— Дай вгадаю: ти був у мами з татом? — сказала Олеся, щойно Віктор переступив поріг квартири й утомлено опустився на тумбу для взуття.
— По моєму “щасливому” обличчю здогадалася, чи хтось підказав? — пожартував чоловік. — Сил уже немає спілкуватися з ними, Олесю, віриш чи ні?
Олеся вірила. Хоча дивним було те, що її саму батьки чоловіка ніколи не чіпали. Щодо неї вони взагалі поводилися надзвичайно ввічливо, чемно, показуючи себе зразковими людьми. У їхню сім’ю не втручалися, без запрошення в гості не ходили, непроханих порад з ведення господарства не давали, на виховання улюбленого й поки що єдиного сина не нарікали. Тільки це не викликало в Олесі жодної любові до них, адже вона бачила, яким втомленим повертається чоловік після зустрічей із батьками.
Річ у тім, що мати й батько Віктора були досить цікавими людьми. Зі сторонніми вони були наймилішими, а от те, що відбувалося за зачиненими дверима, важко було передбачити. Якби Віктор одного разу не дав Олесі послухати запис однієї з їхніх розмов, жінка навряд чи повірила б, що пара поважних літніх людей може так себе поводити. Але вони поводилися.
У родині, крім Віктора, було ще двоє дітей. Старший брат Андрій відійшов від сім’ї, через те, що він «забув про родинні зв’язки» й розірвав усі контакти, мовби на рівному місті. Спершу Олеся, ще не знаючи всієї правди про поведінку батьків Віктора, навіть співчувала їм й не розуміла Андрія. Адже ким треба бути, щоб обірвати всі контакти й забути, що у тебе взагалі є батьки?
Донька Ірина ніби мала б більше спілкуватися з батьками, адже дівчинка й більш чутлива. Проте вона переїхала жити за кордон, щоб якомога далі від родичів. Часто їм телефонувала, але розмови були короткими.
— Знаєш, що вони мені сьогодні видали? — промовив Віктор, глянувши на дружину. — Що я нібито лише заради їхньої квартири поруч із ними. Що не дбаю нормально, — чоловік почав знімати з себе куртку. — Я так більше не можу.
— Не можеш — не роби, — знизала плечима Олеся.
— Тобто як це?
— А отак, Вітю. Поведінка твоїх батьків давно перейшла межу. Ти ж після кожного візиту до них відходиш ще години три. Це що, нормально?
— Знаєш, а я все частіше думаю, що Андрій мав рацію, коли переїхав від них. Часом і самому хочеться… — зітхнув чоловік.
— Усе у твоїх руках, — знизала плечима Олеся. — Я ж тобі не раз казала: зі своєю спеціальністю ти роботу знайдеш у будь-якому місті. Сашкові ще два роки до школи, тож тут теж проблем ніяких — переїжджаємо хоч зараз.
— І як я буду виглядати в очах родичів та знайомих?
— Зате з міцним здоров’ям, — зауважила Олеся.
— Поговорю з ними наступного тижня. Якраз у Іри ювілей буде, всі зберемося, ну а там і… — Віктор махнув рукою.
Гарна ідея у його словах звучала. На святі мали бути присутні не тільки члени сім’ї, а й сторонні люди. І Олеся, при якій батьки поводилися чемно, і кілька Ірчиних подруг… Був шанс тримати розмову у цивілізованих рамках і досягти бодай якогось результату.
На самому святі Олесі стало зрозуміло, що батьки чоловіка засмучені. Попри присутність сторонніх, вони сипали образи на адресу Віктора, викликаючи подив і навіть питання серед інших гостей.
Чомусь ці питання ставили переважно саме Олесі, і їй коштувало чималих зусиль удавати, що вона нічого не розуміє. Не хотілося виставляти чоловіка у поганому світлі. Проте й сам Віктор просив, коли розповідав про те, що відбувається в їхній сім’ї, аби Олеся більше нікому не сказала про це ані слова.
Причини такої поведінки батьків відкрилися, коли гості збиралися розходитися.
— Ірочка у нас єдина радість і опора у житті. Ми спершу будували дуже великі плани на Віктора. Та він мало того, що одружився, то ще й дитину завів, забувши, що найважливіше у житті — це батьки, — при цьому свекруха, розпочавши цей ніби-то тост, так докірливо глянула на Олесю, ніби саме вона була причетна до всіх їхніх сімейних непорозумінь.
Після короткої паузи вона продовжила:
— На щастя, у місто повернулася Ірочка. І ми тепер вирішили, щоб усе було по-чесному щодо всіх дітей. Заповімо свою квартиру і гроші тій дитині, яка краще про нас дбатиме. А починати ви обоє можете вже з завтрашнього ранку, — доповнив слова дружини свекор, задоволено усміхаючись.
Всіх дітей прозвучало так, ніби Андрія взагалі не існувало. Проте ніхто не це не звернув уваги.
З виразу обличчя Віктора можна було зрозуміти, що його терпінню прийшов кінець. І Олеся його чудово розуміла. Отак взяти й однією фразою перекреслити щотижневу допомогу батькам протягом майже десяти років. Віктор на це образився й Олеся все побачила. Єдине, що досі стримувало його від сварки, — бодай якась повага до людей, які його виростили й виховали.
— Який кумедний конкурс, — мовив Віктор, коли батьки, очікуючи його реакції, перезирнулися й задоволено усміхнулися. — Якраз збирався сказати вам, що більше у ваших справах не беру участі. Тож радій, сестричко, квартира дістанеться тобі. І не забувай доглядати за батьками як слід, бо я більше ані копійки не дам і кроку до вас не зроблю.
— Та я взагалі візьму дружину й сина — і поїду з цього міста. Олесю, збирайся, ми йдемо, — скомандував Віктор.
І Олеся з великим задоволенням виконала цю вимогу. Бо її саму ця ситуація з «допомогою батькам» не подобалася до неможливого, і тільки небажання сваритися зупиняло її від зайвих розмов.
— А тепер… Тепер усе налагодиться, чи не так? — запитала вона у чоловіка.
Віктор знизав плечима й сказав:
— Треба спробувати, а там подивимося.
І справді — налагодилося. За пів року подружжя переїхало у сусідню область, де не було жодних родичів і жодних обов’язків. Батькам своїм Віктор відтоді не телефонував, а з сестрою порвав усі контакти.
Вона, щоправда, намагалася дзвонити й скаржитися на поведінку батьків, але Віктор лише хмикнув у слухавку й побажав сестрі триматися, адже вона остання надія у батьків, і ще у майно отримає квартиру. Брат заблокував її номер. І йому, відверто кажучи, було байдуже, що там «люди подумають» і ким він буде в очах сторонніх.
Правильно Олеся сказала — головне бути здоровим. А від таких родичів, заради збереження цього самого життя й здоров’я, краще триматися якомога далі.
Після того дня, свекор довго ходив з кімнати в кімнату, бурмочучи під ніс, що «не цінують». Свекруха ж сиділа на кухні перед чашкою давно охололого чаю й уперто намагалася переконати себе:
— Це він слухає дружину. Це все Олеся його накрутила, він сам би ніколи від нас не відмовився.
Але в душі й вона знала: Віктор пішов не через дружину, а через роки образ і нескінченних докорів. Вони обидва завжди щиро вірили, що виховують дітей «на благо». Що «похвала розслабляє», а отже — краще тримати сина в суворості.
Але реальність виявилася іншою. Старший, Андрій, ще давно все зрозумів, тому не спілкувався з батьками. Віктор, довго терпів, допомагав грошима, приїжджав на вихідних, прибирав і допомагав грошима, — а врешті теж пішов. Залишилася тільки Іра, яка наче й поруч, та радості від цього було мало.
— Ми ж їм життя віддали, — хрипко сказав батько. — А вони…
— Вони невдячні, — відрізала мати.
У глибині душі й вона, і він відчували: не діти винні, а вони самі. Не змогли вчасно зупинитися, не навчилися бачити в синах дорослих людей, а не «малюків, яким треба нагадати їхнє місце».
Роки підкрадалися тихо, а поруч не було того, хто підтримає, допоможе від щирого серця. Вечорами свекруха сиділа біля вікна й дивилася на дитячий майданчик. Десь там, далеко, Віктор теж водив Сашка на гойдалки. І, можливо, вони більше ніколи не зустрінуться.
Вона хотіла набрати номер, але знала: він не відповість. Адже одного разу вона сама ж вирішила, що любов треба замінити контролем. А тепер пожинає плоди власних рішень.
