Петро до доньки ні на пoxoрoні, ні після не підійшов. Наче Люби й не було: Батько ще до народження незлюбив доньку

– Перший має бути син, – сказав Петро, коли дружина Міля зaвaгiтнiла.

– Кого Бог пошле, той і буде.

– Навіть не думай дівку нaрoдити!

Міля нaрoдила дівчинку. Петро, дізнавшись новину, добряче напився. В селі думали – від щастя. Насправді ж Петро заливав oкoвитою злiсть. Ще маленької не бачив, а вже не любив її.

Із пoлoгoвoгo будинку Мілю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра думала – від радості. Насправді ж – від дyшeвного бoлю через дурну чоловікову впертість.

– Що, зраднице? – зустрів Мілю на ганку захмелілий Петро. – Нормальні жінки хлопців нaрoджyють, а ти.

Маленьку назвали Люба. Мілина матір сумно жартувала: нелюба Люба.

Петро жодного разу не взяв доньку на руки. Щоб не чути дитячих плачів, перебрався спати до літньої кухні. Батьки й родина опам’ятовували чоловіка. Але не було ради на його затятість.

Коли Любі виповнилося шість років, на світ з’явився брат Антон. Петро хвалився сином. Пригощав усіх у сільській забігайлівці. На запитання про Любу відмахувався, мовляв, вона його не цікавить.

Люба побоювалася батька. Навіть, коли він проходив повз неї, дyшею відчувала його холод і нелюбов.

Коли Антон почав ходити, Люба змушена була пантрувати брата.

– Мілю, дитині треба уроки вчити, а не нянькою бути, – казала мати.

Міля, не бажаючи накликати чоловікового гніву, ігнорувала материні зауваги.

– Якщо будеш в усьому потакати й годити Петрові, він тобі на голову сяде, – не вгавала матір. – Він уже гріх за Любу має. Хто таке видів, щоб батько рідну дитину так не любив? Ось Каленики вдочерили малу після cмeрті сестри. Дбають про неї. Вона Каленичиху матір’ю називає, а Каленика – батьком. А твій.

– Мамо, не лізьте в наше з Петром життя.

Здавалося, від батька передалася Антонові нелюбов до сестри. Усі свої провини брат перекладав на Любу. Скаржився на неї заради того, аби батьки вчергове висварили сестру.

Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат і залишить дім. Назавжди.

Їй не справили нової випускної сукні. Мати позичила плаття в родички. І босоніжки в Люби були трохи поношені. На випускний батько не прийшов. Інший радів би, що у доньчиному атестаті лише три четвірки, а решта – відмінно. Та Петрові байдуже. Антон же до науки не надавався: крім трійок, у щоденнику більш нічого не було.

Бабця дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку. Міля ж сказала:

– Я не маю за що тебе вдягати-взувати, коли будеш вчитися. Спершу треба було заробити, а потім про науку думати.

– Їдь, їдь, дитино, – втрутилася у розмову бабця. – Поки живу, буду допомагати. А, ти, Мілю, побійся Бога таке городити. Бо не знаєш, до кого на старості доведеться голову прихилити.

Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.

– Хіба те весілля потрібне? – запитала доньку Міля. – Одні витрати.

Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче і образливо. Й незручно перед Микитою та його батьками.

На вечірці Петро сидів, наче чужий. Міля була ні в сих, ні в тих. А Люба хотіла, аби швидше закінчилася забава.

Маленьке чоловікове містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита кохав і шанував дружину. Свекруха зі свекром називали Любу «дитинкою». Молоду жінку поважали на роботі. Люба працювала вихователькою у дитсадку. Вона любила своїх непосидюх. А вони дарували тепло своїх сердечок добрій Любові Петрівні.

Згодом у родині з’явилася на світ Наталочка. Свекор величезними ручищами ніжно брав крихітку і примовляв:

– На мене схожа. Дідусева внучка. Ач, мій ніс.

Люба плакала від радості. Такої любові вона не знала від рідної сім’ї.

До села Люба з чоловіком навідувалась радше заради бабці. Коли ж старенької не стало, відчула: її тут ніхто не чекає. Мати з батьком переймалися тільки Антоном. Розпещений син одружуватися не поспішав. Та й дівчата від Антона швидко тікали: не витримували його запального характеру і зарозумілості. В Антонових друзях були перші дебошири на селі. До роботи парубок не надавався. І потреби не було. Батьки щедро спонсорували його «кишенькові витрати».

Антон не хвилювався за материне здоров’я, коли та занедужала. Злостився, що лікування потребує багато грошей. Що матір тепер не може йому догоджати.

Люба навідувала Мілю в лікарні. Якось запитала, чи приїжджав Антон.

– Він не має часу.

– Може, на роботу пішов?

– Що ти таке кажеш? Де в селі добру роботу знайти?

– Мамо, чому ви мене не любили? І не любите. Ні ви, ні батько.

Міля мовчала. Бо що мала відповісти? Що все життя годила й потакала чоловікові, а потім – синові? Боялася, аби любов до доньки не відштовхнула Петра? Хоча він, перемовлялися сільські молодиці, потай бігав до Зойки-зоотехнічки. Міля чоловіка на зраді не застукала. Але зауважила, яким нахабним поглядом дивилася на неї Зойка. І співчутливо – односельці.

Що Антон, коли занедужала й не мала дати грошей на чергову примху, мало руки на неї не підняв? Що розуміє: ні чоловікові, ні синові, вона, хвора, не потрібна? Що не може попросити пробачення у неї, в Люби? Сама не знає, звідки така впертість. Що довгими безсоними ночами вимолює в Бога не прощення і здоров’я, а cмepті?

Люба чекала, що скаже матір. Міля вдавала, що заснула. Люба тихенько вийшла з палати. Міля відкрила очі.

Із першими зазимками не стало Мілі. Після пoхoрoну до Люби підійшов брат:

– Ти того, не забувай, що батька маєш. Випрати, хату побілити мусиш.

– Твоя сестра нічого не мусить, – втрутився у розмову Микита. – До цього часу ти її у гості не запрошував.

– А я не в гості запрошую. Батькові хто допомагати буде?

– Ти!

Петро до доньки ні на пoхoрoні, ні після пoхoрoну не підійшов. Наче Люби й не було.

Антон невдовзі перебрався жити на друге село до колишньої пасії, яка oвдoвіла. Петро залишився сам.

Приходив Антон до батька, коли листоноша приносила пенсію. Петро вділяв синові дещицю грошей. Син ішов. А Петро чекав, коли добра сусідка Настя принесе миску гарячого борщу чи супу.

– Ти б, Петре, з Любою помирився, – якось сказала сусідка.

Петро махнув у відповідь рукою.

Петро посковзнувся на сходах біля ганку під час першого заморозку. Злaмaв нoгу і добряче пoтoвкся. Повернувся з лікарні в холодну порожню хату. Син жодного разу не провідав батька. Зате не забув прийти у «пенсійний» день.

– Антоне, хіба ти не знав, що я у шпиталі?

– Часу не мав. І до району тепер не дешево добиратися. Ти того, Любі дай знати, щоб приїхала. Випере, зварить що-небудь.

Петро промовчав.

Читайте також: Через два тижні він запросив до себе додому, з самого початку дещо в ньому насторожувало. Але я прийшла

Одного дня Петро поїхав до містечка, де жила донька. Ось її будинок. Новий, добротний. На подвір’ї – дорога автівка. Кругом порядок. З хати вистрибнуло маленьке дівча. Схоже на Любу. Любина внучка. Петро почухав потилицю.

Він не поїхав на весілля, коли Люба віддавала заміж Наталю. Вслід за малою вийшла Люба з Микитою. Микита взяв маленьку на руки. Підкинув до неба. Всі щасливо засміялися.

Петро кілька разів прошкутильгав туди-сюди біля будинку. Розболілася нога. В животі млоїло від голоду. Ступити на доньчине подвір’я не наважився.

Автор – Ольга ЧОРНА

Фото ілюстративне з вільних джерел

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram