У затишному квартирі на околиці Львова, де вечорами чутно гомін вулиць і запах свіжої випічки з сусідньої пекарні, жила молода пара – Андрій і Олена.
Андрію було тридцять п’ять, він працював інженером на заводі, де щодня ремонтував машини, а ввечері мріяв про власний бізнес.
Олена, на два роки молодша, була менеджером у фірмі з продажу косметики – робота напружена, але добре оплачувана.
Вони одружилися три роки тому, після бурхливого роману, і життя здавалося стабільним, хоч і не без труднощів.
Андрієва мати, пані Галина, жила в маленькому селі неподалік, у старій хаті, яку залишив їй покійний чоловік. Вона взяла кредит у банку, щоб відремонтувати дах і купити нову піч – зима в Карпатах сувора, а пенсії не вистачало.
“Синку, не хвилюйся, я впораюся”, – казала вона Андрію по телефону. Але він знав правду: щомісячні виплати були тягарем, і він обіцяв допомагати. Олена теж знала про це, бо Андрій часто обговорював сімейні справи за вечерею.
Одного вечора, коли осінь вже золотила листя, Андрій повернувся з роботи втомленим. Він кинув сумку в коридорі і пішов на кухню, де Олена готувала вечерю – борщ і вареники, її фірмовий рецепт.
– Олено, привіт. Як день? – запитав він, цілуючи її в щоку.
– Нормально, – відповіла вона тихо, уникаючи погляду. – Сідай, зараз подам.
Андрій помітив, що щось не так. Олена була блідою, очі червоні, ніби плакала.
– Що сталося? Проблеми на роботі?
Олена сіла навпроти, граючись виделкою.
– Андрію, я… я звільнилася сьогодні.
Він завмер, ложка застигла в повітрі.
– Що? Звільнилася? Чому? Ти ж казала, що все добре!
– Не добре. Начальник кричав, клієнти скаржаться, я втомилася. Хочу перепочити, знайти щось краще.
Андрій відкинувся на стільці, його обличчя почервоніло.
– Перепочити? Олено, ти жартуєш? Знаєш же, що нам треба допомогти мамі з кредитом! Щомісяця 10 тисяч гривень! Як ми впораємося на мою зарплату?
Олена підняла очі, в них блиснули сльози.
– Андрію, я не витримую. Робота мене вбиває. “Працюй понаднормово, або звільню”, – казав шеф. Я хочу жити, а не виживати!
– А ми? А мама? Ти знала про кредит, коли ми одружувалися. “Ми родина, допомагатимемо разом”, – казала ти. А тепер кидаєш роботу?
– Я не кидаю нас! Просто шукаю іншу. Місяць-два, і знайду.
Андрій встав, ходячи по кухні.
– Місяць-два? А хто платитиме? Я один? Олено, це егоїзм! Де твоя відповідальність?
Олена теж підвелася, голос тремтів.
– Егоїзм? А ти? Ти весь час про маму: “Мама потребує, мама хвора”. А про мене думаєш? Я теж людина!
Конфлікт почався саме так – з простої вечері, яка переросла в сварку. Але щоб зрозуміти глибину, треба повернутися назад.
Андрій і Олена познайомилися п’ять років тому на весіллі спільних друзів. Він – високий, з теплим усмішкою, вона – жвава, з іскрою в очах.
“Ти найкрасивіша тут”, – сказав він, запрошуючи на танець. “А ти найсміливіший”, – відповіла вона, сміючись. Вони закохалися швидко, мріяли про майбутнє.
Коли Андрій розповів про матір, Олена сказала: “Я допоможу. Родина – це важливо”.
Але життя вносило корективи. Пані Галина, вдова, жила одна. Два роки тому дах протікав, і вона взяла кредит на 100 тисяч гривень.
“Синку, не турбуйся, банк дав під низький відсоток”, – запевняла вона. Андрій надсилав гроші щомісяця, але Олена теж внесла свою частку – з бонусів на роботі.
Тепер, після звільнення, все змінилося. Наступного дня Андрій пішов на роботу мовчки, не поцілувавши дружину. Олена залишилася вдома, шукаючи вакансії в інтернеті. “Менеджер з продажів, 20 тисяч”, – читала вона. Але серце не лежало.
Ввечері Андрій повернувся з квітами – трояндами, її улюбленими.
– Олено, вибач за вчора. Я переборщив.
Вона взяла квіти, але очі були холодними.
– Вибач? Ти дорікнув мені, ніби я злочинниця. “Егоїзм”, – сказав ти.
– Бо це правда! Ми планували допомогти мамі виплатити кредит до кінця року. А тепер?
– А тепер я шукаю роботу. Дай час.
Андрій сів, ховаючи обличчя.
– Час? Мама дзвонила сьогодні: “Синку, банк тисне, відсотки ростуть”. Вона плакала, Олено!
Олена зітхнула.
– Я знаю. Але я не машина. “Роби, терпи”, – казала я собі щодня. А для чого? Щоб ти дорікав?
Вони помирилися тієї ночі, але напруга залишилася. Андрій почав працювати понаднормово, щоб надолужити. “Шефе, дайте ще зміну”, – просив він. Олена надсилала резюме, але відповідей не було.
Через тиждень пані Галина приїхала в гості. Вона була маленькою, з сивими волоссям, але з сильним характером.
– Діти, як ви? – запитала вона, обіймаючи сина.
– Нормально, мамо. А ти?
– Та кредит… Ще 30 тисяч лишилося. “Платіть вчасно”, – каже банк.
Олена приготувала чай, але Андрій не витримав.
– Мамо, Олена звільнилася. Тепер важко.
Пані Галина здивувалася.
– Звільнилася? Чому, доню?
Олена почервоніла.
– Бо втомилася, мамо. Шукаю нову.
Андрій втрутився.
– Вона знала про кредит, мамо. А тепер я один тягну.
– Андрію, не дорікай! – вигукнула Олена. – Я теж допомагала!
Пані Галина підняла руку.
– Діти, спокійно. “Родина – це підтримка”, – казав ваш батько. Олено, чому не сказала?
– Бо боялася. Андрій одразу дорікнув.
Вечеря пройшла напружено. Пані Галина розповідала про село: “Сусіди допомагають, але гроші потрібні”. Андрій кивав,
Олена мовчала.
Коли мати поїхала, сварка спалахнула знову.
– Навіщо розповів мамі? – запитала Олена.
– Бо це наша справа! Ти егоїстка!
– А ти мамин синочок! “Мама, мама” – весь час!
Андрій грюкнув дверима і пішов гуляти. Він сидів у парку, думаючи. “Може, вона права? Я надто тисну”. Але кредит тиснув сильніше.
Олена плакала вдома. “Чому він не розуміє? Я люблю його, але втомилася”.
Наступні дні були холодними. Андрій приходив пізно, Олена готувала мовчки.
Одного разу Олена знайшла роботу – фріланс, переклади.
– Андрію, я знайшла! 10 тисяч на місяць.
Він усміхнувся.
– Добре. Але мало. Для кредиту треба більше.
– Знову дорікаєш? “Мало”, – кажеш.
– Бо правда! Мама чекає.
Олена заплакала.
– Твоя мама – свята, а я – ні? Я теж маю маму, але не скаржуся.
Андрій обійняв її.
– Вибач. Люблю тебе.
Але конфлікт не зник. Пані Галина дзвонила часто: “Синку, банк надіслав листа. Треба платити”.
Андрій позичив у друга.
– Друже, дай 5 тисяч. Віддам.
– Добре, але чому?
– Дружина звільнилася.
Друг засміявся.
– Дорікай їй. “Жінка має працювати”.
Андрій розповів Олені.
– Дорікав мені перед другом?
– Ні! Просто сказав.
Сварка тривала.
Потім Олена захворіла – стрес.
– Лікар сказав: відпочинок.
Андрій доглядав.
– Вибач, кохана. Я дорікав даремно.
– Пізно. Думаєш тільки про гроші.
Вони поговорили щиро.
– Олено, я боюся за маму. “Якщо не заплатимо, заберуть хату”, – каже вона.
– Розумію. Але підтримай мене.
Вони вирішили: Олена шукає роботу, Андрій допомагає.
Пані Галина приїхала знову.
– Діти, давайте разом. Продамо частину городу.
– Ні, мамо. Ми впораємося.
Олена додала.
– Я знайду роботу.
Історія мала щасливий кінець: Олена знайшла кращу роботу, кредит виплатили, родина згуртувалася.
Галина Червона
