П’ятеро дітей – і всі від одного коханця: “У першу ж шлюбну ніч пішов до іншої. Все життя кохав, та матері обіцянку дав”

Зоя ридма ридала, не в змозі стримати сліз. Зачинила наглухо двері, завісила шторами вікна, щоб не чути і не бачити того, що діється у селі. А там, на сусідній вулиці, вигравали весільні музики, веселилися гості. Найбільш нестерпно було чути, як вони п’яними голосами раз по раз вигукували такі ненависні слова: «Гірко! Гірко!» Адже це кричать її хлопцеві Максиму та його молодій.

Зоя, закінчивши сільськогосподарський інститут, за розподілом потрапила у найвіддаленіший поліський район Рівненщини. Її з радістю прийняло колгоспне керівництво, підібрало хату, де мала квартирувати. Там жили старенькі бездітні дід з бабцею. Одразу знайшла з ними спільну мову, а через рік не відчувала, що то чужі люди – навіть їздили до її батьків у сусідню Житомирщину гостювати.

Звісно, нова людина у селі, та ще й миловидна дівчина – то подія. І неодружені трактористи та комбайнери стали залицятися до Зої, з пересторогою та холодком ставилися до неї заміжні жіночки – певно, переживали, аби й їхні чоловіки раптом не стали вчащати до молодої агрономші. А вона, як кажуть, на зло собі і на заздрість людям, запала на десятикласника, який от-от мав закінчити школу.

Щодня зранечку купувала молоко у його матері. Там і помітила високого гарного хлопця. Вона дуже здивувалася, що він ще школяр, думала, студент, певно, навіть третьокурсник – так не виглядав на свої літа. Помітила, що й він, як тільки бачив її, червоніючи, сором’язливо опускав очі, кидав: «Добридень», – і поспішав до хати. А Зоя не могла прийти до тями – шалено закохалася у цього хлопця. Розуміла, що він їй не пара, бо молодший на шість років, що їм нічого не світить у майбутньому, та серцю не накажеш: коли його бачила, мліла.

Одного вечора у клубі, куди покликали її незаміжні вчительки, які теж працювали у цьому селі, до танцю запросив Максим. Ноги тремтіли від хвилювання, та все ж підвелася. Звучала повільна мелодія, Максим все міцніше і міцніше притискав її до себе, обійнявши гнучкий стан. Навіть став шепотіти на вухо:

– Я давно полюбив тебе – вловила запах горілки від його слів.

– Певно, випив для хоробрості? – зверхньо запитала, хоча була щаслива чути таке зізнання.

– Вибач. Я не можу бути без тебе.

Добре, що Максим поступив в інститут і вже не був школярем, бо це лише принизливо підкреслювало її роки. У той же вечір хлопець провів до хати. Довго стояли біля хвіртки під зоряним небом, цілувалися, милувалися такою теплою літньою ніччю. І лише під ранок, коли засяяли перші сонячні промені, Зоя ледь вирвалася з його обіймів.

Наступного дня про агрономшу і Максима знало чи не півсела. Останньою, звичайно, почула новину його мати. Якраз вийшла з хліва з відром молока, як її гукнула сусідка Надька.

– Чого ж ти прийшла ні світ ні зоря? – здивувалася.

– Хочу спитати, чи виженеш мою корову, бо спішу на дизель.

– Чого ж ні?

– От і добре! – Надька оглянулася вже біля хвіртки. – Лідько, а знаєш, кого твій синуньо з клубу вів? Не знаєш?

– Та кажи вже, чого тягнеш – нетерпляче кинула Максимова мати.

– Зойку-агрономшу! – крикнула Надька і пішла з двору.

А в Лідьки від почутої новини аж випало з рук відро з молоком, яке розлилося білими цівками по доріжці. «Господи! Максимко і агрономша?! Люди милі! Та вона ж стара!» Не тямлячи себе від гніву, кинулася на сусіднє подвір’я до Євдосі, де квартирувала Зоя. Стала гримати у вікна, у двері, бо в хаті було ще зачинено. Поперелякувала старих, скочила з ліжка у самій нічній сорочці Зоя. Побачивши її, Лідька закричала на весь куток:

– Ах ти ж, заразо! Ти на кого кинула оком?! Стара, нікому не потрібна, захотіла причарувати молодого хлопця? Не вийде! Пожаліюся у прокуратуру, у твій комсомол! – випалила в одну мить і забралася з двору.

Зоя не зважала ні на вмовляння старої бабці Євдосі, ні на виховну розмову голови колгоспу, ні навіть на материні прохання, бо і їй на Житомирщину вже доклали. Кинулася у любовний вир з головою, насолоджувалася забороненим коханням. Доки Максим не перестав приходити – від людей почула: жениться на Марійці, вчительській дочці.

І от тепер, коли чула, як молодим кричали «Гірко!», затуляла вуха, ридала у подушку і не могла стриматися. Її по-материнськи гладила пошерхлою рукою бабця Євдося:

– Не плач, дитино, видно, не твоя судьба

– Ой, бабо! – голосила. – Що мені робити? Я вaгiтна.

Старенька на мить замовкла, а тоді додала:

– Якось виглядиш.

А під ранок, коли весілля вже спало, Зоя почула знайомий стук у віконце: то був Максим. Мовчки впустила. Крала любов, яка належала його молодій. Про це нагадувала квітка нареченого на його піджаку, що валявся на підлозі.

У селі чергова новина: в один місяць народили Зоя-агрономша і Максимова жінка. Про те, чиї то діти, знали всі. З роками хлопчики ставали схожими між собою – мали такі ж чорні очі і смоляні кучері, як і їхній батько. Але якщо Марійка мала лише одинака, то агрономша за п’ятнадцять років наpoдила аж п’ятеро дітей. І всі від Максима.

Коли Марійка почула, що Зоя наpoдила другу дитину, вирішила піти до суперниці на край села, де колгосп давно дав їй новий будинок. Попросить одуматися, тож не кам’яне у неї серце – розтопиться від гарячих сліз.

– Добрий вечір! – привіталася, а Зоя з несподіванки зневажливо хмикнула:

– Певно, не на гостину прийшла.

Марійка втомлено зіперлась на одвірок, не знаючи, як розпочати важку для обох розмову.

– Я тебе прошу – заїкаючись і ковтаючи сльози, почала. – Відступись. То ж мій чоловік – і раптом впала перед суперницею навколішки, ніби ставала молитися до ікон: – Не кради його.

– Що?! – обличчя агрономші налилося кpoв’ю. – То ти його вкрала п’ять літ тому! Знала, що він ходить до мене! А тепер просиш «відступись»?! Запам’ятай: рано чи пізно він буде мій. Бо дітям тре тата, – обняла переляканого сина, який тулився до неї, і заспокоювала дочку, тримаючи на руках. – А тепер іди геть!

Те «рано чи пізно» сталося лише через двадцять років. Коли єдиний син Марійки та Максима був давно одружений, а Зоїна п’ята дитина пішла у школу. Усіх її дітей Максим не кидав напризволяще, а допомагав грішми, згодом влаштував в інститути. І кожного разу, коли Зоя допитувалася, ніжно заглядаючи в очі: «Коли прийдеш до мене?», Максим сухо відповідав: «Ще не час». І лише тоді, коли його мати помepла, він прийшов з одним чемоданчиком. Ось тоді Зоя і дізналася правду.

Читайте також: Пpoкляття скривдженої дівчини відбилось на родині: “Як забрав у мене долю, так і в тебе її не буде! І в дітей твоїх!”

Виявляється, коли Максимова мати почула про їхню любов, пережила iнсyльт. Тоді на лікарняному ліжку взяла із сина слово, що поки вона житиме, він не піде до агрономші. Дав обіцянку, бо думав, що то материні останні дні. Та вона ожила, коли стала свахою вчителів. Де й хвоpoба поділася! І коли мати через стільки років помepла, наступного дня він пішов з дому.

– Вибач – сказав на прощання дружині. – Там у мене п’ятеро дітей. Я й так багато часу втратив.

Автор – Юлія ШЕВЧУК, Рівненська область

За матеріалами видання “Вісник

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram