Особлива – Сторінка 285 – Тільки для жінок

«Ви не засиділися?» — запитала Люба гостей.

«Ви не засиділися?» — запитала Люба гостей. Сьогодні в Люби був один із тих

Через тиждень Дмитро поставив їй ультиматум. Вона прибирала на кухні, коли він, допивши каву й відставивши кружку, спокійно промовив: — Скільки можна бунтувати й мовчати? Вирішуй, ти приймаєш мої умови, чи ніякого шлюбу?

«Це розумна запобіжна міра», — умовляв її Дмитро. Але вона сумнівалася. «Скільки можна дутися

Юля в цей час люто розпаковувала пакунки з сиром, кидаючи їх на стіл. — Нате! Їжте свій пармезан! Тисніться цими грішми! Я нічого не хочу від вас! — вона заштовхнула нову сукню назад у коробку. — Краще б вона взагалі нічого не передавала, ніж ми щоразу отак гризлися, як собаки за кістку

Під будинком загальмував білий мікроавтобус — той самий, що двічі на місяць привозив «передачі»

— Олеже, нам по сорок років. Ми обираємо шпалери в нашу спальню, то чому колір має затверджувати твоя мама? Чому наше меню на вихідні залежить від її настрою, а твоя відпустка — від її тиску? Я виходила заміж за чоловіка, а не за додаток до Любові Петрівни. Якщо ти не навчишся казати їй “ні”, то скоро не буде кому казати “так” у цьому домі.

— Олеже, нам по сорок років. Ми обираємо шпалери в нашу спальню, то чому

— Ти ж моя єдина близька людина, Іринко! Хіба папірці дорожчі за родинні зв’язки? Мені просто не пощастило з проєктом, але цей новий шанс точно вистрілить. Дай мені ще трохи, і я поверну все з відсотками. Ми ж родина!

— Ти ж моя єдина близька людина, Іринко! Хіба папірці дорожчі за родинні зв’язки?

— Ви кажете, що я маю все кинути і їхати в це забуте Богом село, бо там не стало чоловіка, якого я ніколи не бачив? Мій батько залишив нас, коли мені було три роки. У мене немає до нього нічого, крім порожнечі в документах. Яка спадщина? Яка пам’ять? Кров — це лише рідина, вона не має голосу.

— Ви кажете, що я маю все кинути і їхати в це забуте Богом

— Ти ж знаєш, Даниле, що один твій підпис може відкрити шлях до величезних інвестицій. Або закрити проєкт, який годує тисячі людей. Твоя принциповість зараз виглядає як дитяча впертість. Подумай про родину, про майбутнє сина. Світ не чорно-білий, він складається з компромісів.

— Ти ж знаєш, Даниле, що один твій підпис може відкрити шлях до величезних

— Ти дивишся на мене, Ігорю, але я бачу, що твої думки десь далеко. У тій старій скриньці під ліжком, у тих листах, які ти не наважуєшся спалити. Я не хочу бути лише зручним варіантом, який допомагає тобі забути ту, кого ти втратив десять років тому. Я заслуговую на ціле серце, а не на його вцілілі уламки.

— Ти дивишся на мене, Ігорю, але я бачу, що твої думки десь далеко.

— Головне, що наш онук живий, наш рід не перерветься. А цю?.. Ну, подумай нарешті своєю головою. Не рівня вона нам, Ігорю. Та не переймайся, синку. Знайдеш собі іншу, кращу, а головне — гідну тебе.

— Головне, що наш онук живий, наш рід не перерветься. А цю?.. Ну, подумай

— Шо ти мелеш? Батька дві години як поховали! Тобі совість очі не виїдає? Ти ще землю з черевиків не обтрусила, а вже хату на шматки ділиш!

Коли не стало Михайла Петровича, на подвір’ї його старої хати розцвітали півонії. Марина, ледь