Особлива – Сторінка 331 – Тільки для жінок

— Батьки чоловіка стояли стіною за сина — але лист із суду все змінив.

— Батьки чоловіка стояли стіною за сина — але лист із суду все змінив.

Я скаржилася на спину, бо мені хотілося, щоб ти мене пожалів! — голос Анни зірвався на крик. — А не для того, щоб ти влаштовував революцію в моєму домі! Ти переставив чашки, які мені подарувала донька! Я тепер маю ставати на табуретку, щоб випити чаю

Анна Михайлівна сиділа перед великим трюмо, яке пам’ятало ще її молодість. Дзеркало було безжальним:

Вибачте, що я не такий успішний, як ви, — кинув він з гіркотою. Дістав з кишені (в якій нібито не було гаманця) купюру в 500 гривень, кинув на стіл. — Це за моє замовлення. Борги я вам поверну до кінця тижня. Усім

Їх було п’ятеро. Компанія, яка сформувалася ще на перших курсах університету і якимось дивом

— Знаєш що, Оксано? — Марія Степанівна відчула, як знову закипає лють. — Мені без різниці. Купуй хоч на гусеничному ходу. Мені байдуже. — Ой, ну знову ти починаєш… — зітхнула Оксана. — Чому в тебе знову немає настрою? Я ж тобі по-людськи дзвоню, раджуся. — По-людськи? — Марія ледь не засміялася. — По-людськи — це запропонувати матері вечерю, коли вона каже, що голодна. А те, що ти робиш — це цинізм

Весна того року була ранньою й агресивною. Тільки-но сонце проглинуло останні сірі плями снігу,

Олена почала скидати речі Артема з вішаків. Вона не складала їх. Вона їх жмакала, запихала ногами, трамбувала. Його дорогі сорочки, які вона щотижня випрасовувала по дві години, летіли на дно разом із брудними шкарпетками з кошика для білизни

Тишу нічної квартири розірвав різкий, наче лезо, звук телефонного дзвінка. Олена миттєво підхопилася, серце

О, почалося! — він закотив очі. — Знову ти рахуєш свої копійки. Ти стала такою дріб’язковою, Катю. Гроші, гроші, гроші. Тільки про них і думаєш. — Бо хтось має про них думати! Бо ми їмо за мої гроші! Ти живеш тут за мої гроші! Я плачу ТВОЇ борги, Максиме! — Я не просив тебе брати той кредит! Це було твоє рішення! Ти сама захотіла погратися в рятівницю

Усе починалося так, як пишуть у жіночих романах. Максим був саме тим чоловіком, якого

— Ми маємо продати будинок, Вітю, — сказав Олексій, стоячи посеред вітальні, де ще пахло ліками та старими книгами. — Гроші поділимо порівну. Тобі це допоможе закрити борги, а я вкладу свою частку в освіту дітей.

— Ми маємо продати будинок, Вітю, — сказав Олексій, стоячи посеред вітальні, де ще

— Мариночко, люба, — починала Софія Андріївна, ледь пригубивши чай, — я помітила, що у Андрійка на сорочці знову зморшка біля комірця. Ти, мабуть, поспішала, коли прасувала? Нічого, я розумію, сучасні жінки такі зайняті… Але ж ти знаєш, мій покійний чоловік завжди казав: «Обличчя дружини — це комірець її чоловіка». Давай я покажу тобі, як правильно виставляти пару на прасці.

— Мариночко, люба, — починала Софія Андріївна, ледь пригубивши чай, — я помітила, що

— Мій сусід, Степан, — людина, яку я знаю тридцять років. Колись ми святкували разом дні народження і позичали одне одному сіль. Тепер ми не вітаємося. Все почалося з абрикоса, який схилив гілки на його бік, а закінчилося судом за десять сантиметрів землі під парканом. Всі навколо кажуть: “Та помиріться вже, ви ж стільки років поруч, будьте розумнішими”. А я скажу: ні.

— Мій сусід, Степан, — людина, яку я знаю тридцять років. Колись ми святкували

— Моя мама — майстер “непомітного” з її точки зору конторлю. . У неї є ключ від моєї квартири, який я дав їй “на всякий випадок” десять років тому. З того часу “всякий випадок” настає тричі на тиждень. Я повертаюся з роботи і бачу: мої сорочки посортовані за кольорами, у холодильнику стоїть судочок із котлетами, а мої кактуси политі так рясно, що вони починають гнити.

— Моя мама — майстер “непомітного” з її точки зору конторлю. . У неї