fbpx

Пам’ятаю коли я була зовсім малою мій дід всіляко називав мене. Від мами слова ласкавого ніколи не чула. А коли з’явився на світ “нормальний” брат, то всі миттєво переключилися на нього. Вся увага і любов діставалася виключно йому

З самого дитинства всі рідні мене зневажали. Але я ж не винувата, що такою прийшла на цей світ. Пам’ятаю коли я була зовсім малою мій дід всіляко називав мене. Від мами слова ласкавого ніколи не чула. А коли з’явився на світ “нормальний” брат, то всі миттєво переключилися на нього. Вся увага і любов діставалася виключно йому.

З чотирнадцятирічного віку я намагалася уникати сімейних свят. Не хотіла бачити близьких чи далеких родичів. Так сталося, що в 17 років у мене вже з’явився син. Мати практично відмовилася від мене. Я була спустошеною. Здавалося, що навіть той поганий світ, який оточував мене, повністю розсипається і далі буде тільки гірше.

Але насправді тоді я тільки почала жити по-справжньому. Зрозуміла, що таке справжнє кохання, турбота і взаємодопомога. Це було нелегко у фінансовому плані, але легко і затишно на душі. Я знала, що мій чоловік кохає мене і не дорікає. Ніхто мене більше не принижував і не називав образливими словами.

Перші два роки після появи дитини мама мною і малям зовсім не цікавилася. А потім раптово у неї прокинувся інтерес. Чому? Звичайно, я більше не хотіла бачити своїх рідних, вони ж мене не підтримали у тяжкі хвилини. Навіщо тепер вони мені? З того часу я не спілкувалася з мамою і дідусем. Зовсім не хочеться. Підтримую зв’язок тільки з братом.

Одного разу зустріла матір на ярмарці. Вона йшла мені на зустріч з пакетами продуктів. Я пройшла і навіть не привіталася. Бажання не було. Нехай живуть своїм життям.

You cannot copy content of this page