— Я ж сказав — іди! — раптом підвищив голос Денис. — Якось впораюсь! Викличу швидку, якщо що. Головне, щоб Катя не образилась! Вона ж тебе постійно накручує проти мене, я це бачу. Ти після зустрічей з нею завжди якась холодна
Весілля було схоже на фінал голлівудського фільму. Денис стояв біля вівтаря, дивився на Марту
— Бабуся сказала, що я її об’їдаю, — зізнався хлопчик батькам. Але виявилося, що свекруха не винна.
— Бабуся сказала, що я її об’їдаю, — зізнався хлопчик батькам. Але виявилося, що
— А хто такі ці «ми», Андрію? Коли ми востаннє розмовляли? Не про рахунки за комуналку, не про те, що треба купити в супермаркеті, а просто розмовляли? Ми живемо як сусіди по кімнаті, яким просто не по кишені роз’їхатися
До їхньої тринадцятої річниці шлюбу в домі оселилася тиша. Це не була та затишна
— Навіщо воно стоїть? — іноді питала донька Оксана, забігаючи на каву. — Хай стоїть. На весілля твоє берегла — ти не захотіла, на хрестини онуків… Тепер уже хай на мої поминки стоїть, — віджартовувалася Віра Петрівна, але в серці щоразу кололо.
— Навіщо воно стоїть? — іноді питала донька Оксана, забігаючи на каву. — Хай
— Донька? Бач ти, об’явилася! — жінка втупила руки в боки. — Де ж ти була, “донько”, коли мати минулої зими ледь з голоду не вмерла, бо запалення легень мала і з хати не могла вийти? Де ти була, коли вона під церквою на колінах стояла і свічки за твоє здоров’я ставила, поки з неї люди сміялися? Багачка міська заявилася
Гроза того вечора розривала карпатське небо на шматки. Стара дерев’яна хата на краю Яблуниці
— Ви на мене дивитеся так, наче я з глузду з’їхала! Бо я губи нафарбувала? Бо я на побачення пішла? Я вам тридцять років життя віддала, жодного дня для себе не прожила, все “мамо те”, “бабусю се”. А тепер, як я нарешті дихати почала, то я для вас “смішна” і “соромна”? Не дай вам Боже, діти, дожити до моїх літ і відчути, що вас уже живцем у землю закопали, залишивши тільки право кашу варити!
— Ви на мене дивитеся так, наче я з глузду з’їхала! Бо я губи
Максим повертається в покинуте село свого дитинства, до старого батьківського саду, який він колись мріяв вирубати й продати. Це історія про повільне відродження душі через фізичну працю, про діалог із привидами минулого та про те, як запах антонівки може вилікувати те, що не під силу найдорожчим психотерапевтам.
Максим повертається в покинуте село свого дитинства, до старого батьківського саду, який він колись
– Ти подивися на неї, пані яка стала! Виїхала в місто, вдало заміж вискочила — і вже й села не знає, і подруг не пам’ятає. А я ж їй контрольні писала, я її від хлопців захищала! Де б вона була без мене? А тепер вона мені подачки свої шле, наче я жебрачка. Не треба мені твоїх подарунків, Марино! Ти мені молодість мою поверни, яку я на твої соплі витратила, поки ти собі життя будувала!
– Ти подивися на неї, пані яка стала! Виїхала в місто, вдало заміж вискочила
— Я ж для тебе, Ігоре, все своє життя поклала, щоби ти людиною був!! Я недоїдала, щоб ти в англійському костюмі на випускний пішов. Я ночами не спала, коли ти хворів, серце своє по краплі тобі віддавала. А тепер ти хочеш цю… цю Ларису в хату привести? Щоб вона на все готове прийшла і матір у куток засунула? Невдячний ти, сину. Видно, хочеш, щоб я скоріше на той світ пішла, тоді вже роби, що хочеш!
— Я ж для тебе, Ігоре, все своє життя поклала, щоби ти людиною був!!
– Ну Вадиме це не чесно, своїй мамі нову машину даруєш, а моя на старому велосипеді має педалі крутити – з докором сказала Аліна
Вечір у квартирі Вадима та Аліни починався цілком мирно: аромат запеченої курки, тиха музика

You cannot copy content of this page