Особлива – Сторінка 262 – Тільки для жінок

— У чемодані мої речі. Я йду від тебе, Фанісе, — неголосно промовила Аїда, як і раніше не відводячи від нього задумливого, відстороненого погляду

Посеред передпокою висів чемодан, величезний, темно-червоний, з блискучими металевими замками, товстими ременями й масивною

— А пил-то в тебе віковий. Прямо хоч картоплю сажай на шифонері. Урожай буде знатний. На всю зиму вистачить. І чим ти тільки цілими днями займаєшся? В інтернеті своїм сидиш мабуть, по клавішах клацаєш, а чоловік не нагодуваний, діти певно в соплях. О, гріхи мої тяжкі.

— А пил-то в тебе віковий. Прямо хоч картоплю сажай на комоді. Урожай буде

— Ти догрався, Казанова недолугий. Твоя дружина на тебе досьє зібрала. Таке, що нас усіх закриють років на п’ять з конфіскацією. Ти розумієш, що ти мене підставив?

Як я влаштувала колишнього на роботу. Тримай, мати, ні в чому собі не відмовляй.

— Льошику, вставай, бо застигне! — голос матері просочився крізь зачинені двері з наполегливістю термітів. — Я спеціально з ринку сир брала, домашній, не те що та ваша “гума” в супермаркетах.

— Льошику, вставай, бо застигне! — голос матері просочився крізь зачинені двері з наполегливістю

— Вадим Сергійович думає не головою, а… — вона обірвала себе. — Слухай мою команду. Меню міняємо, повертаємо класику. Соуси — ті самі, на вершках та горіхах. Нормальне м’ясо. Люди платять гроші за їжу, а не за пташиний корм. Ольга хотіла як найкраще, але її звільнили з ресторану, де вона працювала понад 10 років.

— Вадим Сергійович думає не головою, а… — вона обірвала себе. — Слухай мою

Вона зайшла на подвір’я і зачинила хвіртку прямо перед його носом. — І ще одне, — кинула вона через плече. — Завтра приїде машина з моїми меблями. Посунь свою «Ниву», щоб не заважала

Старе село Вишневе зустріло Олену запахом вогкої землі та диму. Вона не була тут

«Ти тут новенька, з села, мабуть, хотіла швидко розбагатіти». Її не просто звільнили — її виставили без копійки заборгованої зарплати, ще й пригрозили судом, якщо вона буде «качати права»

Кажуть, що справжнє життя вирує лише там, де світять неонові вивіски, де кава коштує

— Слухай, легіню з міста, — дід Іван сплюнув через плече і поправив потертий черес. — Якщо ти думаєш, що справжня бринза росте в пластикових коробочках у твоєму “Сільпо”, то ти помиляєшся так само сильно, як той турист, що намагався піднятися на Піп Іван у шльопанцях. Хочеш сиру? Тоді тримайся за борт “УАЗіка”, бо зараз ми будемо летіти там, де навіть орли ходять пішки.

— Слухай, леґіню з міста, — дід Іван сплюнув через плече і поправив потертий

— Артуре, дитинко, ти можеш писати у своєму інтернеті що завгодно про “молекулярну кухню” та “деконструкцію борщу”, але поки ти не з’їв галушку розміром з кулак мого покійного чоловіка, ти не критик, ти просто голодна дитина з дорогим телефоном. Сідай, розслаб вузол на краватці й готуйся до того, що твоє життя зараз розділиться на “до” і “після” цієї миски.

— Артуре, дитинко, ти можеш писати у своєму інтернеті що завгодно про “молекулярну кухню”

— Слухай мене уважно, синку. Якщо ти зайшов у 46-ту на “Тернівському” і хочеш доїхати до “Червоної” живим, ти маєш стати тінню. Не дихай глибоко, не дивися кондукторці в очі без гривні в руці та ніколи, чуєш, ніколи не кажи, що в тебе купюра у п’ятсот гривень. Це не гроші, це оголошення величезної сварки.

— Слухай мене уважно, синку. Якщо ти зайшов у 46-ту на “Тернівському” і хочеш