Особлива – Сторінка 628 – Тільки для жінок

– Олю, я прошу тебе ніяких концертів не влаштовуй- не хвилюйтеся, я не оскаржуватиму з заповіт, забирайте хату та вдавіться нею. Але знайте з цього дня ви мене більше не побачите

Це була холодна й незатишна кухня в старому батьківському домі, де запах корвалолу змішався

— Артеме, я тебе благаю, поклади цей перфоратор на підлогу і відійди від стіни! Якщо пані Гізелла почує хоч один звук, вона викличе не поліцію, вона викличе місію ЮНЕСКО і Спецпідрозділ по боротьбі з порушниками тиші в архітектурних пам’ятках. Ми не просто робимо ремонт, ми ведемо дипломатичні перемовини з цілою іншою епохою, яка живе в сусідній квартирі!

— Артеме, я тебе благаю, поклади цей перфоратор на підлогу і відійди від стіни!

— Ігорю, я все вирішила! — проголосила теща, вибиваючи пил із кухонного рушника. — Навіщо нам те дороге — Одеса чи закордони? У мене в Ізмаїлі живе троюрідна сестра моєї куми — тітка Люся. У неї величезний будинок, сад, виноград «Лідія» прямо над головою і Дунай за три кроки. Вона пустить нас майже задарма! Ти ж хочеш, щоб твої діти дихали річковим повітрям і їли справжню дунайку, а не цей пластик із супермаркету?

— Ігорю, я все вирішила! — проголосила теща, вибиваючи пил із кухонного рушника. —

— Інго, це погана ідея! Дуже погана, я б сказала! Я не люблю дітей, я не вмію з ними поводитись! — Олена старанно відмахувалася від немовляти, яке тримала на руках подруга, і зі сміхом намагалася покласти його дівчині на руки.

— Інго, це погана ідея! Дуже погана, я б сказала! Я не люблю дітей,

Максим завмер із виделкою в руці. Мар’яна зблідла, її рука смикнулася до сережки. — Олено, ти про що? — нервово засміявся Максим. — Я про твою “львівську каву”, любий. І про твоє “сонечко”, яке зараз сидить навпроти мене

Кажуть, що кохання — це кришталева ваза. Якщо вона розіб’ється, можна склеїти уламки, але

Лєна стояла, притискаючи банку з тими самими огірками, які вона влітку називала минулим століттям. Вона бачила, як тремтять руки у свекрухи, як батько зніяковіло відводить очі, бачачи їхній порожній кухонний стіл. Вони знали, вони все знали й приїхали. Не з нотаціями, не з грошима, які ображають, а з цим, із зайвим урожаем.

Лєна стояла, притискаючи банку з тими самими огірками, які вона влітку називала минулим століттям.

Тієї ж ночі Марія Іванівна дістала з-під матраца заповіт. Її рука не здригнулася, коли вона розірвала папір на дрібні клаптики. За тиждень Аліна примчала до села

Стара хата на околиці села Шелести завжди пахла сушеними травами, свіжоспеченим хлібом та спокоєм.

– Богдане, коли ти вже влаштуєшся хоч на якусь роботу?- А я що тебе дуже об’їдаю? – образившись буркнув чоловік,відставивши знову на тарілку кусок піци, який збирався покласти до рота

Вечір у квартирі Ковальчуків пахнув не затишком, а дешевою піцею з супермаркету та виснаженням.

— Йому 62 роки, Марино. Куди йому цей сустав? До марафону готується. Похромає з палицею — не барин. Не розвалиться, дідусь. А Свєточку, дівчинку мою, колектори на лічильник ставлять. Ти розумієш, що їй життя ламають?

— Йому 62 роки, Марино. Куди йому цей сустав? До марафону готується. Похромає з

— П’ять тисяч, Лізо. І це тільки на перший час, — голос Віри Андріївни в трубці звучав буденно, ніби вона замовляла доставку продуктів, а не обговорювала проводи в останню путь бабусі

— П’ять тисяч, Лізо. І це тільки на перший час, — голос Віри Андріївни