— Мамо, це буквально на два місяці, — Юля, її єдина донька, виглядала втомленою
Мої руки були чорними від вологого чорнозему, а поперек настирливо нагадував, що роки вже
— Людо! Де мій тиск? — гукав він із кімнати, хоча «тиском» він називав
— Мам, ти бачила мої ключі? — Юля залетіла на кухню, на ходу намагаючись
— Ой, людоньки, тримайте мене семеро, бо я зараз гріх на душу візьму! —
— Не дам вам мої гроші! — відрізала я, поки чоловік нишпорив по шафах
— Вам лінь було заїхати в магазин, родичі? Тоді мені лінь вас годувати, —
Я завжди вважала, що наша сім’я — це міцний дуб, який корінням тримається за
Київ накрило липким серпневим маревом, коли кондиціонери в офісному центрі ледь справлялися з натовпом.
— У вас же є гроші! Що значить не будеш допомагати?! Це твій обов’язок!