— Оксано, я більше не можу, — тихо сказав він, дивлячись на розкурочену підлогу, де замість паркету зяяли чорні діри. — Ми вбили на цю квартиру всі наші заощадження. Всі до копійки. У нас залишилося вісім тисяч гривень на місяць життя. Який майстер? Яка сантехніка? Ми навіть унітаз новий купити не можемо.
Я підійшла до нього, обережно переступаючи через гори будівельного сміття, і поклала руки йому на плечі.
— Ми впораємось, Максику. Самі потроху зробимо. Зате своє. Розумієш? Нам більше не треба терпіти орендодавців, які приходять перевіряти чистоту вікон. Це наш дім.
Макс гірко усміхнувся і накрив мою долоню своєю:
— Твій оптимізм — це єдине, що тримає ці стіни. Але якщо ми будемо робити ремонт самі, по вихідних, ми в’їдемо сюди через 10 років.
У цей момент у вхідні двері, які трималися на одній петлі, гучно постукали. Не дочекавшись відповіді, двері відчинилися. На порозі стояв мій дядько Ігор.
Він виглядав так, ніби зійшов з обкладинки журналу для кримінальних авторитетів початку нульових, які намагаються здаватися європейськими бізнесменами. Дороге кашемірове пальто, ідеально вичищені туфлі, легкий аромат парфумів, який миттєво перебив сморід старої квартири.
— Ого, ну і барліг! — гучно заявив він, оглядаючи наші руїни з нехованим презирством.
— Привіт, дядьку Ігорю, — я натягнула ввічливу посмішку. Макс навіть не підвівся, лише похмуро кивнув. Вони ніколи не ладнали. Макс вважав Ігоря слизьким типом, а Ігор називав Макса “офісним планктоном”.
— Що ви тут мучитесь? — Ігор пройшовся кімнатою, обережно переступаючи сміття, щоб не забруднити туфлі. — Я ж казав твоїй матері: хай візьмуть новобудову. А ви купили цей некрополь.
— Це сталінка, тут хороше планування, — буркнув Макс. — Коли зробимо ремонт, буде чудово.
— Коли зробите? У наступному житті? — Ігор зупинився навпроти нас, засунув руку у внутрішню кишеню пальта і дістав пухкий конверт із цупкого крафтового паперу. Він недбало кинув його на єдиний цілий предмет меблів у кімнаті — старе підвіконня.
Конверт видав глухий, важкий звук.
— Що це? — насторожено запитала я.
— Це ваш квиток у нормальне життя, малі, — Ігор підморгнув. — Гроші. Найміть нормальну бригаду. Купіть італійську плитку, а не те лайно, що по акції продають. Зробіть усе по-людськи.
Макс різко підвівся з відра.
— Ми не візьмемо цих грошей.
— Максе! — скрикнула я, злякавшись його різкості.
— Я сказав, ми це не візьмемо, — твердо повторив чоловік, дивлячись прямо в очі Ігорю. — Ми не просили в борг. Нам нічим віддавати.
Ігор розсміявся — гучно, зверхньо.
— А хто каже про борг? Це подарунок! Інвестиція в родину. Віддасте, коли станете мільйонерами. Або взагалі не віддасте. Вважайте, що це мій внесок у ваше сімейне гніздечко. Я зараз непогано піднявся, гроші є. Чому б не допомогти єдиній племінниці?
Я дивилася на конверт. П’ятнадцять тисяч. Це була колосальна сума. Це були нові вікна, ідеально рівні стіни, тепла підлога і розкішна ванна замість іржавого корита. Це був кінець нашому безсонню і відчаю.
— Дядьку, це занадто багато… — невпевнено промовила я.
— Оксано, не роби мені нерви, — відмахнувся він. — Бери, поки даю. І щоб через місяць я прийшов сюди пити елітний напій на новій кухні!
Він розвернувся і пішов, залишивши за собою шлейф дорогого парфуму і важке, гнітюче мовчання.
Перша сварка через ці гроші сталася того ж вечора.
Ми сиділи на орендованій квартирі. Конверт лежав на кухонному столі між нами, як бомба уповільненої дії.
— Я не хочу їх брати, — Макс міряв кроками маленьку кухню. — Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Твій дядько — мутний тип. Він ніколи нічого не робить просто так.
— Максе, ну що ти вигадуєш? — я відчувала, як усередині закипає роздратування. — Він моя родина! Він просто побачив, у якому ми лайні, і вирішив допомогти. Чому ти завжди в усьому шукаєш підступ?
— Тому що я реаліст! Ти пам’ятаєш, як він два роки тому “допоміг” твоєму двоюрідному брату з машиною? Брат потім йому півроку безкоштовно на будівництві дачі батрачив, бо Ігор вирішив, що “відсотки накапали”!
— Це інше! Тут він чітко сказав: коли розбагатіємо. Максе, уяви: ми наймаємо бригаду. Через два місяці ми живемо у своїй квартирі. У нас буде нормальне ліжко, а не цей скрипучий диван! Ти сам сьогодні казав, що більше не можеш.
Макс зупинився, потер обличчя руками. Він був виснажений. Ми обидва були виснажені.
— Добре, — нарешті видихнув він. — Добре. Робимо ремонт. Але як тільки я отримую підвищення, ми починаємо відкладати і віддаємо йому все до копійки. Я не хочу бути йому винним.
Наступного дня ми найняли бригаду. Квартира ожила. Загули перфоратори, потягнулися нові труби, стіни почали вкриватися рівним шаром білої шпаклівки. Ми відчували себе на вершині світу. Ми ходили по будівельних магазинах і обирали те, що нам подобається, а не те, на що вистачає залишків зарплати.
Але радість тривала недовго.
Через два тижні дядько Ігор почав навідуватися. Спочатку раз на тиждень, потім — через день. Він приходив без попередження. У нього завжди знаходився привід.
Одного вечора ми з Максом приїхали на квартиру після роботи і застали там Ігоря з якимось лисим чоловіком у шкірянці. Вони стояли у нашій майбутній спальні.
— О, господарі приїхали! — крикнув Ігор. — А я от Славіку показую, як можна з гівна цукерку зробити. Тільки от, малі, є питаннячка.
Він підійшов до стіни, де вже лежала плитка у ванній.
— Це що за жарт? — він тицьнув пальцем у світло-бежеву плитку, яку я обирала три дні.
— Це керамограніт під дерево, — напружилася я. — Нам подобається мінімалізм.
— Мінімалізм — це для бідних, Оксаночко, — зневажливо пирхнув Ігор. — Виглядає як лікарня в райцентрі. Я ж вам дав нормальні бабки! Треба було брати чорний мармур, золоті вставки! Щоб було видно, що тут живуть солідні люди. Я не зрозумів, я свої гроші на цей совок давав?
Макс побілів. Я бачила, як стиснулися його кулаки.
— Це наша квартира, Ігорю Анатолійовичу, — крижаним тоном сказав Макс. — І ми самі вирішуємо, як вона буде виглядати.
Ігор повільно повернувся до Макса, і його посмішка зникла. Очі стали холодними і колючими.
— Ваша? — він зробив крок до Макса. — Слухай сюди, хлопчику. Поки все це, — він обвів руками квартиру, — робиться за мої гроші, я маю право знати, на що вони йдуть. І якщо мені не подобається ця плитка, ви її зіб’єте і покладете нормальну. Зрозумів?
— Дядьку Ігорю, будь ласка… — втрутилася я, стаючи між ними. — Ми все зрозуміли. Ми подумаємо над дизайном.
Ігор миттєво змінив гнів на милість, знову натягнувши посмішку.
— От і розумничка. Слухайся старших, Оксано. Пішли, Славіку, тут поки нема на що дивитися.
Коли за ними зачинилися двері, Макс вибухнув.
— Я казав?! Я ж казав тобі?! — він копнув порожнє відро так, що воно з гуркотом відлетіло в інший кінець кімнати.
— “Це подарунок”, “він родина”! Він купив нас, Оксано! Він купив право приходити в наш дім і вказувати, як нам жити!
— Максе, заспокойся, він просто специфічна людина…
— Не смій його виправдовувати! — кричав Макс, його очі палали від люті. — Ти не бачиш, що він робить? Він принижує мене у моєму ж домі! Завтра ж я йду в банк, беру кредит під будь-які відсотки, і ми кидаємо ці гроші йому в обличчя!
— Тобі не дадуть п’ятнадцять тисяч євро без застави! А квартира ще не оформлена як треба! — зірвалася я на крик. — Що ти пропонуєш? Зупинити ремонт? Знову жити на валізах?
— Краще на валізах, ніж на колінах перед твоїм бандюганом-родичем!
Ми сварилися до хрипоти. Того вечора ми вперше розійшлися спати в різні кімнати на нашій орендованій квартирі. Тріщина в наших стосунках стала глибшою за ті, що були на старих стінах нашої “сталінки”.
Пройшов ще місяць. Ремонт наближався до фінішу. Ми з Максом майже не розмовляли один з одним, спілкуючись лише сухими фразами про вибір розеток чи доставку ламінату. Атмосфера була отруйною. Ігор продовжував приходити, контролювати, критикувати, але я вже просто мовчала, намагаючись не провокувати Макса.
Розв’язка настала одного дощового вівторка.
Я приїхала на квартиру раніше, щоб прийняти доставку меблів. Робітників не було. Я зайшла тихо, роззулася і почула голос Ігоря. Він сидів на нашій новій кухні (яка була встановлена лише вчора) і говорив по телефону. Голос його був напруженим, зовсім не таким самовпевненим, як зазвичай.
Я завмерла в коридорі, не наважуючись зайти.
— Ніно, я тобі кажу, зачекай ще тиждень! — шипів він у слухавку. Я зрозуміла, що він говорить із моєю матір’ю. — Яка операція? Лікарі казали, що у мами ще є час… Слухай, не істери! Я не вкрав ці гроші! Я їх пустив у справу!
У мене всередині все обірвалося. Наша бабуся Марія, мама Ігоря і моєї мами, мала серйозні проблеми з серцем. Родина збирала гроші на заміну клапана в Німеччині майже три роки. Всі скидалися. Ми з Максом віддали туди частину весільних грошей. Фондом завідував Ігор, бо він “умів поводитися з фінансами”.
— Справа прогоріла, ясно тобі?! — голос Ігоря зірвався на крик, потім він стишив його до страшного шепоту. — Китайці кинули нас із поставкою. Я влетів на бабки. Всі гроші з маминого фонду згоріли.
Пауза. Він слухав, що кричить моя мати на іншому кінці.
— А я тобі кажу, що зараз їх немає! Де я їх візьму? Частину, що лишилася, я дав Оксанці на ремонт, щоб хоч щось врятувати від конфіскації, якщо мене притиснуть. Так, твоїй донечці! Вони зараз на мамині гроші собі італійську сантехніку ставлять! Хочеш забрати — йди до них і віддирай плитку від стін! Я нічого не знаю, вирішуйте самі!
Він кинув телефон на стіл і вилаявся.
Я стояла в коридорі, не відчуваючи ніг. Повітря раптом стало замало. П’ятнадцять тисяч євро. Це не був подарунок від його “крипти”. Це були гроші, які визначали, чи буде жити моя бабуся. Він вкрав їх, програв у своїй схемі, а залишки віддав нам, зробивши нас спільниками.
Я повільно зробила крок уперед. Підлога рипнула. Ігор різко обернувся.
Коли він побачив моє бліде обличчя, його очі на мить розширилися від страху, але він швидко взяв себе в руки, натягнувши звичну нахабну посмішку.
— О, племіннице! А я тут… перевіряв, як вам меблі зібрали.
— Це правда? — мій голос тремтів так сильно, що я ледве вимовляла слова. — Гроші, які ти нам дав… Це бабусині гроші на операцію?
Ігор зітхнув, засунув руки в кишені і підійшов ближче.
— Оксано, ти нічого не розумієш у бізнесі. Гроші не повинні лежати мертвим вантажем. Я хотів їх примножити. Якби схема спрацювала, я б і мамі операцію оплатив, і вам би ще на машину лишилося.
— Ти вкрав гроші у хворої матері! — закричала я, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. — А нас використав як смітник для відмивання своїх залишків!
— Стули пельку! — раптом гавкнув він, різко хапаючи мене за лікоть. Його пальці боляче вп’ялися в шкіру. — Ти що, свята? Ти раділа цим грошам! Ти з задоволенням спускала їх на ламінат і штукатурку!
— Я не знала! Я віддам усе до копійки!
— І як ти віддаси? — він зловтішно посміхнувся, відпускаючи мою руку. — Грошей у вас немає. Ремонт вже зроблено. Якщо ти зараз відкриєш рота і розкажеш усім правду, знаєш, що я скажу? Я скажу, що це ви благали мене дати вам ці гроші. Що ви знали, чиї вони. Кому повірить родина? Мені, успішному бізнесмену, чи вам — голодранцям, які раптом за місяць зробили ремонт на десятки тисяч доларів? Ви співучасники, Оксаночко. Тож сиди тихо, користуйся новою ванною і молися, щоб стара дожила до того часу, як я знову піднімуся.
Він розвернувся і вийшов геть, голосно грюкнувши дверима.
Коли Макс повернувся ввечері, я сиділа на підлозі в порожній кімнаті і дивилася в одну точку.
Він побачив мій стан і миттєво кинувся до мене.
— Ксюшо, що сталося? — він обійняв мене, його голос був сповнений тривоги. Всі наші сварки миттєво вивітрилися з його голови.
Я розповіла йому все. Слово за словом. Про розмову Ігоря, про маму, про бабусину операцію, про шантаж.
Я чекала, що Макс почне кричати: “Я ж казав!”. Я чекала, що він зненавидить мене за те, що я втягнула його в це лайно. Але він сидів мовчки, міцно стискаючи щелепи. Його лице стало сірим.
— Скільки в нас лишилося готівки? — тихо запитав він.
— Нічого. Тільки на їжу до кінця місяця. Ти ж знаєш, ми вчора оплатили останні матеріали.
— Значить так, — Макс підвівся, його голос був страшним у своїй спокійності. — Ми не будемо жити в цій квартирі, знаючи, що вона побудована на кістках твоєї бабусі.
Він дістав телефон і почав комусь дзвонити.
— Що ти робиш? — запитала я.
— Дзвоню Сані. Він давно хотів купити мою “Шкоду”.
— Максе! Твою машину? Ти ж так її любив, ти збирав на неї три роки! А як ти будеш їздити на роботу?
— На маршрутці, Оксано! На маршрутці! — він вперше підвищив голос, але в ньому не було злості на мене, лише відчай і рішучість. — Машина — це шматок заліза. А це… це підлість, з якою я жити не зможу.
Наступні три дні були схожі на пекло.
Ми зустрілися з покупцем, і Макс віддав ключі від своєї улюбленої машини за суму, значно нижчу за ринкову — нам потрібні були гроші терміново. Це дало нам сім тисяч доларів. Не вистачало ще половини.
Ми пішли в банк. Оскільки ми були молоді, без великого офіційного доходу (частину зарплати отримували “в конверті”), нам відмовили у трьох банках. В четвертому, з грабіжницькими відсотками, під заставу самої квартири, нам таки видали залишок суми готівкою.
Ми зібрали ці п’ятнадцять тисяч євро. Я дивилася на ці папірці і відчувала до них фізичну огиду. Вони були брудними, хоч і пахли типографською фарбою.
Ми не пішли до Ігоря. Ми не хотіли давати йому шанс викрутитися або привласнити гроші знову. Я поїхала до мами. Вона виглядала постарілою на десять років.
Коли я поклала гроші на стіл перед нею, вона розплакалася.
— Мамо, — жорстко сказала я. — Це гроші на бабусю. Ігор їх не зберіг, але ми їх повертаємо. Ти завтра ж кладеш їх на цільовий рахунок клініки в Німеччині. Сама. Без Ігоря. І ще одне. Ігор шантажував мене, хотів зробити нас винними. Але ми продали машину і влізли в борги, щоб закрити цю діру.
Я розповіла мамі всю правду. Вона слухала, затуливши рот руками.
— Боже мій… Мій власний брат… — шепотіла вона. — Як він міг? Він же казав мені, що ви самі випросили…
— Він брехав. Відтепер цієї людини для нашої сім’ї не існує. Якщо ти чи бабуся будете з ним спілкуватися — ви втратите нас. Це мій ультиматум.
Бабусі успішно зробили операцію через два тижні. Вона досі проходить реабілітацію, але лікарі кажуть, що найгірше позаду.
Дядько Ігор намагався прорватися до нас на квартиру ще раз. Він прийшов розлючений, дізнавшись, що план із шантажем провалився і його повністю викреслили з родини (мати таки розповіла всім родичам правду, і від Ігоря відвернулися всі).
Макс зустрів його на порозі. У Макса в руках був важкий розвідний ключ, який він просто перекидав з руки в руку.
— Ще раз підійдеш до моїх дверей, — спокійно сказав мій чоловік, — і ти своїми зубами будеш збивати ту італійську плитку, яку так сильно критикував. Пішов геть.
Ігор подивився в очі Максу, зрозумів, що це не жарт, вилаявся і пішов назавжди.
…Сьогодні субота. Ми з Максом сидимо на надувному матраці в нашій спальні. Навколо нас — голі стіни зі свіжою штукатуркою. Ремонт зупинився на етапі “чорнових робіт”. Ми не купили нові меблі, не поставили міжкімнатні двері. Замість гарної люстри зі стелі звисає самотня лампочка на чорному дроті.
Всі наші гроші зараз йдуть на погашення того самого кредиту під шалені відсотки. Ми їмо макарони з найдешевшою сосискою і п’ємо чай з однієї чашки, бо другу я вчора розбила.
Макс пригорнув мене до себе. Від нього пахло потом і дешевим милом.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на сіру бетонну стіну. — А ця плитка у ванній мені навіть починає подобатися. Вона нагадує мені про те, що ми вчинили правильно.
Я поклала голову йому на плече і тихо розсміялася. Вперше за останні місяці мій сміх був щирим.
Ми боржники банку, ми без машини, ми живемо в стані вічного ремонту. Але коли я дихаю повітрям у цій квартирі, воно більше не здається мені отруйним. Ці сірі стіни — наші. І вони чисті.
Автор: Наталія
