Особлива – Сторінка 412 – Тільки для жінок

“Олено, давай зустрінемося знову. Не через тридцять років.” Вона посміхнулася. “Завтра? Кава о третій.”

У маленькому кафе на околиці Києва, де час ніби зупинився в давніх меблях і

Катерина застигла, її обличчя спохмурніло. “Що? Як це – менше родичів? А хто ж буде святкувати? Родина – це святе! Твій батько, царство йому небесне, завжди казав: весілля без родини – як борщ без сметани

У маленькому містечку на околиці Києва жила Катерина Іванівна, жінка років п’ятдесяти п’яти, з

— Знаєш, Аллочко, я тут подумала й вирішила, що нам не варто мінятися квартирами. Я вже звикла до цього місця, тож залишмо все, як є, — спокійно сказала Ольга Геннадіївна.

— Олексію, ти обговорив з мамою питання щодо квартири? — поцікавилася Алла, звертаючись до

– Навіть листя згребсти в одну купу не здатна, про що далі можна говорити! – голосно глузувала Світлана, ніби весь двір повинен був почути

У маленькому містечку, де осінь фарбувала вулиці в золоті та багрянець, жила велика родина.

— Ми все добре обміркували, — спокійно пояснила вона. — Вирішили, що це буде наша сімейна дача. Мама нещодавно вийшла на пенсію — тепер зможе приїжджати туди коли захоче. Татові, звісно, ще працювати, але відпустка у нього довга. Мама давно мріяла садити огірки й помідори. А ми з тобою зможемо навідуватись у будь-який час.

— Поліно, ти взагалі розумієш, що робиш? — з нотками обурення промовив Артем. —

– Ану, ану, Тетяно! – гаркнула свекруха голосом, від якого кури розбіглися в паніці. – Що це ти курям розказувала про мого Тарасика і який в тебе є секрет від нього? Швидко розповідай, бо не відпущу!

У маленькому селі на Полтавщині, де сонце встає над золотими ланами пшениці, а вечорами

— Світлано Петрівно, я хочу бути з вами чесною. Тут і так усі тісняться — ваша дочка з дітьми, ви з чоловіком. Це ж не життя. Ми з Василем хочемо простору, свого куточка. От ми й подумали: може, віддасте нам ту однокімнатну квартиру, яку здаєте?

— Але ж у вас на початку життя усе було, — заявила невістка. —

“Але тепер приїде,” – усміхнулася Галина, перевіряючи вареники. Вони були м’які, соковиті. “Ідеально!” – вигукнула. Галина Степанівна наготувала вареників, голубців, та своїх фірмових пиріжків з варенням щоб привезти особливій людині в своєму житті, яку не бачила більше 20 років

Галина Степанівна прокинулася рано-вранці, коли сонце ще тільки-но починало пробиватися крізь фіранки її маленької

– Діти мої, – почала вона спокійно, – я прожила сімдесят років, і знаєте, що я зрозуміла? Жоден торт не вартий того, щоб через нього сваритися. Наталю, я вдячна тобі за все, що ти зробила. Олено, ти завжди приносиш радість у наш дім. Тарасе, ти моя опора. Але якщо ви й далі будете сперечатися, я взагалі не буду різати цей торт. Хай стоїть до завтра

Літній вечір обіймав двір будинку Віри Андріївни м’яким теплом. Сонце повільно хилилося до горизонту,

– Марино швидко збери валізу і щоб тебе через півгодини в квартирі вже не було, мати вже на вокзалі. – Сніданок доїм і піду- обурено відповіла жінка

Сергій стояв посеред вітальні, тримаючи в руках мобільний телефон, на екрані якого блимав пропущений