Оксана стояла біля вікна кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку, якою щойно витирала стіл. За вікном уже смеркало, а сніг падав так густо, ніби хтось нагорі розірвав пухову подушку.
Вона дивилася, як Павло паркує машину біля воріт, і думала: «От іще один вечір, коли ми будемо говорити про те саме».
Двері грюкнули. Павло ввалився в сіни, струшуючи сніг з рукавів куртки.
– Оксанко! – гукнув він ще з порога. – Ти не повіриш, що сьогодні в майстерні було!
Оксана повернула голову, не відходячи від вікна.
– Що там такого неймовірного? Знову Сашко напився і спалив половину інструменту?
– Та ні, – Павло скинув чоботи, поставив їх акуратно на килимок (це в нього недавно з’явилася така звичка – раніше просто кидав).
– Прийшов дядько Мирослав. Пам’ятаєш? Той, що в селі біля річки хату нову поставив. То він мені каже: «Павле, а ти знаєш, що в мене вже п’ятеро?»
Оксана повільно поклала ганчірку.
– П’ятеро чого?
– Дітей, Оксано. П’ятеро дітей! І каже так гордо, ніби медаль отримав. «Троє хлопців і дві дівчинки. І ще одна в дорозі». Я йому:
«Мирославе, ти що, з глузду з’їхав? Як ти їх годуєш?» А він сміється: «Та нормально. Земля родить, кури несуться, корова доїться. А головне – дружина молода, ще не втомилася».
Оксана сіла за стіл, склавши руки.
– І що ти йому відповів?
Павло підійшов ближче, сів навпроти. Очі в нього горіли – не від злості, а від якогось дивного запалу.
– Я мовчав спочатку. А потім кажу: «Мирославе, а якби в тебе було не п’ятеро, а десять? Ти б так само спокійно сидів і казав, що все нормально?»
Він дивиться на мене, як на дивного: «А чому б і ні? Діти – то ж благословення. Їх чим більше, тим радіше в хаті».
Оксана зітхнула так глибоко,.
– Павле… ти ж розумієш, що це не про Мирослава. Це про нас.
Він кивнув, не відводячи погляду.
– Розумію. І я тобі скажу прямо, як є. Я хочу п’ятеро.
Оксана засміялася – коротко, нервово.
– П’ятеро? Ти серйозно? Ми й одного ще не маємо, а ти вже п’ятеро малюєш.
– А чому ні? – Павло нахилився вперед. – Подивіться на наших батьків. У мами з татом було четверо. У твоєї баби – шестеро. І що, померли з голоду? Ні. Вижили. Всі вижили. І знаєш що? Вони досі згадують, як весело було, коли вся хата гуділа від дітей.
– Павле, то були інші часи, – тихо сказала Оксана. – Тоді не було таких цін. Тоді на городі картопля росла сама, кури самі неслися, а тепер… ти сам знаєш. Комуналка, кредит за машину, продукти по шість разів на рік дорожчають. Ми ледве тягнемо вдвох.
– То ми ще й не пробували тягнути з дітьми, – відрізав він. – Ти думаєш, я не рахував? Я рахував. Якщо економити, якщо я ще підробітки братиму, якщо ти повернешся на фірму після декрету хоча б на півставки…
– Павле, стоп, – вона підняла долоню. – Ти зараз говориш так, ніби діти – це проєкт. Як з конвеєра виходитимуть і йтимуть. А одягати й годувати їх що – не треба?
Він засміявся – голосно, щиро.
– Саме так і треба! Одягати, годувати, обнімати, лаяти, цілувати перед сном. Усе треба. І я хочу цього всього. Хочу, щоб у нас був галас, щоб у дворі валявся велосипед без колеса, щоб у коридорі стояли чотири пари маленьких чобітків, щоб у холодильнику завжди закінчувалася ковбаса, бо її хтось з’їв таємно вночі.
Оксана дивилася на нього довго. Потім тихо спитала:
– А якщо я скажу «ні»?
Павло зітхнув. Усмішка зникла.
– Тоді не буде п’ятеро. Буде стільки, скільки ти скажеш. Але я хочу, щоб ти знала: я не жартую. Я цього хочу всім серцем. І я готовий працювати, як проклятий, аби в нас усе вийшло.
Вона відвела погляд у вікно. Сніг усе падав.
– Знаєш, що мені мама сказала, коли ми одружувалися? – проговорила Оксана. – «Оксанко, головне – щоб ти не боялася. Бо як злякаєшся – то й життя тебе злякається». Я тоді сміялася. А зараз… я боюся, Павле. Боюся, що не витягну. Що стану злою, втомленою, що діти будуть мені заважати. Що я перестану бути собою.
Він узяв її руку. Долоня в нього була тепла, шорстка від роботи.
– Ти не перестанеш. Я не дам. Якщо стане важко – скажеш. Я візьму на себе більше. Я буду вставати вночі до малого. Я буду готувати сніданки. Я буду співати їм колискові, хоч ти знаєш, що в мене голос, як у трактора.
Оксана всміхнулася крізь сльози.
– У тебе голос, як у трактора, який співає оперу.
– От бачиш, – він теж усміхнувся. – Уже жартуємо. Значить, не все так страшно.
Вони мовчали довго. Потім Оксана спитала:
– А якби я погодилася… як ти їх бачиш? Ну, тих п’ятеро.
Павло заплющив очі, ніби малював картину.
– Старший – обов’язково хлопець. Назвемо його Мирослав, на честь дядька. Буде такий же впертий, як я, і такий же добрий, як ти. Потім дівчинка – така русява, з кучерями, як у тебе в дитинстві. Назвемо її Соломія. Вона буде співати зранку, навіть якщо всі сплять. Потім ще один хлопець – тихий, задумливий, буде малювати на всіх стінах. І ще дві дівчинки-близнючки. Вони будуть однакові, але одна правачка, а друга лівша – і вічно сваритися, хто з них перша.
Оксана слухала, і в грудях щось розтоплювалося.
– А імена для близнючок?
– Ганна і Дарія. Ганка і Даринка. Ганка буде заводійкою, а Даринка – та, що потім плаче і каже: «Це не я, це Ганка!»
Оксана засміялася вже по-справжньому.
– Ти їх уже бачив, так?
– Кожної ночі, – тихо відповів він. – Коли ти спиш, я лежу й думаю: от якби вони вже були. Якби вже бігали тут, кричали, сміялися. Якби я міг їх усіх обійняти одночасно.
Вона стиснула його руку.
– Павле… це страшно. Але… знаєш що?
– Що?
– Мені теж хочеться. Не п’ятеро одразу, звісно. Але… одного – точно. А там подивимося.
Він підвівся, обійшов стіл, нахилився й поцілував її в скроню.
– Один – це вже прекрасно. А п’ятеро – це просто моя мрія. Якщо вийде – добре. Якщо ні – все одно добре. Бо головне, що ми разом.
Оксана притулилася до нього.
– А якщо я скажу, що хочу спочатку кота?
– Тоді спочатку буде кіт, – відповів він, не вагаючись. – Назвемо його Бублик. І він буде спати в колясці, поки справжня дитина не появиться.
Вони засміялися одночасно – голосно, легко, як у перші місяці після весілля.
За вікном сніг усе падав. Але в кухні стало тепло. І в цьому теплі вже чулося, як десь далеко, у майбутньому, гупають маленькі ноги, хтось кричить «Мамо!», хтось тягне «Таааа-ту!», а хтось просто сміється, бо так – бо живі.
Наступного ранку Оксана прокинулася раніше зазвичай. Павло ще спав, обіймаючи подушку. Вона тихенько встала, пішла на кухню й поставила чайник.
Коли він зайшов, розпатланий, у старій футболці, вона вже стояла біля плити й смажила яєчню.
– Доброго ранку, тату п’ятьох дітей, – сказала вона, не обертаючись.
Павло завмер у дверях.
– Ти… серйозно?
Вона повернулася. В очах у неї був страх – але й світло.
– Серйозно. Але з умовою.
– Якою?
– Перший – це перший. І другий – це другий. А не одразу п’ятеро з конвеєра. Добре?
Він підійшов, обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
– Добре. Один за одним. Як у людей.
Вона повернулася в його обіймах.
– І ще одна умова.
– Говори.
– Якщо буде важко – скажу. І ти не будеш казати «та нормально, витягнемо». Ти скажеш: «Давай відпочинемо. Давай подумаємо. Давай разом вирішимо».
– Обіцяю, – сказав він серйозно. – І ти мені те саме обіцяй.
– Обіцяю.
Вони постояли так, обіймаючись, поки яєчня не почала підгоряти.
– Ой! – Оксана кинулася до сковорідки.
Павло засміявся.
– Бачиш? Уже тренуємося. Діти – це коли ти завжди щось забуваєш на плиті.
Вона кинула в нього ганчіркою.
– Іди краще каву пити, батьку великої родини.
Він сів за стіл, дивлячись на неї так, ніби бачив уперше.
– Оксано?
– М?
– Я тебе люблю. Дуже.
Вона поставила перед ним тарілку.
– Я знаю. І я тебе. І… знаєш що?
– Що?
– Мені вже не так страшно.
Він узяв її руку й поцілував у долоню.
– Тоді почнемо з одного. А там – як Бог дасть.
– Як Бог дасть, – повторила вона.
І в ту мить за вікном перестав падати сніг. Сонце пробилося крізь хмари, і на кухню лягла перша золота смуга світла –
тоненька, але тепла. Як обіцянка.
