїхав до Києва на заробітки – лагодив вози для купців. Там він познайомився з Марією, молодою вчителькою в школі. Марія була струнка, з каштановим волоссям, розумна – читала книжки, знала вірші Шевченка напам’ять, розповідала про історію України. Вони зустрілися в парку, гуляли по Хрещатику, їли морозиво з лотка.
“Василю, – казала Марія, сідаючи на лавку, – ти сильний і добрий чоловік. Розкажи про своє село. Там, напевно, тихо й спокійно, не те що в місті.”
Василь посміхнувся: “Так, Маріє, село – то рай. А ти – як панянка, розумна, освічена. Давай одружимося. Я побудую хату в Києві, будемо жити разом. Ти мені будеш читати книжки ввечері, а я тобі – розповідати про зірки в небі над полем.”
Марія замислилася: “Звучить гарно. Але ти простий коваль, а я вчителька. Чи не будеш ти нудьгувати зі мною? Я люблю театр, книги, розмови про філософію.”
Василь кивнув, але потім сказав: “Маріє, ти чудова, розумна, як ніхто. Але… саме це мене лякає. Ти занадто розумна для мене. Я простий чоловік, не читав стільки книжок. Буду почуватися дурнем поряд з тобою, наче учень перед вчителькою.”
Марія встала, очі її блиснули: “То вчися, Василю! Життя – то не тільки ковадло й молот. Ми можемо вчитися разом. Але якщо ти боїшся, то прощавай. Я шукатиму того, хто не боїться розуму.”
Вона пішла, а Василь лишився сидіти на лавці. Марія вийшла за іншого вчителя з Києва, і Василь чув від знайомих, що в них щаслива родина, повна книг і дискусій.
У сорок років друзі влаштували йому сватання з Катериною, вдовою з двома дітьми з сусіднього села. Катерина була міцна, хазяйновита жінка, пекла пироги з вишнями, шила одяг, вміла доглядати господарство.
Друг Петро, який влаштував зустріч, сказав: “Василю, Катерина – те, що тобі треба. Вона вже все знає про життя, пережила втрату чоловіка, не буде вередувати, як молоді. Діти в неї хороші, допоможуть по господарству.”
Вони сіли за стіл у хаті Петра, поїли борщу з пампушками. Катерина усміхнулася: “Василю, ви виглядаєте добрим. Мої діти – хлопчик і дівчинка – шукають батька. Я варитиму, прибиратиму, любити буду.”
Василь подивився на дітей, які гралися в кутку, і сказав: “Катю, ти добра господиня, борщ у тебе смачний, як у моєї мами. Але… діти в тебе галасливі. Я люблю тишу, як у церкві ввечері, коли тільки свічки горять. З шумом не зможу жити.”
Катерина встала, обличчя її почервоніло: “То йдіть у церкву жити, Василю! А я шукатиму чоловіка, який любить життя з шумом, сміхом і дитячим галасом. Прощавайте!”
Петро тільки похитав головою: “Василю, ти ніколи не змінишся.”
Тепер йому п’ятдесят. Село змінилося: молоді поїхали до міст на заробітки, старі повмирали або переїхали до дітей.
Василь сидів у своїй старій хаті, дивився на ікону Богородиці на стіні і думав: “Чому я такий вибагливий? Чи доля моя – бути самотнім назавжди?”
Але сусіди не давали йому спокою. Одного осіннього вечора прийшов старий товариш Іван, з яким вони разом пасли корів у дитинстві, грали в футбол на лузі.
“Василю, друже мій, – сказав Іван, сідаючи на лаву біля печі і наливаючи собі чаю. – Тобі п’ятдесят стукнуло, а ти все холостяк.
Пам’ятаєш, як ми в молодості мріяли про сім’ї? Я маю дружину, троє дітей, шестеро онуків. Хата повна, завжди весело. А ти – один, як палець. Чому не одружишся нарешті?”
Василь зітхнув глибоко, подивився у вікно на жовте листя: “Іване, я вибирав, вибирав… Хотів ідеальну жінку, без жодної вади. А тепер бачу, що ідеальних немає. Всі мають щось не так. Може, я сам неідеальний?”
Іван розсміявся: “Звісно, неідеальний! Ніхто не є. Але життя – то компроміс. То одружися нарешті! Он, у сусідньому селі є вдова Ольга. Вона добра, варить смачний куліш, шиє гарно, і фігура в неї ще нічого. Поїдь, познайомся.”
Василь похитав головою: “Ольга? Я її бачив на базарі. Вона низька, а я високий. Будемо виглядати смішно, наче жирафа з кроликом. Ні, не пасуватиме.”
Іван поплескав його по плечу: “Ти незмінний, Василю! Але подумай, Різдво наближається. Може, то знак від Бога – почати нове життя. Помолися, може, знайдеш відповідь.”
Різдво справді наближалося. Сніг вкрив село білою ковдрою, як пуховою периною, хати світилися вогниками свічок у вікнах, діти співали колядки.
Василь, який рідко ходив до церкви, цього разу пішов на вечірню службу. Отець Микола, сивий священик з добрими очима, привітався з ним біля вівтаря.
“Василю, сину мій, – сказав отець, кладучи руку на плече. – Ти рідко приходиш до храму. Що турбує твою душу? Бачу по очах, щось не дає спокою.”
Василь сів на лаву в церкві, де пахло ладаном і воском, і розповів усе: “Отче, я п’ятдесят років шукав дружину, але завжди знаходив ваду. Одна мала нерівні зуби, інша – кирпатий ніс, третя – надто розумна, четверта – галасливих дітей. Тепер я самотній, як той дуб у полі. Може, то гріх мій – гординя?”
Отець Микола усміхнувся мудро: “Сину, гординя – то справді гріх. Ти шукав досконалість у людях, а досконалість – тільки в Бозі. Люди – недосконалі, але в любові вони стають кращими. Але якщо серце твоє кличе до спокою, може, твій шлях – монастир. Там немає вад, тільки молитва, праця і мир. Подумай, може, на Різдво Бог дасть знак.”
Василь кивнув: “Дякую, отче. Може, ви маєте рацію.”
Тієї ночі, повернувшись додому, Василь ліг спати, але сон не йшов. Йому наснився дивний сон: він бачив усіх жінок, яких відкинув – Ганну, Оксану, Марію, Катерину. Вони стояли в колі, сміялися і казали хором: “Василю, ти вибирав нас, але вибрав самотність! Тепер іди в монастир, там твоя доля!”
Василь прокинувся в холодному поту, серце калатало. “Може, то знак?” – подумав він. На ранок він вирішив: поїде до Почаївського монастиря, вступить у ченці. Але перед тим пішов попрощатися з сусідами.
Спочатку до Івана. Постукав у двері, Іван відкрив, запрошуючи всередину: “Заходь, друже! Чайку?”
“Ні, Іване, – сказав Василь серйозно. – Я прийшов попрощатися. Я йду в монастир. На Різдво вступлю в послушники.”
Іван очі витріщив, чашка випала з рук: “Що? Ти жартуєш? Після п’ятдесяти років вибору жінок – монастир? Ти з глузду з’їхав?”
“Ні, друже, – відповів Василь спокійно. – Я вибирав жінку, а вибрав Бога. Там немає вад, тільки спокій. Не шкодую.”
Іван обійняв його: “Ну, якщо то твоє рішення, хай Бог благословить. Але сумуватиму за тобою.”
Потім Василь пішов до тітки Марти, старої сусідки, яка завжди йому радила, наче мати. “Тітко Марто, – сказав він, сідаючи за стіл. – Дякую за все поради. Я йду в ченці, в Почаїв.”
Марта заплакала, витираючи сльози фартухом: “Василю, дитино моя, чому? Ти міг мати родину, дітей, онуків! Чому монастир?”
“Тітко, – відповів він, тримаючи її руку. – Я п’ятдесят років шукав, але не знайшов. Тепер шукаю Бога. Там моя доля.”
У селі зчинився справжній галас. “Василь іде в монастир!” – шепотіли люди на вулиці. Деякі сміялися: “Нарешті вибрав!” Інші жаліли: “Бідолаха, самотність довела.”
На Різдво Василь зібрав речі: стару Біблію від батька, маленьку ікону Богородиці, теплий кожух, трохи харчів. Сів на автобус до Почаєва, дивлячись у вікно на снігові поля. Дорогою згадував усе життя – кожну жінку, кожну відмову, кожну розмову.
У монастирі його зустрів ігумен, отець Ігнатій, мудрий старець з довгою бородою. “Брате Василю, – сказав ігумен, ведучи його до келії. – Чому ти прийшов сюди? Розкажи свою історію.”
Василь сів на дерев’яну лаву і розповів усе з деталями: про Ганну з нерівними зубами, як вона плакала; про Оксану з кирпатим носом, як вона образилася; про Марію, надто розумну, як вона пішла; про Катерину з галасливими дітьми, як вона встала з-за столу.
Ігумен послухав уважно і сказав: “Брате, ти шукав досконалість у світі, де все недосконале. Тут, у монастирі, ти знайдеш мир через молитву. Ласкаво просимо. Почнеш як послушник – молитви, праця в саду, читання Писання.”
Василь став послушником. Життя в монастирі було просте й ритмічне: рано-вранці дзвін кликав на утреню, потім праця –
Василь куйовдив інструменти для братії в маленькій кузні, як у селі. Вдень – обід, молитви, ввечері – вечірня. Він відчував спокій, якого не знав раніше.
“Брате Василю, – казав молодий монах Антоній, працюючи з ним у саду. – Ти щасливий тут? Не шкодуєш за світом?”
Василь усміхнувся: “Не шкодую. Тут тихо, як я мріяв. Немає вибору, тільки служіння.”
Але одного сонячного дня до монастиря приїхала група паломників з Полтави. Серед них була жінка років сорока п’яти, з теплими карими очима, скромно вдягнена.
Звали її Софія. Вона підійшла до Василя, який працював у кузні, куйовдив лопату.
“Брате, – сказала вона тихо. – Ви куєте, як мій покійний батько. Він був ковалем у нашому селі. Можна подивитися?”
Василь підняв голову: “Звичайно, сестро. А ви звідки приїхали?”
“З Полтави, – відповіла Софія, сідаючи на камінь поруч. – Я вдова. Діти виросли, поїхали вчитися. Шукаю спокою, тому приїхала сюди помолитися. А ви чому в монастирі?”
Василь розповів коротко свою історію. Софія послухала і сказала: “Я теж вибирала в молодості. Хотіла ідеального чоловіка – сильного, розумного, доброго. Знайшла, але життя коротке. Тепер думаю, може, вступити в жіночий монастир.”
Вони розговорилися надовго. Софія розповідала про своє життя: “Мій чоловік був добрий, але мав ваду – пив іноді. Але я любила його. Діти – син і донька – тепер у Києві, вчаться. Я одна в хаті, сумно.”
Василь кивнув: “Я розумію. Я п’ятдесят років вибирав, а вибрав монастир.”
Софія усміхнулася: “Може, то не випадково ми зустрілися. Бог зводить шляхи несподівано.”
Відтоді Софія приїздила часто – раз на місяць, допомагала в монастирі: прибирала в церкві, готувала їжу для паломників.
Вони молилися разом, працювали в саду, розмовляли годинами.
Одного вечора, після вечірні, Софія сказала: “Василю, ти думаєш, монастир – то кінець шляху? Може, то тільки етап. Бог дає другий шанс.”
Василь подивився на неї: “Софія, моє серце забилося швидше з тобою. Але я дав обітницю. Хоча… ти без вад для мене.”
Вона засміялася тихо: “Ніхто без вад, Василю. У мене ніс кирпатий, як у тієї Оксани, про яку ти розповідав. І характер упертий.”
Василь розсміявся: “Може, я помилявся все життя. Кирпатий ніс – то мило.”
Ігумен помітив їхні розмови. Одного дня покликав Василя: “Брате, я бачу, серце твоє кличе до Софії. Якщо то любов, іди в світ.
Монастир – не в’язниця, а місце для тих, хто готовий. Бог благословить будь-який шлях, якщо він чесний.”
Василь задумався глибоко. Минали місяці, він молився, шукав відповідь. На наступне Різдво, рівно через рік після вступу, Василь вирішив вийти з монастиря. Зустрів Софію в Почаєві біля церкви.
“Софія, – сказав він, беручи її за руку. – П’ятдесят років я вибирав жінку. На минуле Різдво вибрав монастир. Але тепер розумію – я вибрав тебе.
Ти недосконала, як і я, але разом ми будемо щасливі. Поїдеш зі мною в село? Одружимося?”
Софія заплакала від радості: “Василю, так! Я чекала цих слів. Краще пізно, ніж ніколи. Поїдемо додому, побудуємо життя.”
Вони повернулися в село, одружилися в тій самій церкві, де Василь отримував пораду від отця Миколи. Сусіди дивувалися, збиралися на весілля: “Василь одружився! Після монастиря! Диво на Різдво!”
Іван, обіймаючи друга, сказав: “Друже, ти все-таки вибрав правильно. Вітаю!”
Тітка Марта плакала: “Нарешті, дитино! Будьте щасливі.”
Василь і Софія жили в його хаті. Він куйовдив у кузні, вона шила вишиванки, готувала смачні страви. У них не було дітей, але вони усиновили сироту з села – маленького хлопчика на ім’я Миколка. Хата наповнилася сміхом.
“Знаєш, Софія, – казав Василь вечорами, сидячи біля каміна. – Життя – то не вибір ідеалу, а прийняття серцем. Дякую Богу за тебе.”
“І я тобі, Василю, – відповідала вона. – Наше Різдво – то диво.”
І так вони жили довго й щасливо, доводячи, що ніколи не пізно обрати любов.
Валентина Довга
