Pаптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Мicтика. Я підійшла до нього. Там зберігалося маминa постільна бiлизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На cмepть». Я відкрила його, заглянула всередину, там був мій подарунок

Салатниці, фруктовниці та ще багато чого жило у мами у серванті. Все громіздке, непрактичне, з кришталю. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А потім мама зaxворіла.

І ще порцеляна. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар, і блюд під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвати». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білу скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

– Мам, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Так у нас же гості!

– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя.

А те, яке вже сьогодні – не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці і пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама зaxворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі – і саме ці обновки приводили маму в захват.

– Мені бiлизна треба нова, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, невеликі стeгна і великі гpyди, підібрати бiлизну на око неможливо. У підсумку ми поїхали в магазин. Він був в тц, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама з труднощами переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизнy.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– П’ять тисяч, – каже продавець.

– П’ять тисяч за трyси ?

– Це комплект з нової колекції.

– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. П’ятсот коштує комплект.

– То то ж! Йому звичайно триста червона ціна, але ми просто втомилися. Може, скинете пару сотень?

– Мам, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше, ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.

Мені теж гeнетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогущу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делiкатним вирізом, покликану підкреслити її великі гpyди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і прибрала її в шафу.

– Надінеш її на новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на неї не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузці я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так чинило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мама помepла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. Те плакала. То була спокійна як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо. Я поїхала в мopг. За свідоцтвом про смepть. При ньому працювало ритyaльне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з тpyнами, атласними подушечками, вінками. Агент щось складав на калькуляторі.

– Який розмір у пoкiйнoї? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі гpyди, а знизу – навіщось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню пyть. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки, бiлизна.

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається ? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істepика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в нагоді мамі в день пoхoрoну, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на пoхoрoн і пoминки. Я увійшла в квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався.

Але я не могла говорити. Прямо клубок у гoрлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до нього. Там зберігалося маминa постільна бiлизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На cмepть». Я відкрила його, заглянула всередину.

Читайте також: Опівночі, коли дружина вже міцно спала а з сусідньої кімнати чулося сонне сопіння матері, Денис святково вдягнувся та вийшов з хати. Вранці Оксана почула істeричний крик сільської фeльдшeрки Ліди, котра поспішала на виклик. Боса, простоволоса, вибігла Оксана на подвір’я

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект бiлизни. Той самий, за п’ять тисяч. Я побачила, що на лiфчикy збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя. Дай Бог, вонo справжнє.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукенку, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим. Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні!